Ішан та золото

Був собі колись давно один туркмен, і наскладав він золота. А складав його цей чоловік у дзбан. От якось, заткнувши дзбан, поніс чоловік свій скарб ішанові, щоб той заховав. Через рік приходить чоловік до ішана й каже:

— Давай моє золото.

Ішан віддав йому дзбан. Та коли чоловік удома відіткнув той дзбан, то побачив, що золота немає, тільки кавунячий сік.

Узяв чоловік дзбан та й подався, плачучи, до ішана. Аж трапився йому один дуже мудрий туркмен.

— Чоловіче добрий, чому ти плачеш? — запитав він.

— Дарма питати,— одказує той,— моєму горю не зарадиш.

— А може, я тобі таки зараджу, скажи причину,— відповів тоді дуже мудрий туркмен.

Чоловік і розповів:

— Віддав я ішанові на схови дзбан, повний золота. А коли через рік забрав додому, то побачив, що золота немає, тільки кавунячий сік. Не знаю, що діяти, іду та й плачу.

— Дай-но мені дзбан, а сам іди додому,— сказав дуже мудрий туркмен. А я піду до ішана, щоб якось забрати твоє золото.

— Гаразд,— відповів чоловік і, віддавши дзбан, пішов додому.

А дуже мудрий приніс дзбан до хати ішана й закопав його. Потім зайшов у хату й каже ішанові:

— Ішане-ага, я голодний, і сім’я моя голодна. Якби ви дали мені роботу, то я служив би за шматок чурека.

— Є в мене син і дочка. Будеш їх навчати,— одказав ішан.

Погодився чоловік і повів ішанових дітей до мектебе[1]. В одному кутку він викопав яму й посадив туди дітей, а сам намалював ішана й, піймавши двох зайченят, посадив їх перед цією картиною. Зайчата так довго сиділи перед намальованим ішаном, що вже й запам’ятали його.

Коли це приходить ішан та й питає:

— Слухай, чоловіче, де ж мої діти?

А той і каже:

— Осьдечки. Одне зайченя — твій син, а друге — дочка. Не знаю, що й казати, тільки твої діти перекинулися на зайченят. Я й сам приголомшений.

— Брешеш! — закричав ішан.— Люди свого виду не міняють.

Довго вони сперечалися, аж поки не дійшли до хана, а той і каже дуже мудрому:

— Це ти зробив так, що діти перекинулись на зайченят, отже, мусиш іти у в’язницю.

І повели цього мудрого туркмена в зіндан[2].

А в хана та був візир.

— О хане,— сказав він,— негоже ув’язнити людину отак ні з того ні з сього. Треба ж і цього чоловіка послухати, хай розповість.

Хан погодився.

Привели ув’язненого та й питають:

— Яким чином ти перекинув ішанових дітей на зайченят?

Чоловік і відповідає:

— І сам не відаю. Вони самі поставали зайченятами. Якщо не вірите, посадіть ішана поміж людьми й випустіть цих зайченят. Упізнають вони ішана — отже, це їхній батько, не впізнають— значить, я брехун.

Скликав хан людей і посадив серед них ішана. А коли випустили зайченят, ті одразу ж сіли перед ішаном та й дивляться на нього.

Тоді хан і каже:

— Бач, ішане, якби зайченята не були твої діти, хіба б вони тебе впізнали?

Заплакав ішан та й пішов додому, не знаючи, що йому робити. А мудрий чоловік теж пішов додому.

Коли це приходить до нього ішан та й просить:

— Мудрий чоловіче, поверни мені дітей у людській подобі. А я дам тобі все, що загадаєш.

— Ішане, скажи спершу, ти бачив, щоб золото стало кавунячим соком? — спитав мудрий чоловік.

— Винен я, віддам золото,— відповів ішан.

— Сідай же тут і дивись сюди. А зайченят давай сюди і не повертайся, бо сам станеш зайцем.

Віддав ішан зайченят та й дивиться тільки вперед. А мудрий чоловік вкинув тих зайченят у яму, ішанових дітей витягнув звідти і привів до батька. Діти зразу ж посідали перед ним.

Тоді ішан насипав дзбан золота й віддав мудрому чоловікові, а той відніс його хазяїнові.

 


[1] Мектебе — школа.

[2] Зіндан — в’язниця (туркм.).

Джерело: Туркменські народні казки.— К.: Веселка. 1980 — 126 с.
Переклад: Григорій Халимоненко

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up