Естек-пестек, верблюдові на ноги путо-кестек. Хто слухає, той мені ага, хто не слухає, тому осляча нога. Послухаймо оцю Гюль-ханим: що вона розкаже?
Було таке чи й не було, а жила колись удова, та й мала вона сина. Були вони дуже бідні, аж це підріс хлопчик, та й став невдовзі з нього такий парубок, що й не сказати.
Ото якось заробив він кілька пара, купив на них сокиру та мотузок і прийшов до матері.
— Піду я, мамо, в ліс, нарубаю дров, продам — матиму гроші. А тоді візьму дочку падишаха,— говорить він.
— Атож!— одказує мати.— Що ти таке городиш? Ти на себе ще не заробив, а мрієш про падишахівну.
— То побачимо,— не вмовкає парубок, взяв сокиру, кинув через плече мотузок, вийняв із печі три палянички, поклав їх у торбу та й рушив на верховину.
А на верховині зробив собі курінь та й давай рубати дрова. Рубає та складає, рубає та складає.
Наскладав за три місяці аж три стоси.
Аж це прийшов до нього перекупник: хоче купити ті дрова. Парубок і каже:
— Давай мені три золоті.
Той і дав. Зрадів парубок, але не знає, що з тим золотом далі робити. А тоді й надумав: «Віддам матері, хай висватає мені дочку падишаха!»
Та й іде додому. Коли дивиться: старий дідуган хоче вбити пса. Жаль стало хлопцеві, от він і каже дідові:
— Не вбивайте собаку, я дам вам грошей, скільки попросите.
— Як даси золотого, то не вб’ю,— одказує дід.
Дав йому парубок золотого, а собаку взяв та й відпустив. Тільки ж пес не відстає та й годі.
Ідуть вони, йдуть, коли це бачать — стоїть ще один дід, кішку в руках тримає — убити хоче. Дає парубок золотого й за кішку та й відпускає її. Але й кішка не йде геть, а слідом чимчикує.
Ось ідуть вони, йдуть, коли це якийсь чоловік гадюку вбиває.
— Не вбивай її, чоловіче,— каже парубок.— Я тобі золотого дам.
Та й дав, а чоловік випустив гадюку.
Схаменувся хлопець — аж грошей катма. «Але нічого,— гадає собі,— зате ж я три душі від наглої смерті врятував».
Та й іде собі далі. Коли це зирк назад — гадюка повзе за ним слідом. Перелякався парубок та й ну втікати. А гадюка людським голосом і каже:
— Не бійся мене, людська дитино, я тобі зла не заподію, а в пригоді таки стану, адже й ти мене порятував.
А хлопець ще дужче налякався: «Оце тобі на! Гадюка людським голосом промовляє».
А гадюка веде далі:
— Я й не гадюка, я — син падишаха країни Чін. Аби не ти, дід убив би мене. Ходи зі мною до мого батька, він віддячить тобі.
Набрався хлопець духу і погодився.
— Як приведу тебе до батька,— навча його гадюка,— та розповім про те, що ти мене порятував, він і скаже: «Проси в мене, чого забажаєш». А ти й скажи: «Я хочу оту печатку, що в тебе під язиком. Даси — нащо іншого й бажати, не даси — лишайся здоровий!»— і виходь з хати.
— Гаразд,— каже хлопець, та й рушають.
— Наша земля далеко, пішки йти — снаги нам не стане,— каже гадюка і стає конем.— А сідай-бо на мене, та й летімо.
Не встиг хлопець і оком моргнути, а вже кінь стоїть на вершині гори. А перед ними — палаци, та такі, що кращих і немає.
— Оце ж земля мого батька,— каже кінь та й перекидається на юнака.
Бере він парубка за руку й веде в палац. Дивиться удовенко — на золотому троні сидить старий чоловік. Побачив він їх та й говорить:
— Сину мій, дитино люба, де ти так довго був? Я так непокоївся. Але що шукає тут людський син?
— Гай-гай, батьку! Аби не він, ти більш не побачив би мене на цьому світі: він порятував мене від смерті,— одказує син і розповів батькові свою пригоду.
— Коли так,— мовить падишах,— то проси, людський сину, все, чого тобі заманеться.
— Чого мені бажати, як не тої печатки, що в тебе під язиком. Даси — що може бути краще, не даси — лишайся здоровий!
Падишах почав умовляти його:
— Нащо тобі печатка? Дам тобі золота, перлів, коштовного каміння…
Але хлопець затявся:
—. Ні, мені не треба нічого іншого…— та й іде до порога.
«Відпустити його так, упорожні — не можна, негаразд,— думає падишах.— Доведеться віддати йому те, що він просить».— Дістав золоту печатку з-під язика та й віддав парубкові.
— Бери, сину мій! З нею ти матимеш все. Тільки гляди не загуби її.
Взяв хлопець печатку, подякував падишахові та й пішов додому.
Ось іде він, іде, вже й ноги спухли, а дорозі немає кінця й краю. Аж це бачить — джерельце. Лягає удовин син біля нього та й засинає, і сниться йому, наче падишах країни Чін промовляє до нього:
— Нащо ти так мучишся, так страдаєш? Адже в тебе є печатка.
— А що ж мені з нею робити?
— Полижи її…
Хлопець враз прокинувся, дістав печатку й давай лизати її. Перед ним одразу ж постав потворний велет-арап.
— Наказуй,— мовить він.
Злякався хлопець потворного велета, але йому так захотілося їсти, що він все-таки звелів:
— Принеси мені обід!
Схилився арап у поштивому вітанні, прослав скатертину і подав обід.
Пообідав удовенко та й лиже печатку знову. Одразу ж з’явився арап.
— А тепер допровадь мене додому.
Хапає його арап і провалюється під землю, а невдовзі удовин син опинився перед дверима своєї хати. Переступає він поріг, цілує руку матері, а та заплакала й почала докоряти:
— Де ж це ти, сину, так забарився? Вже котрий день сиджу я без їжі.
Полизав син печатку, і арап, як йому було звелено, приніс печеного й вареного, солодкого й солоного. Вдова ніколи в житті не їла так смачно.
Тоді син і каже матері:
— А тепер іди до падишаха та й висватай мені його дочку.
— Чи ти, парубче, з глузду з’їхав?— розгнівалася мати.— Чи ж падишахівна тобі до пари? Та в нас і хата що курник, як ти приведеш сюди дочку падишаха? Коли маєш копійчину яку, то я висватаю тобі котрусь біднішу дівку, а не маєш — то нічого й гоноритися!
Та тільки не слухає син матері.
— Як я тобі загадаю, то йди та сватай!— одказує він і посилає вдову до палацу.
Що має робити бідна мати? Закуталася в дране фередже[1] та й почалапала. Підійшла до палацу, а сторожа гадає, що то жебрачка. Тицьнули їй якусь копійчину — стара й рада. Прийшла додому, а син і питає:
— А що, мамо, висватали мені падишахівну?
— Ба ні!— відповідає вдова.— Прийшла я туди, а вони дали мені ось грошей, то я й рада.
Розгнівався син, вихопив із материних рук копійки та й пожбурив геть.
— Я тебе послав, аби ти дівчину мені висватала, а ти жебрати почала. Іди ж назад та більше й шага не бери!
Що робити вдові — подалася. Тільки ж челядь подає їй милостиню — не бере мати.
— Я хочу побачити самого падишаха, бо маю щось сказати,— відповідає вона слугам.
Доповідають про неї падишахові, той дозволяє їй зайти.
— Що тобі треба, жінко, чого прийшла до мене?
— Ой, володарю, маю я сина-одинака, то прийшла висватати за нього твою дочку. Чи не віддаси?
Сердиться падишах, але тамує гнів.
— Гаразд, паніматко, але скажи своєму синові, хай поставить собі палац якраз перед моїм, тоді й видам за нього дочку. Оце йому сорок днів. А не впорається — голову відрубаю тобі й твоєму синові.
Заплакала вдова та й іде додому.
Прийшла й докоряє синові:
— Чи ж я тобі не казала, що не нам ходити по палацах!
А син вислухав падишахову забаганку й посміхається:
— Та це пусте!
Але минає день, другий, п’ятий — парубок нічогісінько не робить. Минає й сороковий. Вдова плаче та й думає: «Вранці нам повідрубують голови. Що його робити?»
А парубок опівночі дістає печатку. Полизав її — з’являється арап.
— Щоб удосвіта перед падишаховим палацом стояв мій, та такий, аби супроти нього падишахів був курник.
Ще й сонце не сходило, як з’явився арап.
— Палац стоїть, повелителю! Що ще накажете зробити?
— Тепер маєш оздобити весь палац золотом та сріблом.
Арап виконує й це побажання, тоді удовенко відпускає його.
А вранці падишах прокидається, зирк!— перед його палацом стоїть такий, що хтозна-як його й зводили.
— Ото диво!— вигукує падишах.— Увечері тут не було нічогісінько! Стільки зробити за одну ніч!
А удовенко знову кличе арапа та й загадує, аби той приніс шати з парчі та привів коня.
Той виконує, й хлопець вбирається в золотаву одіж, сідає на коня і їде до падишаха.
А там, у палаці, постає перед ним і каже:
— О падишах! Ось палац — такий, як ти замовив. Тепер я хочу заручитись із твоєю донькою.
Дивиться падишах: такий гарний парубок, що й не сказати. Ото й говорить:
— Та я й не перечу, але спершу принеси моїй дочці весільну сукню, оздоблену діамантами,— тоді й справимо заручини.
— Добре,— погоджується удовин син, іде додому, знову лиже печатку — з’являється арап.
— Принеси сукню для падишахівни. Та щоб оздоблена була діамантами й іншим коштовним камінням.
Сказано — ось і сукня. Та така, що краща, ніж удовенко уявляв собі. Бере парубок подарунок та й несе в палац.
Падишах як побачив сукню, одразу ж поскликав людей на заручини. А як заручили молодят, стали пити шербет — сорок днів та ночей пили й гуляли.
А після весілля падишах посилає удовенкові такий наказ: хай між палацами зведуть міст, та щоб вислали його оксамитами, бо падишахівна має перейти з батькового палацу тільки так.
Кличе удовенко арапа, а на ранок дивиться падишах — стоїть міст небаченої краси. Тоді падишах велить одягати дочку в сукню, подаровану молодим, та й посилає її через міст до зятя. Зустрічає наречену син вдови й веде у свій палац.
А в падишаховім дворі жив один арап. Якось побачив він падишахівну та й закохався. А відтак почав стежити за молодим подружжям.
Якось дочка падишаха й каже чоловікові:
— Любий мій, ти стільки зробив, і все якось дивно. Либонь, знаєш якусь таємницю — відкрий мені її.
А той не хоче образити дружину, ото й показує їй печатку.
А в цей час закоханий арап підслуховував їх. Хутко вбігає в кімнату, вихоплює з рук вдовиного сина печатку та тільки лизь!— одразу ж постав перед ним потворний велет-арап.
— Візьми цього хлопа,— наказує закоханий арап,— та й викинь його геть. А палац перенеси на той бік моря.
Велет-арап так і зробив.
А що має робити удовин син? Іде до падишаха та й розповідає усю пригоду.
Розгнівався падишах.
— Так то були чари, а сам ти нічого не вмієш робити!
Та й звелів надягти хлопцеві на шию залізне кільце, а на ноги — диби й кинути у в’язницю.
Отож сидить там удовенко, а що роблять кішка з собакою, яких він колись порятував? Вони вже знають, що їхньому визволителю непереливки, от кішка й мовить:
— Тепер наша черга настала, друже собако. Він нас од смерті порятував, тож мусимо звільнити його з тюрми. Та й з арапом поквитатися не завадить.
От приходять вони на берег моря, сідає кішка собаці на спину й пливуть. Пливуть, пливуть, аж ось суша. Знаходять вони в’язницю та й виводять з неї вдовиного сина. А потім утрьох дістаються до палацу. Удовенко ховається, а кішка пролізла в покої до закоханого арапа і, коли той спав, почала лоскотати в нього під носом. Арап як чхне — а печатка й покотилася додолу. Тоді вдовин син хапає її, лиже, й перед ним постає потворний велет-арап. Вдовин син велить йому:
— Візьми цього поганця та й кинь його за гору Каф, а палац перенеси на те місце, де він стояв раніше.
Вхопив велет закоханого арапа та й пожбурив його на край світу, а палац поставив навпроти падишахового.
Падишах як побачив, що дочка його жива й здорова, зрадів невимовно та й посадив на свій трон удовиного сина. І стали вони жити в тому палаці дуже щасливі.
З неба впало троє яблук. Одне мені, друге — Гюсні, а третє — тому, хто казку розповів. Так котре ж мені? А одне з трьох — тобі!
[1] Фередже — напинальце на обличчя у мусульманок.
