Було собі, а може, й не було по той бік глибокого синього моря яйце.. Схотіло воно рушити в мандри. Котилось, котилось, аж ось його перестріла качка.
Питає качка:
— Куди ти котишся, яйце?
— Та от, подалось я в мандри.
— Я теж піду з тобою. Ходім разом.
Ідуть вони, довго йдуть, коли це перестріває їх півень.
— Куди ви йдете? — пита він.
— Мандрувати.
— Я теж піду з вами.
Ідуть вони, довго вже йдуть, коли перестріває їх голка.
— Куди ви зібрались? — питає голка.
— Мандрувати.
— Я теж піду з вами.
Ідуть вони, знову довго йдуть, коли їх перестріває рак.
— Куди ви чимчикуєте? — питає рак.
— Та ось подалися ми гуртом у мандри.
— Я теж піду з вами. Веселіше буде.
Дорогою мандрівники зустріли ще вола й коня. Ці теж приєднались до них.
Ішли вони нивами, лісами, через гори й долини, аж до вечора. Коли вже почало смеркати, побачили невеличку хатинку. Дуже зраділи мандрівники що не доведеться ночувати просто неба. Зайшли в хату і розташувалися хто де.
Яйце зарилось у гарячий попіл.
Качка з півнем вилізли на піч.
Рак поліз у діжку з водою.
Кінь розлігся посеред хати, а віл у сінях.
Голка встромилася в рушник.
А в цій хаті жило дванадцятеро вовків. Пізно ввечері вони повернулися додому.
Вожак ще в сінях понюхав повітря й каже:
— Чую чужий дух. Хто це зважився зайти до нас?
Тут обізвався найсміливіший з вовків і сказав, що не боїться нікого й нічого. Він увійшов у хату і поліз на піч по сірники, щоб запалити лампу.
Почули те качка й півень та як загаласують! Злякався вовк і поліз у піч по жарину. Тут яйце тріснуло й розлетілось на шматочки — гарячий попіл засипав вовкові очі. Побіг вовк до діжки, щоб промити очі, а там рак ущипнув його за ніс. Кинувся він до рушника, щоб витерти очі, та його вколола голка. З переляку стрибнув він на середину хати, а там кінь почав гатити його під ребра копитами.
Метнувся вовк із хати, та в сінях віл настромив його на роги і викинув аж за тин.
Почав вовк з переляку гукати іншим вовкам:
— Рятуйтесь, рятуйтесь! В нашу хату забралися чорти! Стромляю лапу у попіл — стріляють з рушниці, кидаюсь до діжки — ріжуть ножицями, хапаюсь за рушник — відьма коле голками, біжу до дверей — викидають мене кочергою. А в сінях настромили на залізні вила. Один гука: «Вище, вище, вище!» Другий волає: «Подавай його на горище!» А потім гепнувся я, аж зірки з очей посипались.
Кинулись вовки навтікача. Так дременули, аж закуріло слідом за ними. Ще й досі біжать, якщо не поздихали.
