Іван Гичка

Раз було, де не було, у сімдесят сьомому царстві, де вода не тече й камінням не мече, за скляною горою, під дідовою бородою — там жив один Монька, що звався Полонька, мав постоли личані, а ногавиці[1] полотняні — дайте й мені, то розповім вам казку.

Був, де не був, бідний чоловік, що мав одного сина. Сяк-так дітвак виріс, дійшов старших літ. А тут царські бандури вербують до війська. Хлопець каже батькові:

— Няньку, ви й так бідні, не знаєте, де дітися. Наймуся я до війська.

Пішов до вербувальників. Запитали прізвище.

— Іван… Іван Гичка, — записався хлопець.

А коли він одягнувся у вояцьку форму, то став дуже красний. Його взяли одразу служити до царського двору. Було хлопцеві добре, як десь у раю.

Правда, не так швидко то робилося, як я розповідаю, але служба прийшла до кінця — і пускають вояків додому. Іван не дуже рветься, бо дома страшна бідність. А він, служачи в царя, дуже красно навчився писати. І почав проситися:

— Чи не міг би я, пресвітлий царю, лишитися тут писарем?

Цар погодився.

Вислужив леґіник ще п’ять років. А через п’ять років цар йому нагадує:

— Може, ти, Іванку, хотів би подивитися, як живе твій нянько, як там обходиться з бідою?

Хлопець зібрався у дорогу. Осідлав собі коня. Цар дав йому шкіряні бесаги, наповнені срібними, і дуже красний одяг.

Іван Гичка їде — як молодий принц! Пустився просто пустами й лісами, але і так їхав дуже довго. Коли наближався до свого села, люди думали, що їде якийсь цар, падали на коліна. Він почав кидати людям срібні. Потому питає:

— А де такий і такий бідняк? Чи він ще живе?

— Ой, давно помер, — відповіли хлопцеві селяни. — І хати вже немає. Там, де стояла його хата, росте один бур’ян.

Іван Гичка дуже зажурився, що в такому великому смутку застав своє домівство. Зайшов до корчми. Коли поїв і випив — трохи повеселішав. А тоді відкрився, хто він є.

Люди були раді, що їхній сельчанин — при царському дворі. А хлопець залишив їм усі свої срібні та й зібрався їхати назад.

Дорога для Івана була далекою й додому, а з дому — ще дальше. Доки добрався до палацу, за писаря сидів уже інший. Але цар сказав:

— Не біда, Іванку. Можеш бути в мене двірником.

Іван пристав і на таку честь.

Геть-геть довго служив двірником. А спав у саду. І раз опівночі почув, як хтось його покликав:

— Гей, Іване!

Хлопець підхопився, а його відразу поніс вихор. І заніс в такі далекі гори, куди птахи не долітають, сонце не догріває. Іван роздивився, а перед ним блищить скляна дорога. На ній один до одного поставлені столи — з тарілками, склянками, пляшками, але все порожнє. Іван одразу зголоднів, аж зарябіло в очах. Взявся за дорогою: йде і думає собі, що десь мусить бути на столі і страва. Дійшов до кінця. А там побачив шафу, на якій лежала тонка книжечка, ніби з одних обкладинок. Іван собі каже:

— Візьму і почитаю — може, трохи забуду за голод. Відкрив книжку, а там одне слово. Прочитав:

— Гей-руп.

І нараз хтось до нього обізвався:

— Що наказуєш, Іване?

Хлопець оглядається, але ніде не бачить жодної душі. Та якщо запитують — чого б не відповісти. І сказав, що дуже він голодний, хотів би поїсти.

За хвилину все було готове. Іван наївся і напився, і вже йому, як то кажуть ткалі, усі нитки в берді. Знову боре книжечку:

— Гей-руп!

— Що наказуєш, Іване?

— Хочу стати таким красним принцом, аби мене нараз полюбила царева дочка.

Дивиться — на ньому появився одяг, що аж засвітився. І завволів, аби ще нині стати у царському дворі. Лише сказав Гей-рупові, як уже був там.

А Івана ніхто не впізнав: у сім разів красивіший, як був, і в такому одязі, що ніхто б ніколи й не подумав, що він служив царським двірником. Цар дуже радо прийняв молодого витязя і поселив його у кімнату, в яку й сам заходив лише раз на рік. А невдовзі видав за нього дочку.

Жив Іван у розкошах, які йому й не снилися. Царівна тільки думала про малу дитину, а колиска стояла в кімнаті, повна золота. Досить було всього їсти й пити — і на нижніх, і на верхніх поверхах. Іван уже почувся царем. Тому грізно покликав:

— Гей-руп!

— Що наказуєш, Іване?

— Який я тобі Йван! Я для тебе цар!

Гей-руп розгнівався на нього і не сказав нічого.

Вранці Іван прокинувся — а лежить на лавиці в царському саду. Царівна — коло нього. Піднялася, глянула на свого чоловіка і нараз упізнала, що він — їх двірник. Схопилася, побігла в палац і, плачучи, сказала цареві, що вона не хоче більше жити зі своїм чоловіком, бо він — простий Іван.

Цар дуже розізлився, що той хлопець із його дочкою зробив такий сміх. Послав гінців у дванадцять міст, аби скликали суд. Так судді зійшлися і почали Івана судити. Один каже повісити, другий — розстріляти, третій — порубати… Радять, хто як хоче. А дванадцятий суддя був дуже старий, мав сто двадцять років, і мовчав, не говорив нічого. Та коли всі виговорилися, озвався і він:

— Недобре ви судите. Недобре. Я би казав так: най його засудить сама жінка.

А царівна, як тільки почула, що Івана хотіли би стратити, одразу заявила:

— Я його не засуджую. Я хочу з ним жити.

Тоді цар їх вигнав на ферму, до худоби.

І почали вони двоє жити у великих злиднях. Хотіли різати худобу, та у хліві з дев’яти волів стало дев’ять шершнів. Нічого поїсти, нічим навіть дихати, бо повітря здушене. Іван лежить на голій соломі й уже ледве відганяє шершнів. І раз каже:

— Ой жіночко люба. Скоро мене покине й душа, а ти не покидаєш. Я ж не маю, що тобі й лишити, аби мала пам’ятку. Хіба книжечку…

Жінка взяла в руки його таємну книжечку, відкрила й прочитала:

— Гей-руп…

І нараз чує:

— Що наказуєш, простачко?

— Ой, що хочу? — схопилася жінка. Хочу, щоб це зникло, як поганий сон.

Хлів тої ж хвилини розсипався на порох, у якому ще лежав Іван. Він не чув Гей-рупа, зате жінка чула дуже добре. Знову відкрила книжечку:

— Гей-руп!

— Що наказуєш, простачко?

— Зроби, щоб ми були знову красні та багато вбрані.

Так і сталося. Іван піднявся з порохів у дорогій одежі, й царівна аж не вірила: перед нею вже був не Іван, а той красний витязь, за якого вона віддалася.

За третім разом попросила Гей-рупа поставити великий палац, де би в кожному кутку світилося золото і було досить їсти-пити — хто що забажає.

Все поставилося їм. І почали знову жити добре.

Іван збагнув, чия то робота. І боявся, аби й жінка якось не образила Гей-рупа. Взяв чарівну книжечку, розвів потай у полі вогонь і кинув її в полум’я. Тоді з вогню відкрився Гей-руп: він став такий високий, що голова була аж у небі. Іван перелякався, та несподівано почув:

— Ой, дякую, Іване, що ти мене випустив на волю. Я був зачарований, а тому ходив такий маленький, що ніхто мене й не бачив. Тепер можу ступити так широко, бо чуюся господарем і в горах, і в долах. Живіть собі щасливо!

Так і жили паші молодята. Навідався до них старий цар. Не міг надивуватися, яка тут краса і яке багатство. Зняв корону з голови і каже:

— Не сердися, Іванку, за те, що я тебе судив. Мені стало образливо, бо я завжди був до тебе добрий, а ти тоді мою дочку скривдив. Та все те минуло. Бери корону і царюй.

Іван відповів:

— Дякую вам, няньку. Але нам не треба ніякого царства, бо ми й так щасливі. А я би не йшов звідси і золотою дорогою. Най буду просто — Іван Гичка.