Раз дуже давно жив один бідний чоловік, який звався Федором. Мусив робити на панів, а заробітки мав слабі: панська рука на платню скупа.
А тут настало літо. Чоловік узяв косу та йде найматися косити. І проходить він коло корчми. Ще ніколи Федір туди не заглядав, бо — правду казати — не мав за що випити. А тут корчмар вийшов сперед нього і запрошує:
— Чого ти, сусідо, до мене не заходиш? Ану, спробуй, як то добре — випити.
Федір каже:
— Слухайте, корчмарю, та яка вам радість від того, що зайду, коли в мене порожні кишені?
— Не біда, сусідо, я тобі дам випити без грошей. Лише заходи…
Зайшов бідняк до корчми, а там люди вже з раннього ранку. Але Федір мав свою дорогу і не сів пиячити. Попросив склянку паленки[1], випив та й пішов — найматися косити.
Тільки з того часу чоловік не обминав корчму: помалу-помалу та все брав на віру[2] по маленькій скляночці. Так тяглося аж до кінця року. А коли минув рік, Федір більше в корчму не заходив. Його знову перестрів корчмар:
— Чому ти, сусідо, про мене забув? Чого не заходиш?
Федір відповів:
— Не заходжу, бо вже і без того боргую геть-геть, не знаю як віддати.
— Що ж, зайди до мене, то бодай порахуємо, скільки ти там винен, — запросив корчмар.
Федір зайшов до корчми, сідає. Та не встиг перехилити склянку, як хитрак йому нарахував аж тисячу срібних! Чоловік, коли таке почув, схопився за голову:
— То якесь обманство! За рік, хоча б я кожний день випивав на срібний, то все одно вийшло би не більше, як у році днів.
Корчмар не довго думав і дав Федора в суд. А як дійшло до суду, то, зрозуміло, правда — корчмарева, бо Федір — бідняк: хоче чи не хоче, а мусить заплатити всі тисячу срібних ще й судові витрати.
Прийшов екзекутор і забрали хату. Лишили біднякові тільки стару козу, бо мав троє маленьких дітей. Зібрався бідний чоловік з родиною і пішов на толоку. Зробив собі вівчарську колибу і перебуває там, як може. Але коза прив’язана просто до кола і цілу ніч мекає — не дає спочити. Розсердився чоловік, зарізав козу і обдер, як зайця. Шкіру нап’яв на колі — щоб сушилася.
Надійшли якісь великі свята. Люди сиділи у корчмі до пізньої ночі. Мусив корчмар витягати їх по одному на вулицю. А Федір узяв шкіру, одягнув на себе і рушив у село. Прийшов та й чекає. Корчмар виходить з п’яними, що вже й не пам’ятаються. Федір скочив поміж них і — на корчмаря. Люди налякалися, бо думали, що то нечиста сила: еге, така велика коза, що кинула корчмарем на землю! І всі порозбігалися, бо в ті часи боялися нечистої сили. А Федір б’є корчмаря — аж і сам реве. Той почав проситися:
— Лиши мене хоч трохи живим!
Федір відповідає:
— Ой, я тебе живого не лишу. Ти з бідного хотів би душу витрясти. Чоловік напив десь на сто срібних, а ти йому нарахував тисячу. Тепер я тобі виплачу, але по одному!
І б’є корчмаря далі — вилічує срібні. А той стогне:
— Усе віддам назад, все поверну тому чоловікові — лиши мене живим!
Тоді Федір каже:
— Ну, раз так, верни ще сеї ночі, бо я би дуже не хотів зустріти тебе знову.
Федір вернувся до колиби. А корчмар, побитий, ледве доліз до хати. Ліг у постіль і каже корчмарці:
— Жінко, біжи на толоку. Передай біднякові, аби ще сеї ночі зайшов поговорити. Мене тепер якась мара душила, і я ледве лишився живим. А все з-за його хати.
Перелякана корчмарка побігла до колиби і все переказала.
Федір прийшов, а корчмар — у ліжку: страшно побитий, крекче. Але Федір чиниться, що нічого не бачить, не чує. Почав нарікати:
— Що ще з мене хочете? Уже забрали мою хату і вигнали мене із села. А за що? Я вам хотів віддати свій борг, але ви прирахували стільки, що того не мав би і нечистий…
— Йой, не згадуй, Федоре, нечистого! — застогнав корчмар. — Іди собі хоч нараз до старої хати. Я тобі повертаю.
Бідняк відкланявся й пішов. А рано-вранці з жінкою і дітьми перебрався на своє обійстя.
І так Федір жив собі рік-два. Та якось у родині зчинилася сварка. Жінка насердила його, і він її вдарив по лицю козячою шкірою. Жінка вибігла надвір, почала кричати:
— Дурний козел! Побив корчмаря — тепер до мене взявся!
Корчмар дочувся від селян, що кричала Федорова жінка, і знову дав бідняка в суд. А в ті часи суд був у Сігеті, не в нашому Хусті. Дорога далека, і взяв Федір на плече бесаги, а до торби положив і шкіру. Прийшов до Сігета, і адвокат питає:
— Скажи, чоловіче, ти справді бив корчмаря?
— Та бив, — зізнався Федір.
— А як ти його бив?
— Було велике свято, і люди допізна сиділи у корчмі. Я вдягнувся у козячу шкіру та й підвартував, коли корчмар виводив останніх пияків. Як вискочив і вчепився в нього — люди повтікали, а я мав роботу…
— Та де є та шкіра?
— Тут є, у бесагах.
— Ану одягни.
Федір радо вдягся у козячу шкіру, що собі підскочив і замекав.
Адвокат засміявся:
— Ну, Федоре, нічого не журися: вважай, що ми виграли.
В суд заходять пани за панами. Федорові адвокат порадив, аби сидів у нього в канцелярії — отак, як є, одягнений у шкіру. Лише відхилив двері, щоб чоловік бачив, коли буде йти мимо корчмар…
Той адвокат заступав за бідних, і тому так добре намовив бідняка.
Зійшлися судді, тут був і корчмар, а Федора не видно. Корчмар не міг спокійно сидіти:
— Прошу, панове судді, судіть його вже, доки будемо чекати!
Та Федорів адвокат піднявся і заявив так:
— Пробачте, корчмарю. Як можна судити якогось чоловіка, коли його немає. Може, він не винен? Може, хоче виправдатися?
Добре, дуже добре говорив той адвокат, що заступався за простих людей.
І суддя сказав:
— Ану, пане корчмарю, підіть подивіться: напевне, бідний чоловік боїться, ховається десь там за дверима?
Корчмар собі запалив сигару і вийшов на сходи. Йде і роздивляється. Бачить, одні двері трошечки відхилені — попрямував туди. Тільки він наблизився, Федір швидко відкрив двері навстіж і показався корчмареві страшною козою. А той так налякався, що сигара йому з рота випала. Навіть коли повернувся в суд — не міг заговорити.
Суддя сердито запитав:
— Так є Федір чи немає Федора?
— Н-немає, світлий суде. Та раз не біда. Я вирішив його не правотити, бо Федір — бідняк.
Хто не вірить, що таке десь сталося, най прийде до мене. Я скажу, чи правда то була.
