Образливе слово

Жила собі в лісовому барлозі ведмедиця, і було в неї неслухняне ведмежатко. Коли мати йшла добувати їжу, ведмежатко вибігало з барлога і гралося в лісі.

Ведмедиця часто казала ведмежаткові:

— Синочку, не виходь із барлога! В лісі є вовки, вони тебе з’їдять!

Але ведмежатко дуже любило гратися, до того ж було воно ще зовсім дурненьке. Тож ведмедиця часто, повернувшись до барлога, бачила, що він порожній. Вона йшла в ліс шукати свого неслухняного сина і, привівши його додому, суворо карала. Проте ведмежатко було байдуже до материнської науки.

Якось пішла ведмедиця полювати, а ведмежатко залишилось вдома. Вибігло воно з барлога і лягло на пагорку, на осонні. Встромило носик між свої маленькі волохаті лапки й солодко заснуло.

Над пагорком пролітала оса. Побачила ведмежатко й подумала:

«Яке воно дурне, оце ведмежа! Знайшло де спати! Ось я його зараз ужалю і побачу, як воно покотиться з пагорка!»

Оса сіла ведмежатку на лапку, потім перелізла йому на голову і встромила жало в самісінький кінчик носика.

Ведмежатко підскочило, заревіло від болю, стало на задні лапи і почало завзято терти носика. Але пагорок був досить стрімкий, ведмежатко посковзнулось і покотилося вниз. А внизу чорніло глибоке провалля. Якби ведмежатко впало туди, то розбилося б. На щастя, край провалля ріс кущик. Ведмежатко схопилось за нього обома лапками і повисло над проваллям. Воно відчайдушно завищало, заверещало.

Поблизу рубав ліс чоловік. Почув він вищання і побіг на допомогу. Взяв ведмежатко за лапки і витяг на пагорок.

Ведмедиця була недалеко і теж чула вищання свого синочка. Кинулась вона рятувати неслухняне ведмежатко. Та коли прибігла до провалля, побачила, що дроворуб уже його врятував.

— Дякую тобі, добрий дроворубе! — сказала ведмедиця.— Дозволь поцілувати тебе!

Ведмедиця обняла дроворуба й поцілувала.

А дроворуб одвернув голову вбік.

— Чого ти відвертаєшся? — спитала ведмедиця.

— Бо від тебе тхне,— відповів дроворуб.

Ведмедицю дуже образили ці слова, але вона промовчала. Схилила голову й мовила:

— Візьми-но свою сокиру і вдар мене з усієї сили по шиї!

Дроворуб неабияк здивувався.

— Рубони мене сокирою і йди собі додому! — повторила ведмедиця і ще нижче схилила голову.

Дроворуб рубонув її по шиї. З рани потекла гаряча кров.

Ведмедиця почвалала до барлога, а дроворуб подався додому.

Після цього випадку дроворуб часто бував у лісі, але жодного разу не бачив ведмедиці.

Минуло багато-багато років. Якось дроворуб проходив повз ведмежий барліг, а звідти вилізла стара ведмедиця. Вона впізнала дроворуба й озвалась до нього:

— Чоловіче, подивись-но на мою шию! Чи є там рубець?

Дроворуб оглянув шию ведмедиці, але рубця не побачив.

— Бачиш,— мовила ведмедиця,— рана, заподіяна тобою, давно вже загоїлась, я забула про той біль, якого ти мені завдав, ударивши сокирою. Але образливе слово, що його ти мені сказав, доки житиму, не забуду!


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up