За сімома морями, там, де володарює куцохвосте порося, жив на селі бідний чоловік з трьома синами.
Аж ось до села дійшла чутка, що король віддасть дочку ще й половину королівства тому? хто скаже таке, чому він не повірить.
Почув про це бідняк і каже синам:
— Ну, сини мої любі, спробуйте щастя, може, й вдасться.
Найстарший син і середульший відмовились.
Але наймолодший син не забарився. Він схопився з місця і отак, у чому був, пішов прямісінько до міста, де жив король.
Прийшов він у місто, зайшов за мури королівського палацу, бачить: На подвір’ї аж кишать королевичі, герцоги, графи, барони й інша знать. А ще там були словак у височезній шапці та циганчук. Брехали вони, скільки влізе. Один перебріхував одного. Та хоч би що вони казали, король усьому вірив.
Та коли нарешті всі позамовкали, а там і пішли собі з подвір’я, наймолодший син бідняка підійшов до короля і вклонився:
— Добридень, ваша величносте!
— Добридень, парубче! А чого тобі тут треба?
— Та я, хоч ви, може, й не повірите, ваша величносте, хотів би одружитись з вашою дочкою.
— Вірю тобі, парубче, але з чого ви будете жити?
— Є у нас невеличкий клаптик землі.
— Вірю.
— Крім землі, є у нас ще й теличка.
— Вірю, вірю.
— А недавнечко на нашому подвір’ї виросла купа гною заввишки із церкву.
— Вірю, чому б не вірити!
— Оту гору гною я з братом виніс на ношах за два дні.
— Вірю, вірю охоче.
— Воно-то так, але повиносили ми гній не на свою землицю, а на сусідню.
— Вірю, вірю…
— Тут я схаменувся, пішов додому й розказав про це лихо батькові.
— Вірю, охоче вірю.
— Отож вийшли ми четверо, взяли землю за чотири боки і гарненько вивернули гній на свою землю.
— Вірю, повірив би й тоді, коли б ти цього й не казав.
— Потім ми засіяли землю пшеницею.
Вірю, так і слід робити.
— Але з пшениці виріс такий густий ліс, якого ви, найясніший королю, ще ніколи не бачили. І було на тих деревах стільки жолудів, скільки зірок на небі.
— Вірю, вірю тобі охоче.
— Тоді батько нам кажуть: «Не рубатиму я цього лісу, куплю краще стадо свиней, нехай поїдять усі жолуді».
— Вірю, парубче, вірю.
— Та до череди треба було найняти свинопаса.
— Вірю, парубче, а як же інакше?
— І що б ви думали, ваша величносте, кого тато найняли в свинопаси? Нікого іншого, як батька вашого.
— Брешеш, шибенику! — сердито гримнув король.
Схаменувся він, та пізно. Всі побачили, що король програв.
Довелося йому віддати наймолодшому синові бідняка свою дочку й половину королівства.
Справили бучне весілля. Кожному гостеві щось дарували. Мені теж подарували кістку. Он воно як було.
Хто не вірить — перевірить.
