За сімома морями, там, де володарює куцохвосте порося, жив на селі бідний чоловік з трьома синами.

Аж ось до села дійшла чутка, що король віддасть дочку ще й половину королівства тому? хто скаже таке, чому він не повірить.

Почув про це бідняк і каже синам:

— Ну, сини мої любі, спробуйте щастя, може, й вдасться.

Найстарший син і середульший відмовились.

Але наймолодший син не забарився. Він схопився з місця і отак, у чому був, пішов прямісінько до міста, де жив король.

Прийшов він у місто, зайшов за мури королівського палацу, бачить: На подвір’ї аж кишать королевичі, герцоги, графи, барони й інша знать. А ще там були словак у височезній шапці та циганчук. Брехали вони, скільки влізе. Один перебріхував одного. Та хоч би що вони казали, король усьому вірив.

Та коли нарешті всі позамовкали, а там і пішли собі з подвір’я, наймолодший син бідняка підійшов до короля і вклонився:

— Добридень, ваша величносте!

— Добридень, парубче! А чого тобі тут треба?

— Та я, хоч ви, може, й не повірите, ваша величносте, хотів би одружитись з вашою дочкою.

— Вірю тобі, парубче, але з чого ви будете жити?

— Є у нас невеличкий клаптик землі.

— Вірю.

— Крім землі, є у нас ще й теличка.

— Вірю, вірю.

— А недавнечко на нашому подвір’ї виросла купа гною заввишки із церкву.

— Вірю, чому б не вірити!

— Оту гору гною я з братом виніс на ношах за два дні.

— Вірю, вірю охоче.

— Воно-то так, але повиносили ми гній не на свою землицю, а на сусідню.

— Вірю, вірю…

— Тут я схаменувся, пішов додому й розказав про це лихо батькові.

— Вірю, охоче вірю.

— Отож вийшли ми четверо, взяли землю за чотири боки і гарненько вивернули гній на свою землю.

— Вірю, повірив би й тоді, коли б ти цього й не казав.

— Потім ми засіяли землю пшеницею.

Вірю, так і слід робити.

— Але з пшениці виріс такий густий ліс, якого ви, найясніший королю, ще ніколи не бачили. І було на тих деревах стільки жолудів, скільки зірок на небі.

— Вірю, вірю тобі охоче.

— Тоді батько нам кажуть: «Не рубатиму я цього лісу, куплю краще стадо свиней, нехай поїдять усі жолуді».

— Вірю, парубче, вірю.

— Та до череди треба було найняти свинопаса.

— Вірю, парубче, а як же інакше?

— І що б ви думали, ваша величносте, кого тато найняли в свинопаси? Нікого іншого, як батька вашого.

— Брешеш, шибенику! — сердито гримнув король.

Схаменувся він, та пізно. Всі побачили, що король програв.

Довелося йому віддати наймолодшому синові бідняка свою дочку й половину королівства.

Справили бучне весілля. Кожному гостеві щось дарували. Мені теж подарували кістку. Он воно як було.

Хто не вірить — перевірить.