Жив-був гуцул Іванко. Одного дня йому сказали, що має служити у цісаревім війську. Легіня постригли й попровадили у кам’яне місто. Там хати — одна на одній сидять, а людей — як лободи у сльотаве літо.
Служить Іванко на чужині. Навкруг нього васкають, геркають, фраукають — нічого не второпає. Та одного разу хтось хлопцеві сказав, що німчики дурнем його називають. Гуцул так розгнівався, що аж іскри з очей поскакали. Поклявся, що ніколи по-їхньому не вимовить ні слова. А легінь був упертим, як грунь.
Підійшов офіцер — рябий, ніби дідько йому лице подряпав. Заговорив до вояка — той тільки кліпає очима.
— Ти, Іване, дурень! — крикнув офіцер.— Із стайні не вийдеш! Дванадцять років маєш коней пуцувати!
— Та най буде,— відповів Іванко.— Гуцул із бідою — як з рідною мамою. Вітер йому завжди в очі віє…
І пішов до стайні.
Там довгі роки крутив коням хвости.
А під кінець служби підійшов до нього офіцер з перекладачем:
— Чого хотів би ти, Іване, в останній день у війську?
Тоді був такий звичай: жовнірові виконували все, що забажав собі перед тим, як їхати додому.
— Покажіть мені того, кому я служив аж дванадцять років,— відповів Іван.
Полковник і всі старші сполошилися. Як привести самого пана цісаря? Та про це ще світ не чув! Видно, що Іван — таки справді дурень. Радилися, як його примусити, аби висловив якесь інше прохання. Нічого не виходило. Гуцул так затявся, хоч рубай його на кавалки.
Краянин Іванка сказав офіцерам:
— Я йому зроблю волю, тільки дайте грошей — треба заплатити за фіакр і дещо купити.
Пани офіцери погодилися. Тоді краянин запитав Іванка:
— Ти, мой, хочеш цісаря увидіти?
— А певно!
— Бре, чоловіче, цісар — один у державі. Вдень він на полюванні й тільки вночі показується людям.
— Най і мені покажеться вночі!
Пішов краянин на ярмарок, купив велику клаповуху льоху. Вночі найняв фіакр, затягнув туди свиню і — вйо до казарми.
Офіцери ждали, коло воріт поставили варту. Сам полковник ступив до фіакра, отворив дверці й віддав честь. Тут усі побачили велику свиню.
— Ади, Іване, це і є наш цісар,— сказав краянин і почухав льоху.
— Рох-рох-рох…— озвалася свиня, задоволена, що її чухають.
— О-о, файний наш цісар! — похвалив Іван.— Я б його взяв на Буковину, аби люди подивилися, кому то ми служимо по дванадцять років.
Пани оторопіли. А військо реготало.
