Син падишаха

Був колись один падишах, і мав він трьох синів. А в саду в падишаха росла яблуня, і щороку родило на ній тільки троє яблук. Та ще ні разу не вдалося падишахові їх покуштувати.

Якось і каже падишах своїм синам:

— Мої любі, ніяк не можу я поласувати цими яблуками. Вже ви й повиростали, а й досі не дізналися, хто зриває ті яблука.

— Панотченьку! — каже старший син.— Піду я сю ніч, постережу яблуню, і що вже там не буде, а принесу тобі яблук.

— То й гаразд,— одказує падишах.

Бере шахзаде стріли та лук, іде в сад і ховається неподалік. І ось, ледь настала ніч, налетів одразу вітер, та такий, що нічого не видно! Юнак, як тільки те побачив, підхопив свої черевики та й дременув чимдуж до батька, щоб розповісти всю пригоду.

Середульший син почув цю розмову й на другий день теж просить пустити його на ніч у сад. Бере сагайдак з луком і йде під яблуню. Та коли споночіло, подув вітровій, та такий, як буря. Втік юнак із саду і побіг до батька.

На третій день іде в сад найменший син. Опівночі знявся вітрюга. Не вітер, а буря. Страшно стало юному лицареві, та він лишився в саду. Аж це залазить у сад двоголовий дракон. Він хоче вирвати яблуко, але шахзаде випускає стрілу і влучає в голову. Дракон одразу ж полишає сад.

Тоді найменший син зриває яблуко, приносить батькові й оповідає все, що сталося в саду, а старшим братам пропонує:

— Ходімте по драконовому сліду, відрубаємо йому й другу голову!

Виходять юнаки з отчого дому й ідуть слідом за драконом. Ідуть вони, йдуть, аж бачать: криниця стоїть. Старший брат і каже:

— Обв’яжіть мене міцненько, я спущуся в криницю.

Брати роблять з поясів вірьовку, обв’язують старшого брата довкіл стану і починають опускати в криницю. Та не встиг він дістатися й половини зрубу, як почав репетувати: «Ой-ой, горю!» — і брати тягнуть його назад.

Потім опускають середнього брата. Той теж одразу зчинив лемент, і його витягли назад. Настав ряд найменшого брата.

— Коли я буду кричати: «Горю!» — ви не зважайте.

Брати починають опускати його в криницю, він кричить: Горю!» — але ті його не слухають.

І ось шахзаде дістає дна криниці, одв’язує вірьовку, дивиться: аж перед ним двері. Він відчиняє їх, а там лежить дракон. Юний шахзаде вихопив шаблю, відрубав драконові другу голову, а тоді почав обходити все довкола. Коли це бачить: ще одні двері. Відчиняє, а там сидять троє дівчат — як писанки.

Як угледіли дівчата шахзаде, так і зойкнули:

— Ой, юначе, як ти сюди попав? Адже тут дракон. Побачить тебе, одразу проковтне!

А лицар їм відповів:

— Ви мене лякаєте драконом, а я з ним розквитався вже.

Дівчата як почули це, то невимовно пораділи.

А юнак дивиться: перед однією дівчиною золота прядка; перед другою — золоті кросна, самі вишивають. А в третьої — золота квочка й золоті курчата клюють перлинки на золотому тарелі.

— Дівчата, чи не хочете, аби я вас на землю підняв? — питає шахзаде.

— Де б то не хотіли! — вигукують вони.

Тоді син падишаха бере прядку, кросна, квочку з курчатами, кладе все в бесаги, а дівчат підводить до криниці. Обв’язує старшу дівчину вірьовкою й гукає:

— Старший брате, тягни: це тобі!

Потім обв’язує середню й кричить другому братові:

— А це тобі!

Коли настав ряд найменшої, дівчина й радить йому:

— Шахзаде, спершу ти дістанься білого світу! Бо коли піднімусь туди я, твої брати позаздрять тобі й залишать у криниці. А мені тебе дуже жаль.

— Ба ні! Спершу ти!

— Гаразд,— погоджується вона,— але знай, що для тебе настане лиха година. Брати не піднімуть тебе нагору — переріжуть вірьовку, й ти впадеш униз. А внизу два барани: один білий, другий чорний. Якщо впадеш на білого, то, може, й зумієш вилізти нагору, коли ж на чорного, то впадеш із ним ще глибше. На ось тобі три волосини з моєї голови, вони тобі в пригоді стануть. Шахзаде обв’язує дівчину вірьовкою й кричить братам:

— Тягніть — це моя!

Брати витягли дівчину, дивляться на неї, а вона ж, мов зоря, ще гарніша, ніж сестри.

— Еге, цю він собі бере! Залишмо його в криниці — тоді знатиме! — говорять вони й кидають йому вірьовку.

Обв’язався юний шахзаде, а брати дотягли його до половини зрубу та й перерізали вірьовку. Полетів шахзаде шкереберть та й упав на чорного барана, а той і поніс хлопця глибоко-глибоко.

Опритомнів юнак по якімсь часі, озирається сюди-туди, аж бачить: стоїть хата. Іде він прямо туди й стукає у двері. Відчиняє йому стара жінка, він і проситься в неї:

— Матусю, пусти гостя переночувати.

— Звідки ж ти, сину? — питає вона.— Адже тут не пройдуть ні пері, ні джин, ані людський син.

— Пожалій, матінко,— обнімає він бабусю.— Я тобі за сина буду.

Пожаліла його стара, пустила в хату.

Звечора шахзаде заснув, опівночі ж його почала мучити спрага. Прокинувся він і просить у бабусі води.

— Сину,— стала розповідати йому бабця,— в нашій країні її ніколи не буває. Джерело захопив дракон, і ми воду в нього викуповуємо: щороку віддаємо за неї дівчину. Ми набираємо води, скільки хто спроможеться, й бережемо її до нового року. Тепер якраз ні в кого немає й краплини. Завтра — новий рік, сю ніч прощаються з дочкою падишаха, а вранці віддадуть її драконові.

Шахзаде нічого їй не говорить, а рано-вранці йде в гори й ховається неподалік від драконового лігвища.

Коли зійшло сонце, привели туди доньку падишаха, а внизу вже стоять люди з посудом, чекають води. І ось вилазить семиголовий дракон. Тільки-но хотів він ухопити дівчину, як лицар відрубав йому одразу всі сім голів. Побачила це дівчина, вмочила руку в драконячу кров та й поставила позначку на спині шахзаде.

А люди внизу похапцем набирають води, тільки ж бачать: вона все тече й тече. Біжать вони нагору, дивляться, аж дракон лежить мертвий, а дівчина жива!

Ведуть її одразу ж до падишаха, а той як побачив, що вона жива й здорова, невимовно зрадів та й питає:

— Хто ж тебе, дочко, порятував?

А дівчина й одказує:

— Звеліть, тату, оголосити, щоб завтра всі юнаки поприходили до палацу, а я вже мого рятівника впізнаю.

Падишах так і зробив. Посходилося юнацтво. Дівчина й загадує слугам:

— На котрого я вкажу, беріть і ведіть сюди.

І ось проходять хлопці перед палацом. Як тільки ж з’явився шахзаде, дівчина одразу подала знак, слуги вхопили лицаря та й привели до палацу. Падишах і питає його:

— Сину мій, це ти визволив мою дочку?

— Ба ні! — відмовляється юнак.

— Ти! — наполягає дівчина.— Я ж тебе позначила.

Дивляться люди, аж на спині в хлопця позначка.

— Сину, я заручу тебе з моєю дочкою, чи ти згодний?

— О падишах! Я чужинець і хочу повернутися на батьківщину.

— Коли так, проси ж у мене, чого забажаєш.

— А чого мені бажати? Виведи мене на білий світ! — просить шахзаде.

— Я й радий був би, сину мій, тільки в мене на це сили немає. Може, в тебе є ще якесь бажання, то скажи, і я виконаю.

— Ні, іншого в мене немає,— відповів лицар і попрощався з ними.

Довго він бродив, аж поки опинився під високим деревом і ліг відпочити. А на тому дереві та звила гніздо птаха Сімург, що пташенят вивела. Лежить під деревом шахзаде, аж глянь! — повзе по стовбуру дракон і хоче пташеняток поїсти. Лицар вихопив меча й розрубав потвору навпіл, а сам знову ліг та й заснув.

Коли це летить Сімург. Побачила юнака й кинулася на нього, щоб заклювати.

— Бач, розбійнику! Так це ти щороку пожираєш моїх пташенят!

Тут пташата як закричать:

— Ой, не руш його, не чини зла, бо то ж він нас порятував від дракона!

Тут Сімург побачила труп дракона, а тоді підлетіла до сонного лицаря й затулила крильми сонце, аби не пекло так нещадно.

Прокинувся невдовзі юнак, зирк! — він лежить у затінку. «Звідки ця тінь?» — гадає він, аж це птаха й промовляє до нього людським голосом:

— Сину, ти порятував моїх пташенят — проси ж тепер у мене, що хочеш.

— Я хочу, аби ти винесла мене на білий світ,— каже шахзаде.

— То й гаразд! — відповідає птаха Сімург.— Тільки ти маєш дістати сорок баранів та сорок бурдюків води. Баранів ти причепиш мені з одного боку, бурдюки — з другого, а сам сядеш на спині, так ми й полетимо. Коли я казатиму: «Гак!» — даватимеш мені барана, а промовлю: «Гик!» — бурдюк з водою. Так я тебе й винесу на світ.

— То й гаразд,— говорить шахзаде і йде до падишаха.

— О падишах, я прошу в тебе сорок баранів та сорок бурдюків з водою.

Юнакові дали все, що той хотів, примостив він свої пожитки на птаху й сам сів.

Летять. І як скаже Сімург: «Гак!» — хлопець дає їй барана, мовить: «Гик!» — бурдюк води. Так вони летять, летять, вже й лишилося до білого світу недалеко, аж Сімург каже: «Гак!» А баранів немає вже. Що робити? Відрізав юнак свою литку та й подав птасі. Тільки ж Сімург розуміє, що то людське м’ясо, отож не їсть, а ховає під язик. Незабаром дісталася птаха Сімург на землю, сіла та й каже юнакові:

— А пройдись-но трохи!

— Ти лети собі щасливо, а я посиджу тут, бо слабий дуже.

Тоді птаха дістає з-під язика його литку, прикладає до ноги й нога стає такою, як і була.

Попрощалася птаха Сімург з юнаком та й полетіла, а шахзаде приходить до свого міста, купує у різника міхур, натягає його на голову й стає такий, ніби гирявий. Потім іде до майстра, який обробляв коштовне каміння, та й проситься:

— Пожалій мене, майстер, візьми до себе учнем.

— Та ти ж гирявий, парубче! Нащо ти мені? — відмовляється майстер.

— Я робитиму все, що загадаєш,— благає його шахзаде,— тільки даватимеш мені шматок хліба.

— Та добре вже,— погоджується майстер.

Залишмо його у майстра, а тут, у цім краю, його брати, повитягавши дівчат із криниці, приводять їх у палац.

Батько й питає синів:

— А де ж ваш брат?

А ті й одказують:

— Десь у дорозі пропав, ми й не помітили.

Розгнівався падишах, та що діяти?

Минає кілька днів. Сини й кажуть батькові:

— Видай дівчат за нас.

Посилає падишах дочкам звістку, але ті відмовляються:

— Поки не повернеться молодший шахзаде, ми заміж не підемо. Чекатимемо його сім літ. Якщо прийде — добре, не прийде — вчинимо вашу волю.

— Гаразд,— погоджується падишах та й припиняє розмову.

Ось минає сім років, падишах знову шле до дівчат звістку, а найстарша йому й відповідає:

— Хай падишах замовить мені золоту прядку, та ще якби вона сама й пряла,— тоді піду заміж.

Падишах загадує, аби покликали до нього майстра, що вміє поратися біля коштовного каміння, і наказує йому:

— Змайструй таку прядку, щоб золота була ще й сама пряла! Не зробиш за сорок днів — не носити тобі голови!

Прийшов додому майстер, пожурився й заплакав. Аж підходить до нього учень.

— Чому плачеш, хазяїне?

А той і відповідає:

— Іди геть, гирявий! У мене таке горе, що ніхто не розважить. А тут ще й ти докучаєш!

— Благаю тебе, поділися зі мною, ачей допоможу,— не відступає учень.

Майстер і каже:

— Загадав мені падишах зробити золоту прядку, та щоб сама й пряла!

— Овва! Чого ж його плакати? Я за сорок днів зроблю все, як просить падишах.

— Та як же ти його зробиш? І що тобі на те треба?

— Купи мені мішок горіхів та бочку бузи[1] й принеси сюди. Тільки сорок днів до майстерні й не підходь, а на сорок перший прийдеш і забереш.

Приніс майстер гирявому все, що той просив, а сам подався додому. Тільки ж не сидиться йому. Нишком підійшов він до майстерні, зазирнув у щілинку та й бачить, що гирявий з молотком у руці співає пісню, примовляючи: «Тирил-лан-так-так, тирил-лан-так-так!» — Розлущить горіх, зап’є бузою та й знову співає, примовляючи.

— То це ти так працюєш? — закричав хазяїн.

А той йому:

— Ось бач! Я тільки хотів починати, як ти прийшов та й зіпсував усе. Іди собі, не побивайся!

На сорок перший день приходить майстер, а учень виносить прядку й каже:

— Ось і прядка. Неси її в палац. Та візьми за неї стільки золота, скільки вона важить.

Приніс майстер прядку, а її передають дівчатам. Найстарша сестра як побачила, так і засяяла:

— Ой сестроньки! Шахзаде, який нас порятував, вже десь тут.

І ось найстаршу сестру видали заміж за першого шахзаде, а другий і собі просить:

— Ожени, тату, й мене!

Тільки ж середульша сестра забагла, аби їй першій зробили золоті кросна, та щоб вони самі вишивали, самі й нитку розпускали.

Знову кличе падишах майстра й говорить:

— Коли за сорок днів не зробиш такі кросна, щоб самі вишивали й самі нитку розпускали, не носитимеш голови на плечах.

Приходить майстер додому та й журиться, а гирявий і питає:

— Чого, майстре, знову сумуєш?

— Як же мені не сумувати, коли падишах звелів зробити золоті кросна, та ще й такі, що самі вишивають і нитку розпускають.

— Не журися, я зроблю й кросна, лиш купи мені два мішки горіхів та дві бочки бузи.

Дав майстер йому все, а на сорок перший день приходить до майстерні, а кросна готові.

Несе їх майстер до падишаха, а дівчата як побачили, так і загомоніли:

— Це ж наш шахзаде десь недалеко!-

Тепер настала черга наймолодшої сестри. Падишах звелів запитати її, за кого вона піде, а та й відповідає:

— О падишах! Спочатку загадай, хай мені зроблять золоту квочку з золотими курчатами, та щоб вони на золотому тарелі перли клювали, а тоді хай оголосять, аби всі чоловіки пройшли під стіною палацу. Котрий мені сподобається, за того я й вийду.

Падишах кличе майстра й доручає йому виконати забаганку найменшої красуні, а той іде до гирявого.

— Зроблю це,— каже той і зачиняється в майстерні, а на сорок перший день виносить золоту квочку з курчатами, які на золотому тарелі клюють перли.

Приніс майстер у палац, а найменша сестра як побачила, то зраділа невимовно.

І того ж таки дня оповісник оголосив:

— Завтра кожний юнак, кожний чоловік мають пройти під стіною палацу.

Всі почули ці слова й посходилися на майдан, тільки гирявий каже майстрові:

— Мені там уже нема чого робити. Чого доброго, ще почнуть глузувати з моєї голови.

Майстер подався до палацу, а хлопець іде в поле, дістає три волосини, які дала колись йому дівчина, й підпалює одну з них. Коли це постав перед ним арап та й питає:

— Нащо ти мене кликав?

— Дістань мені хутко білого коня й білий одяг!

І арап негайно ж виконав прохання юнака.

Тоді юнак одягається, сідає на коня і їде на майдан. А там і молоде, й старе проходять перед палацом.

Аж ось промчав на коні шахзаде. Дівчина одразу ж пізнала його й кинула на нього золотий м’яч.

Всі закричали, але наш лицар не зважає і їде звідтіля, переодягається, натягає на голову міхур і йде в майстерню.

А невдовзі приходить і хазяїн.

— Гай-гай, хлопче,— каже майстер,— аби ти був пішов зі мною, то побачив би, як перед палацом промчав на білому коні якийсь красень у білому одязі. Дівчина одразу ж кинула на нього золотий м’яч.

А гирявий відповідає:

— Овва! А якби вона попала мені в голову та розбила, чого доброго, до крові? Добре, що й не пішов!

На другий день знову сходиться люд на майдан.

Гирявий знову усамітнюється й запалює другу волосину. Як тільки перед ним з’являється арап, він загадує йому:

— Негайно принеси мені червоного коня й червоний одяг.

І ось гирявий, одягнувшись у червоне, стрибнув на коня й мчить на майдан. Коли він проїжджає повз палац, дівчина знову кидає золотий м’яч. Та юнак хутко повертається додому й чекає майстра.

Приходить хазяїн та й каже:

— Як шкода, гирявий, що ти не бачив лицаря на червоному коні і в червоному одязі!

І втретє сходиться народ на майдан.

Запалив шахзаде третю волосину й наказує арапові, аби той приніс зеленого коня й зелений одяг. А тоді сідає на коня й мчить повз палац. Дівчина знову влучає в нього золотим м’ячем, і народ кричить: «Досить уже!» Хапають юного лицаря та й приводять його в палац. Падишах пізнає свого сина й велить заручити його з юною красунею. Сорок днів гуляли всі на весіллі, а на сорок перший шахзаде розповідає батькові всю свою пригоду. Падишах покликав синів, аби їх покарати, та наймолодший син попросив пробачити їм їхнє зло й говорить:

— Я не хочу робити те, що вже раз зробили мої брати.

Тоді падишах посадив найменшого сина на своє місце, й до самісінької смерті вони жили щасливі й веселі.

 

[1] Буза — напій з проса.