Був у світі там, де й зовсім його не було, величезний кам’яний монастир. Жило в тому кам’яному монастирі стільки ченців, що й у трьох церквах не розмістилися б. І був у них старший чернець. Добре жилося ченцям, годували їх непогано, напували ще краще. Всі вони тільки те й робили, що молились, як воно й годиться слугам господнім, аби хто часом не сказав, що марно хліб переводять.
Розкошували вони, бенкетували, аж поки сталася біда.
Якось старшому ченцеві захотілося ліверної ковбаси. Пішов він у комору. Вже дорогою почав облизуватись — так йому закортіло попоїсти тієї смачної ковбаси.
Зайшов він у комору, а ковбаси нема. Комора порожнісінька.
Зажурився чернець і вирішив хоч вина напитись. Поліз у підвал, а дорогою аж прицмокував, облизувався та слинку ковтав — так закортіло йому випити вина. Але даремно. Бочки стояли на місці, але в них — ні краплини вина.
Що ж його робити? Скликав старший чернець усіх ченців і сказав, що всі вони повмирають з голоду, коли нічого не надумають.
Думали-думали ченці, але нічого путнього не надумали.
Розгнівався старший чернець та як гримне на свою братію:
— Відгодувались тут, обжерлись у монастирі… Йдіть-бо працювати! Що заробите, те й поїмо гуртом.
Не припала ченцям до смаку промова старшого. Хіба ж на те пішли вони в монастир, щоб брати в руки косу й серп? Але помирати від голоду теж не хотіли. І вирішили вони піти жебракувати.
— Гаразд,— сказав старший чернець,— ви йдіть жебрати, а я стерегтиму монастир. Не можна ж покинути такий гарний монастир без догляду. Все, що заробите, поїмо гуртом.
Отак із ченців стали жебраки. Розійшлись вони на всі боки, бо не годилося усім жебрати в одному місці.
Лише двоє пішли разом — чернець Мишко і чернець Палко. Вони вважали, що вдвох буде їм краще, ніж поодинці.
Зайшов в одну хату чернець Палко і почав прохати милостиню. Поки хазяї напихали йому торбу всякою всячиною, чернець Мишко накрав у п’ять разів більше.
В іншій хаті чернець Мишко постукав у двері, а Палко обікрав курник, комору й льох.
Так за короткий час два ченці накрали багато шинки, сиру, борошна, меду, вина, крупів, ковбаси. Як глянути на них здалека, здавалось ніби йдуть навантажені мули. З ченців котився піт, вони вже ледве дихали і тільки благали бога допомогти їм якось добратися до монастиря.
Та ось ченці побачили, що в затінку під дикою грушею спить собі солодким сном вівчар, а біля нього стоїть осел і смачно жує соковиту травичку.
Тоді чернець Палко й каже:
— Бачиш он того осла, брате?
— А мені хіба повилазило? Бачу небо, бачу землю, бачу тебе, то чого б мені й того осла не бачити? — відповів чернець Мишко.
— І ти нічого не надумав?
— Я думаю, що якби цим ослом був ти, я б навантажив усе на тебе, а сам, як пан, пішов би за тобою.
— А я подумав, що якби вкрасти того осла,— сказав чернець Палко,— то ми обидва пішли б собі, як пани, додому.
Отак вони ще деякий час сперечалися, а потім підповзли до вівчаря, щоб украсти осла. Тут ченці побачили, що вівчар прив’язав осла до своєї руки. До того ж у вівчаря була ще й палиця. Лежала вона в траві напохваті.
Побачивши таке, чернець Мишко дуже злякався.
— Ой, не треба красти цього осла, друже, бо вівчар може прокинутись і відлупцювати нас оцією палицею!
Та чернець Палко почухав потилицю: він щось придумав.
Спершу він потихеньку скинув з осла вуздечку, пильнуючи, щоб ненароком не смикнути поводи, бо тоді вівчар прокинеться. Відв’язавши осла, він кивнув Мишкові, щоб той навантажив усе добро на осла. Впоралися й з цим.
— Ну,— шепнув чернець Палко ченцеві Мишку,— а тепер скинь із себе мотузку, якою ти підперезаний, прив’яжи кінець до шиї осла й не зупиняйся аж до самісінького монастиря.
Чернець Мишко прив’язав мотузку, як сказав Палко, і кинувся навтьоки з навантаженим ослом.
А чернець Палко чекав, поки той зникне за поворотом та поки сяде курява, яку зняли ослячі копита.
Тоді Палко почав важко зітхати й смикати за вуздечку, аж поки вівчар прокинувся.
Розплющив очі вівчар і бачить: замість осла стоїть огрядний чернець. Протер він очі раз, протер і вдруге, заплющив їх, потім знову розплющив, але все одно: осла немає, а стоїть якийсь чернець.
З переляку вівчареві навіть мову одібрало. Минуло багато часу, поки він спромігся сказати:
— Якщо я вас не ображу, ваше преподобіє, дозвольте мені запитати.
— Питай, сину мій,— відповів чернець Палко солодким голосом.— На те й стою тут, щоб відповісти тобі.
— Коли я заснув, осел мій був у цій вуздечці, а тепер замість нього опинилися тут ви, ваше преподобіє. Як це може бути — ніяк не второпаю.
— Це, сину мій, мабуть, тому, що мене зачарували,— відповів чернець.— Мене прокляв старший чернець, бо я дуже нагрішив. Привів у монастир циган, вони грали, а я пив, гуляв, співав, танцював аж до ранку. Розгнівався на мене старший чернець, прокляв і прогнав геть. Не встиг він мене проклясти, як я вже перетворився на осла. Ой, лишенько!
— Он воно яке диво! То виходить, що ваше преподобіє були моїм ослом, пробачте за образу.
— Так, сину мій, я був твоїм ослом,
— Що ж,— почухав вівчар потилицю,— з такого ченця-осла, як оце ви, мало користі в господарстві.
— Правда твоя, сину мій, але що вдієш — прокляття вже не має сили. Тепер я знов буду ченцем.
— Якщо не ображу вас, ваше преподобіє, дозвольте спитати: чи погано бути ослом?
— Ні, сину мій, непогано,— відповів чернець Палко,— але ченцем бути набагато краще. Але ти ж мій хазяїн, то й скажи, що ти хочеш зі мною робити.
Вівчар знову почухав собі потилицю. Чухав, чухав та й каже:
— На спину вам сісти не можу…
— Так, сину мій, не можеш,— погодився чернець.— Це було б дуже незручно.
— На пашу вас теж не виженеш,— казав далі вівчар.
— Так, так, це теж важка справа, сину мій! — підбріхував чернець.— Ставши людиною, я вже не можу харчуватись бур’яном та травою.
— То, певне, краще буде, як я відпущу вас,— сказав нарешті вівчар. А шахрай Палко кивав головою,— мовляв, нічого розумнішого й не придумаєш…
Вівчар ще й розв’язав свою торбину та нагодував ченця і флягу подав, щоб той запив. Потім вони попрощались.
Чернець Палко так дременув, аж поли ряси залопотіли. Незабаром добрався він до монастиря.
Старший чернець об’ївся харчами, що їх накрали і нажебрали два ченці-шахраї, і ледве дихав. Проте розмовляти ще міг.
— Поламався у дзвоні язик,— сказав він.— Завтра в селі базар. Виженіть туди осла, продайте його, а за ті гроші купіть язика до дзвона.
Повставали ченці, коли ще тільки на світ зайнялось. Палко взяв осла за вуздечку, а чернець Мишко примостився ззаду, і пішли вони на базар.
А на базарі було вже народу сила-силенна. Хто продавав, хто купував: дівчата — полотно й стрічки, жінки — хустки, чоловіки — свиней, кіз та корів.
Два чепці запопадливо вихваляли осла, але покупців на нього не було, бо на всьому базарі не було нікого, кому був би потрібен осел, окрім одного чоловіка. А цей чоловік якраз був той самий вівчар.
Він оглядався на всі боки, придивлявся так, що очі мало не вилазили на лоба, і тільки перед обідом побачив осла, а біля того осла — двох ченців-шахраїв. Один був той самий, якого він учора відпустив.
Але не тільки вівчар побачив шахраїв. Вони теж побачили його.
Чернець Мишко відразу кинувся навтікача. Чернець Палко теж хотів чкурнути, але повід вуздечки був міцно прив’язаний до його руки. Хоч як він сіпав руку, все було марно.
— Ага, ось де ти, шахраю, злодюго! — гукнув вівчар і, схопивши одною рукою ченця Палка за шию, почав його нещадно лупцювати своєю сучкуватою палицею.
Чернець терпів, терпів, а тоді й каже:
— Досить уже, чоловіче добрий, бо із спини шкура злізе!
— Ні, братику, зажди! — відповів вівчар.— Ви обманули мене удвох. Тепер тобі належить одержати дві порції. Половину передай своєму другові-шахраєві.
Що мав робити чернець Палко? Коли вівчар поїхав собі на ослі, він вирізав добру палицю і, наздогнавши свого побратима-ченця Мишка, так відшмагав його, аж той посинів.
Тієї ночі обидва спали на животах, бо на спинах не можна було.
