У царя служив лісник, що мав малого хлопчика Іванка. Мати хлопчика померла. Лісник привів мачуху, та невдовзі її постоли теж кинув на горище — і мачухи нестало. Тоді лісник оженився втретє. Але був уже старий — молодиця його пережила. Лишилася з Іванком.
Правда, хлопець на той час підріс. А знаєте, яка робота в батька, до такої тягнеться і син. Іванко дуже захотів стати лісником. Він попросив мачуху:
— Мамко, підіть до царя і кажіть, аби був такий добрий — дозволив мені в лісі заступити нянька.
Але цар відмовив:
— Хлопець ще малий.
Іванко просить знову:
— Мамко, підіть ще раз. Може, що цар має ліпшу дяку…
Та цар відповів:
— Я не хочу більше лісників з бідняцького роду!
Хлопець послав утретє:
— А може, пожаліє?
Цар розсердився:
— Забирайтеся із лісу і йдіть хоч куди!
Мачуха вернулася та плаче:
— На що ти мене виправив? Мусимо йти з лісової хижі! Допросилися…
Іванко запряг коника до воза і перебрався з мачухою з хижі на найпустішу землю. Так, просто на возі, вони собі й жили. Хлопець ходив із батьковим крісом[1] стріляти дичину. Але вона скоро повтікала у глибокі звори.
Одного дня бродив по всій околиці, а не знайшов нічого. Та дивиться — летить із хащі яструб і несе у дзьобі щось довге, як змію. Хлопець спохопився: «Уб’ю бодай яструба!» І бере його на ціль. Але яструб паде вниз і скрикує:
— Не стріляй, Іване! Я щось тобі дам.
Хлопець відняв кріса від плеча і підпустив яструба до себе. А той приніс у дзьобі золоту вервечку.
— Візьми, Іванку, цю вервечку і обпережися — пов’яжи її на голе тіло. Будеш найсильнішим на всі сім держав, які я перелітав.
Іванко взяв на себе золоту вервечку. Нараз відчув у своєму тілі і велику силу, і велику легкість. Тепер він міг пуститися далеко. Йде, йде — і бачить; на високій скелі ростуть три старі буки, але такі гладенькі, що не мають жодного сучка. Хлопець зупинився і дивується: як вони на висоті могли зрости такі-такі рівні? Раптом чує десь людську розмову, а де — не розуміється. Прислухався він добре. Тут із розколини виходить дванадцять людей і всі — як один, ще й рушили рядочком. Іванко тихо обійшов ту скелю, заглянув у розколину. Перед ним відкрилася печера, а в ній срібла й золота — ще ніколи своїми очима такого не бачив! Але серед печери — пов’язана дівчина.
Дивиться хлопець, дивиться, а то дочка царя. Того царя, що вигнав їх із лісу. Розв’язав він дівчину і почав питати:
— Як ти сюди, Анночко, потрапила?
— Я у лісі збирала малину, а раз мене схопили розбійники і завели в кам’яну пивницю.
Вони зайшли у бесіду про своє дитинство, згадували забавки у лісі й не думали, що все то минуло — треба когось боятися.
Іванко поклав руку на купу срібних шабель, взяв одну і прив’язав собі до золотого пояса. Розмовляють далі.
Та заходять дванадцять розбійників.
— Хто ти такий? — питають Іванка.
— Я — син лісника. А ви хто такі?
— А ми сини лісу. Дванадцять братів.
— Ви собі гадаєте, що в царя не стало лісника і можна в його хащі розбійникувати?
Тоді старший з розбійників каже:
— Ану, коли ти такий сміливий, то ходи зі мною розщибатися[2].
І вони схопили один одного. Але Іван має таку силу, що досить було розбійника потиснути. Той почав проситися:
— Добре, добре! Тепер уже знаю, що ти над нами верхній. Наказуй, що робити.
Іван як витяг срібну шаблю, то аж засвистіла. Розбійники навикли до свисту, але такого ще не чули. Подумали, що хлопець поведе їх на самого царя.
Та він почав казати:
— Ця дівчина — моя давня подруга. Ми разом виростали. Відпустимо — най іде додому.
Царівна не зраділа:
— Іванку, я хотіла би лишитися з тобою.
— То неможливо, Анночко. Твій нянько не дозволить, аби ми одружилися. Він мене із мачухою вигнав із своєї хащі. Як би мені дозволив ступити до царського двору?
Анночка заплакала. Дала йому свій перстень:
— Може, не скоро стрінемося знову. Та за перснем я тебе впізнаю і через много років.
Розбійники повели красуню до царського палацу, а Іван лишився. Думає, що робити. Померла мати, помер батько. Все срібло-золото віддав би, аби їх оживити — повернути знову ті літа, коли він бавився у лісі з юною царівною. Так собі розмірковував, а коли вернулися розбійники, сказав:
— На ваше срібло-золото ми побудуємо лічницю, де буде лікуватися весь бідний народ.
Вони так і зробили: стали будувати велику лічницю.
Але в печері досить усякого добра — можна жити до самої смерті. Іванко привів мачуху, щоб варила їсти. І довгий час велося їм добре. Та мачуха стала підмовляти старшого розбійника:
— Івана треба вбити. Він розпустить геть усе багатство, а ми двоє могли би зійтися і самі панувати.
Розбійник їй каже:
— Він нічим не завинив, аби його вбити.
Мачуха аж плаче:
— Але таке багатство! І все могло би бути в моїй жмені!
Стисла п’ясть і знову обернулася до старшого розбійника:
— Раз не хочеш ти вбити його, то скажу, щоб він убив тебе.
Розбійник налякався:
— Добре… Та в Івана — дуже велика сила. Доки лічниця не готова, кажи, що ти захворіла й видужаєш тільки в тому разі, як принесе з хащі вовченя. Може, його вовчиця роздере.
Мачуха не встигла й доказати, як Іван пішов у ліс — шукати вовченя. І бачить він вовчицю із трьома малими. Прицілився, а вовчиця каже:
— Не стріляй, Іванку, у мою дитину. Візьми її живою. Мачусі не треба вовче м’ясо, а тобі моє живе дитятко стане у пригоді.
Іван приніс вовченя, а мачуха вигадує, що їй треба мале ведмежатко. Іван знайшов і ведмежа. Хотів його застрелити, та й ведмедиця попросила:
— Бери його, Іванку, живим — воно тобі буде у пригоді.
Ні одна, ні друга не роз’яснила йому діло. А то було так. Звірі швидко виросли і стали дуже вірними Іванові. Вовк спав завжди кінець його ніг, а ведмідь — у головах: хлопця вартували. Мачуха надумала вбити його сама. Взяла ніж і підійшла до ліжка. Але звірі нараз загарчали, й Іван пробудився. Мачуха — у плач:
— Ой, дорогий синку, я підійшла тебе накривати, а вони хотіли мене з’їсти.
Іван вигнав звірів із печери.
А мачуха помітила, коли вставав із ліжка, що на ньому — золота вервечка. Ледве дочекалася, аби він заснув знову, і розв’язала поясок, приміряла собі. Нараз відчула величезну силу.
Іван прокинувся уранці й не може ані встати:
— Ой, мамко солоденька, я дуже слабий!
Вона дала хлопцеві тонку ниточку, аби перервав. Коли переконалася, що він уже не в силі перервати нитку, голосно сказала:
— Ну, Іванку, як хочеш загинути?
Він зовсім не злякався, відповідає весело:
— Мені все одно, мамко. Добре, що вас бачу живою і здорового.
Мачуха не стерпіла його безвинний погляд — виколола йому ножем очі.
А тоді закликала старшого розбійника:
— Видиш, хто тут сильний? Якщо скажеш — я його уб’ю.
Розбійник був розумним чоловіком і порадив мачусі:
— Не вбивай ти молодого хлопця. Ліпше відпусти, най собі ходить, куди хоче.
Але мачуха не знала, де діти страшну силу. Схопила вона пасинка і понесла в хащу. Там прив’язала під мурашником до товстого бука.
Та на щастя того чоловіка, їхали возами вуглярі: десь колись була там одна фабрика, на якій із дров робили вугіль. Хлопця розв’язали і повернули задній віз, аби його доставити в лічницю.
А то була та сама лічниця, яку Іван дав побудувати для бідного народу. Розбійники лишили там золото, та залишилися й самі: усі брати, крім старшого, взяли собі за жінок сестричок. Осліпленого хлопця не впізнали. Його помили й положили в постіль. А він лежить, нічого не бачить. Зняв із пальця перстень, почав обтирати. І тут перстень упав на підлогу. Сліпий зліз із ліжка, мацає руками по підлозі. На те в палату надійшла найголовніша лікарка.
— Що ти шукаєш, чоловіче? — спитала сліпого.
Іван їй сказав:
— Я мав дорогу пам’ятку: колись дочка самого царя подарувала мені перстень, бо я визволив її від братів-розбійників. Тепер мився і намочив перстень, хотів його трохи повтирати, а він десь упав.
Лікарка тільки тупнула на молоду сестричку — і перстень знайшовся. А вона була дочка царя. Глянула на перстень і нараз упізнала, що сліпий — Іванко. Тоді гарно одягла його, дала на очі окуляри, а в руку — палицю-криваню, і повела у царський двір.
— Няньку, — мовила цареві. — Цей хлопець дуже добрий. То він мене визволив із каменя. Та й брати-розбійники, відколи він прийшов межи них, стали добрими людьми.
Іван залишився у царському дворі.
А тут якраз настала весна. В саду рясно зацвіли дерева і квіти-косиці. Та Анночку бере великий жаль, що природа красна всяким цвітом, аж повеселіла, а Іванко нічого не бачить. Сіла коло нього на садовій лавиці, гірко заридала. Хлопець заспокоював її, втирав її сльози. А потому пальцями торкнувся й свого ока. І що, людкове, сталося: чоловік прозрів! Змочив сльозою дівчини друге своє око — і побачив увесь білий світ.
Цар учинив багату гостину, бо віддавав за хлопця дочку. З великої радості молода і молодий пригощали весь бідний народ. Так вони побралися й живуть.
Але Іван хотів би показатися у кам’яній пивниці, побачити мачуху. Зібрався в дорогу. Дорогою зайшов у ту хащу, де колись зростав. Там, коло лісарні, були поховані батьки. А в хаті жив один старий жебрак. Він побачив Івана і просить:
— Не маєте щось дати бідному чоловікові?
Іван каже:
— Їсти вам не дам, бо я не взяв нічого, але маю гроші. Даю вам сто срібних — і купите, що хочете.
Дідо подякував за гроші і почав питати, куди він іде. Іван розповів. Тоді жебрак дав йому дві пляшки і на повів так:
— В одній пляшці маєш стару воду. Коли нею обмиєш лице, станеш таким, як я, і мачуха тебе не впізнає. А як усе розвідаєш — помиєшся з другої пляшчини: там молода вода. І знову будеш красний.
Так воно й було. Іван бризнув собі на лице старою водою і став горбатим дідом, у такому дранті, яке ледве трималося тіла. Прийшов до того каменя, де жила його мачуха зі старим розбійником.
Мачуха і розбійник вийшли з пивниці п’яні. Видять, підходить якийсь дідо. Розбійник придивився і по ході упізнав Івана. Але мовчить, нічого не виказує. Дідо його питає:
— Чи міг би я, ґаздо, у вас заночувати?
А розбійник каже:
— Питайся ґаздині.
Та мачуха почала кричати:
— Мені не треба в хаті таких нічників! Іди собі далі! Розбійник махає рукою — дає знак, аби Іван заходив, коли вони відійдуть убік. Іван те й зробив: він заскочив у пивницю так, що мачуха не бачила. А там нараз сховався під ліжко.
Мачуха з розбійником провітрилися і зайшли в печеру. Ґаздиня знов поклала на стіл цілу бочку вина. Пиячила, аж їй стало гаряче. Старий розбійник каже:
— Чого ти не роздягнешся? Ще й ота вервечка тебе обтискає!
Мачуха розв’язала золоту вервечку і закинула під ліжко, де лежав Іван.
Скоро полягали й заснули міцним сном. Іван вибрався надвір. Як обмив собі лице молодильною водою, ще й пов’язав золотий пасок, то став таким витязем, що не розказати!
Розбійникові й мачусі дав поспати до білого дня. А коли настала біла днина, він увійшов і каже:
— Мамо й няню, час уже вставати!
Мачуха побачила Івана і дуже налякалася.
Та він заспокоїв:
— Не бійтеся, мамко. Я вже знаю, чому ви мені викололи очі: хотіли тут лишитися ґаздинею. То най так і буде!
Іван узяв старого із собою. Розбійник був добрим чоловіком, тому Іван цареві сказав, що то — його батько. А мачуху лишив ґаздувати у кам’яній пивниці до самої смерті.
Тим казка і скінчилася.
