Було таке чи й не було, тут — нічого, а в Аллаха — повно всього. Жили колись чоловік та жінка та й мали одну-єдину доньку.
Аж то якось занедужала жінка. Лежить вона немічна, вже й лікарі її дивилися, і ходжі, та тільки немає ради — ніхто не може дати добрих ліків. Хворіла вона, хворіла та й померла.
Довго плакали чоловік із дочкою, довго жалобу носили, а тоді й кажуть:
— Що ж діяти? Така її доля! Сталося так, як мало бути, вмирає той, кому не жити.
Дівчинка була ще мала, важко їй поратися самій. Ото тільки й роботи, що сидить та голосить за матір’ю. Надумався чоловік оженитися вдруге.
«Пошукаю собі жінку, а дитині матір. Може, втішиться дочка та перестане тужити»,— надумався та й похвалився сусідам. А ті й знайшли йому нову дружину.
Тільки ж вона теж мала дочку. Але поруч із пасербицею мачушина дочка була й геть негарна. Ото й зненавиділа жінка пасербицю.
«Як би мені її зо світу згубити?» — все гадає собі та вичікує на зручну мить.
А вже всю хатню роботу — то тільки на пасербицю звалює. І що та зробить, то все не до ладу: мачуха тільки б’є бідолашну та сварить.
Так і жила сірома, сумуючи за матір’ю, та все гадала, як би знайти собі смерть.
Аж якось і каже жінка чоловікові:
— Або забери свою дочку з-перед моїх очей, або йди геть від мене!
Не мав сили чоловік відмовитись від молодої дружини та й подумав: «Заведу кудись дитину і віддам абикому».
Ото й кличе якось дочку:
— А ходи-но, дочко, зі мною,— погуляймо в лісі.
Дівчинці так надокучили материні прокльони та духопелики, що вона зраділа, хутко одяглася і, промовивши: «Хай хоч трохи спочине моя голівонька!» — подалася за батьком.
Ось ідуть вони, мало чи багацько, тільки в батька язик не повертається сказати комусь: «А заберіть-но в мене дочку!»
Балакаючи, дісталися вони на вершину гори та й сіли відпочити. А тоді батько відійшов трохи поодаль, підвісив на гілці два сухенькі гарбузці, а сам утік.
Чує дівчинка, що гарбузці стукають один об одного, підходить до дерева, а батька нема. Заплакала дівчина.
— Стук-стук гарбуз об гарбуз, покинув мене татусь! — примовляючи так, натрапила вона на дорогу та й іде.
Довго йшла чи ні, горами чи долами, пила водицю з джерельця, співом соловейка тішила серце, зітхала, стогнала, аж застав и в дорозі вечір. Полізла дівчинка на дерево, що стояло над струмком, аби там переночувати.
Коли це удосвіта вийшов полювати падишахів син: бродив він лісами й горами та й натрапив на струмок.
А дівчина побачила його й каже:
— Стук-стук гарбуз об гарбуз, покинув мене татусь!
Шахзаде підняв голову, зирк! — аж на дереві сидить дівчина, мов ясне сонечко.
— Оце ж і моя здобич сьогодні! — каже та й підступає до дерева.
— Дівчино, чи ти ін чи ти джин? — питає.
А вона й одказує:
— Я й не ін, я й не джин, а така людина, як і ти!
— Тоді злазь із дерева й розкажи, хто ти?
Дівчина злізла з дерева й розповіла йому свою пригоду.
Юнак приводить дівчину в палац, розповідає про все батькові й просить, аби їх заручили.
Шах як побачив, яка вона гарна, одразу ж обручив молодят.
Сорок днів та сорок ночей святкують весілля, й шахзаде тепер щасливий чоловік.
День, прийди, день, піди! Так вони живуть, минає час, і дружина шахзаде народила сина. Поки няньки його гойдають та пеленають, молода красуня народила ще одного хлопчика. А коли старшому синові сповнилося вісім років, шахзаде з дружиною мали вже семеро хлоп’ят.
Коли це бачить якось шахзаде, сидить його дружина смутна.
От і питає він її:
— Змилуйся наді мною, скажи, чому ти журишся?
А вона й одказує:
— Хоч мій батько і вчинив зло,— хай тому добра не буде, хто його до того призвів! — тільки ж, мабуть, сумує й він за мною? Либонь, скучає, та й мені кортить побачити його. Аби це можна було, то я поїхала б і побачила його ще раз очима цього світу.
Шахзаде й відповідає:
— Я радий догодити! Хай буде так, як тобі забаглося.
Тоді лаштують військо, падишах наказує головному візиру йти на чолі походу, й дочка з дітьми їде до свого батька.
І ось вони покидають місто й проходять одну землю за іншою.
Вечоріє, стає караван на спочинок. Ставлять мандрівники намети, а для дружини та дітей шахзаде велике шатро.
А візир, як тільки побачив дружину шахзаде, одразу ж закохався в неї.
Настає ніч. Коли всі поснули, він потихеньку виходить із свого намету й поспішає до неї.
Жінка одразу ж прокинулася. Дивиться — візир!
— Ти чого сюди зайшов? — питає вона його.
А візир дістав із-за пояса кинджал:
— Цить, бо вб’ю!
Перелякана жінка не може й слова сказати, тільки й думає, як би його вирватися з рук візира.
Бачить вона, що нема їй рятунку, то й каже:
— Дозволь мені вийти на хвилину, а потім роби, що хочеш.
— А якщо ти мене обдуриш та втечеш? — питає візир.
— Коли не віриш, обв’яжи мене довкола стану вірьовкою.
Візир погоджується, прив’язує їй до пояса мотузку, й дружина шахзаде виходить з шатра. Трішки пройшовши, вона прив’язує вірьовку до каменя, а сама втікає.
Візир трохи почекав, а потім смик вірьовку. «От і гаразд! — подумав він.— Не втекла нікуди». Перечекав трохи й знову смикає. «О, тут вона, тут»,— заспокоює він себе й починає дрімати. А коли прокинувся, бачить: її таки немає! Схопився візир, вибіг, дивиться: кінець вірьовки прив’язаний до каменя.
— От поганка, втекла-таки,— говорить він і йде до себе в намет.
Удосвіта варта заграла в сурми, піднімає військо, питаються візира, хто має намети складати, а хто вояків шикувати.
— Ідіть розбудіть дружину шахзаде,— посилає візир вартового.
Той іде, підходить до шатра, прислуховується, а потім повертається назад і доповідає, що в шатрі тиша.
Візир іде туди, ніби йому нічого не відомо. Зазирає в шатро, і всі бачать, що діти повбивані, а матері немає.
Тоді візир і каже:
— Що ти тут робитимеш? Адже вона дикунка. З гір прийшла, в гори й пішла.
І ось вони ховають хлопчиків, а військо повертає назад до свого міста.
«Швидко щось вони повернулися»,— думає шахзаде й виходить назустріч, а візир цілує перед ним землю й проголошує:
— О шахзаде! Від того, хто прийшов з гір, хіба можна чекати добра? Коли ми зупинилися, щоб перепочити, вона вночі перерізала дітей, а сама втекла. Що нам лишалося діяти? Ми повернулися додому.
Як почув це шахзаде, став плакати й голосити:
— Ой, горенько! Ні, ні, це неправда! Я піду її шукати.
Просить дозволу в падишаха й рушає в дорогу.
Хай він собі йде, а ми повернімося до його дружини.
Вона, втікши од візира, до самісінького ранку йшла дорогою, аж поки прибилася на вершину якоїсь гори. Але так стомилася, що одразу ж заснула.
І сниться їй, що хтось каже:
— Не плач, дитино моя! Там, де поховані твої діти, зараз нікого немає. Іди туди, викопай їх із землі, віднеси до річки, обмий водою, й діти твої оживуть.
Прокидається жінка, згадує свій сон і думає: «Невже той сон — правда? Та вже що буде! Коли смерть, то разом з дітьми».
Ось вона встає і йде туди, де стояло шатро, аж там нікого вже немає. Тоді вона знайшла те місце, де поховали її дітей, й зробила все так, як її навчено вві сні.
І коли вона дітей обмила, вони ожили й почали просити хліба.
«Якщо я знайшла своїх дітей, то не втрачу і їхнього батька»,— думає вона й рушає в путь.
А шахзаде, не знаючи, в який бік подалася дружина, снує самотній у горах.
Дружина ж його тим часом іде та й іде, аж бачить: сидить під горою жінка та й варить щось у казані.
Озирнулася бідна мати сюди, поглянула туди та й гадає: «Що вже буде, а підійду до вогню. І так стільки пригод мені трапилось».
Підійшла вона до жінки-девихи, цілує її в груди та й каже:
— Ой, матусю!
Девиха ж одразу відповідає:
— Ходи до мене! Я бачу, ти стомилася. Насиплю тобі юшечки, під’їж трохи з дітьми. Добре, що ти назвала мене матусею, а то я тебе одразу ж кинула б у вогонь із твоїми дітьми вкупі.
Бідна жінка з переляку аж тремтить.
Девиха насипає миску юшки й подає бідній матері, а та годує своїх дітей і сама покуштувала.
Потім девиха питає, звідки вона прийшла й куди простує, і нещасна мати розповідає свою пригоду.
— Га, щоб у нього очі повилазили! — розсердилася девиха на візира.— Як же в нього рука звелася на дітей? Ти не турбуйся: він буде покараний. А ти зустрінеш свого шахзаде. Але тут не затримуйся, бо увечері прийдуть сорок моїх синів і, коли тебе тут знайдуть, буде біда. По той бік гори є печера, побудь кілька днів там.
Девиха дала нещасній матері кілька перепічок, і та пішла з дітьми ночувати в печеру.
А вдосвіта, поки діти ще спали, встає жінка й виходить з печери. Поглянула сюди-туди й помітила пастуха. Підходить до нього й питає, чиє стадо він пасе, а той відповідає, що й він, і його дружина-садівниця служать шахові.
— Пожалій мене й моїх діток, добрий чоловіче, поведи мене до своєї жінки, дайте мені притулок! — благає бідолашна пастуха.
Пастух пожалів її й увечері привів додому, звелівши дружині, аби та навчила сіромаху поратися в садку.
І ось пастух пасе череду, а жінки пораються в садку. Колишня дружина шахзаде виростила сім кущів троянд і кожному з них дала ім’я одного зі своїх хлоп’ят. І заквітли ці кущі небаченої краси трояндами. Почали оті квіти продавати в усіх містах та країнах. Якось завезли квіти в те місто, де саме блукав шахзаде. Як побачив він квіти, та ще й почув, що називаються вони так, як семеро його синів, одразу ж подумав: «Це ж їх виростила моя дружина!»
Розпитує він у квіткарок, де вони беруть такі троянди, а ті й відповідають, що такі квіти ростуть лише в садку такого-то падишаха.
Шахзаде швидше їде в те місто й починає бродити довкола падишахового саду. А його дружина дала кожному з синів по троянді, названій його іменем, і випустила побавитися на вулицю. Батько одразу ж упізнав своїх дітей. Він узяв у одного хлопчика троянду, поцілував його й дав свій перстень. Той і побіг до матері.
Ледве-но побачила жінка той перстень, одразу ж зрозуміла, що то був шахзаде.
— Коли той чоловік прийде знову, поклич його в сад,— велить вона синові.
На другий день, коли діти бавилися перед ворітьми, знову прийшов шахзаде. Хлопчик побачив його і покликав у сад.
Шахзаде входить у сад, дивиться — його дружина поливає квіти. Вони пригорнулися одне до одного, й сердешна жінка розповіла йому всю свою пригоду.
Шахзаде забирає дружину й дітей та й везе додому. Коли він розповів усе своєму батькові, падишах наказав покарати візира.
А потім вони сорок днів і сорок ночей святкували своє повернення.
