Був один цар. А той цар мав на одному полі шовкову траву. Але траву щось випасало, і ніяк не міг підвартувати, що то робить шкоду. І цар пустив посланців по світу: хто догляне шовкову траву, за того віддасть доньку. Посходився усякий народ: більше багаті, панство, та між ними були й прості люди.
І жив один бідний чоловік, що мав три сини. Двоє виросли розумні, а один, найстарший, був дурний.
Середущий хлопець почав проситися у нянька, аби пустив його до царя траву доглядати. І приходить у палац, красно поклонився. Цар дав йому вечерю і послав на поле. Хлопець і незчувся, як заснув. Раненько встав і бачить: траву наче хто скосив — так випасена! Він зібрався і пішов додому. Батько ще здалека гукає:
— Ти, сину, доглянув цареву траву?
— Не можу я ту траву доглянути, — сказав середущий.
Збирається молодший син і каже, що то його робота. Пішов до царя і взявся сторожити. Але і він траву не доглянув.
Зголосився вже дурний Іван, що весь час сидів коло печі. Його одразу висміяли, на цілу хижу кажуть:
— Та й ти, дурню, хочеш вартувати шовкову траву? Не такі розумні там були, як ти, та не встерегли.
Але Іван вимотався з хати і втік такий замащений, яким був коло печі. Приходить до царя і каже, яке діло. Цар дав йому вечерю та ще хліба й сала, аби мав на полі. Пішов дурний Іван під ніч до царської трави. Сів собі й сидить. Але йому знову захотілося їсти. Розклав огонь, почав пекти сало. Тут приходить мишка:
— Дай і мені, Йване, трохи хліба, я дуже голодна!
Іван не відмовив. Дав хліба, ще й сала. Мишка добре наїлася і сказала Іванові:
— Я тобі повім: траву гублять три красені-коні — один срібний, другий золотий, а третій діамантовий. Коли вони приходять, то найперше ідуть до криниці — напитися води, а потому — траву випасати. Ти, Іване, підеш до криниці та станеш за кущ. Як прийде кінь до води і нахилиться, візьми з нього вуздечку. Так з другого і третього. Та щоб ти їм не віддав, коли будуть просити. А тепер лягай спати, я тебе розбуджу о дванадцятій годині. Не забудь, що я тобі казала.
О дванадцятій годині миша Івана шкрябнула у вухо. Він підвівся, пішов до куща, що коло криниці. За кілька хвилин аж засвітилося в очах — такий срібний кінь прийшов воду пити. Як нахилився, Іван схопив із нього вуздечку. А кінь уже не рушає від нього нікуди. Далі приходить золотий, Іван і з того взяв вуздечку. І з діамантового — теж. Коні ходять за Іваном, дуже його просять:
— Дай нам, Іване, ті вуздечки, бо що тобі з них?
Іван говорить:
— Мало вам сього? Зараз піймаю вас, чекайте: в селі будують церкву, буду вами возити каміння.
Тоді коні зникли, наче їх ніколи й не було. Дурний Іван почекав біленького ранку, зібрався додому. Не йде цареві голосити, що він траву доглянув. Знайшов дупласту вербу, там заховав вуздечки й забив дупло дерном. Прийшов додому, сів на піч і не каже нікому нічого. Але і йому, дурневі, теж ніхто не каже ані слова.
Цар приходить до трави, а трава вже у п’ять разів вища, ніж була підвечір. І дуже налякався, що мусить віддати свою доньку за дурня. Вернувся додому, схилив голову, думає: ба що би він робив на це діло, аби не дати за дурного дівку? Надумав таке: хто на коні скочить на третій поверх, за того й віддасть доньку. І знову пустив посланців по цілій державі, щоб скликали витязів змагатися за красну царівну. Почули то Іванові брати. Кажуть своєму батькові:
— Няньку, йдіть у місто на торговицю, купіть нам красні коні, бо так і так — цар оголосив, що хто скочить до третього поверху і вип’є вина, за того віддасть дівку.
Старий пішов і купив два коні. Зібралися брати до царя. А дурний Іван каже:
— Няньку, а я? Чи я не твій син, що ти мені не хочеш купити коня? Та не біда, піду я і піший.
Приходить до верби, де поклав вуздечки. Віяв срібну вуздечку, потряс нею — прибіг срібний кінь. І почав з Іваном говорити:
— Що хочеш, мій царю?
— Хочу срібну одежу, срібну шаблю і ще хочу скочити аж на третій поверх — до царської доньки та чашу вина випити.
— То простягни руку мені у ліве вухо і витягнеш собі, що потребуєш.
Іван витяг одежу і шаблю, красно одягнувся. А кінь почав казати:
— Сідай, царю пресвітлий, на мене. Як хочеш їхати: землею чи повітрям?
— Хочу полетіти!
Іван приїхав до палацу, пришпорив коня. А той знявся над народ — аж на третій поверх, до царської доньки. Іван випив чашу царського вина і повернувся до верби. Там коня пустив, вуздечку заховав, а сам пішов додому в старій одежі. Брати після нього приїхали лише через три дні. Батько питає:
— Ну, сини, чи ви щось ізробили?
Вони відповідають:
— Ей, няньку, не питайте! То досить дурне діло. Хто скакав, то кожний розбив голову. Лише один на срібному коні, що і сам був срібний, — той доскочив до царської доньки і винив вина.
Дурний Іван сміється з печі:
— Я знаю того, в сріблі. Він не такий, як ви, жебраки!
— Мовчи, дурню, ти не був ніде! — гримають брати. — І добре, що не був — не робив нам при людях ганьби.
А цар знову скликає всіх витязів — змагатися за його дочку. Коли брати пустилися в дорогу, Іван пішов до верби, взяв золоту вуздечку і потряс. Перед ним відразу став золотий кінь:
— Що потребуєш, царю?
— Я потребую золоту одежу, золоту шаблю і ще хочу скочити до царської доньки на третій поверх.
Кінь відповів:
— Простягай руку в ліве вухо.
Іван вибрав з вуха золотий одяг і золоту шаблю. Красно припарадився і їде до царівни. Як приїхав, пришпорив коня, скочив на третій поверх. Царська дочка мала йому вдарити печатку на чоло. Але вона забулася з радості, що такий красний леґінь. Іван вернувся до верби, коня пустив, а вуздечку знову поклав у дупло. Дома нічого не говорить.
Повернулися брати, і батько їх питає:
— Що нового?
— Є досить нового. Немало народу поламалося, та ніхто не скочив, лише один на золотім копі, ще й сам золотий, той один доскочив.
Збираються утретє до царя. Брати собі поїхали. А Іван тихенько — до верби. Взяв діамантову вуздечку і потряс. І прискакав до нього діамантовий кінь:
— Що потребуєш, царю?
— Я потребую діамантову одежу, діамантову шаблю і ще хочу скочити на третій поверх до царівни.
— Простягни руку в ліве вухо!
Іван красно убрався. Приїхав до палацу, пришпорив коня і полетів на третій поверх. А царівна цього разу вдарила йому на чоло царською печаткою.
Іван — до верби. Скочив із коня, вуздечку сховав, а сам пішов додому.
А цар уже чекає нареченого дочки, коли він приїде. Іван цим не турбується, він сидить коло печі та гріється. Цар вичекав чотирнадцять днів, а по чотирнадцятьох днях розіслав гінців, аби вони знайшли жениха. Приходять стражники до того чоловіка, що мав трьох синів. Двоє хлопців сидять коло столу, а дурний Іван — на печі. Натяг собі на голову панчоху і не дивиться. Стражники підступили, стягають йому з голови панчоху, а він не дає. Але їх була сила! Схопили Івана і таки зробили своє діло. Дивляться, а в нього — царська печатка на чолі! Дуже здивувалися:
— Ти бачив царівну?
— Не знаю я пі про яку царівну!
Він не хотів признатися. А брати сказали:
— Ей, він дурний, що з ним говорити!
Та стражники повели Івана до царського палацу. Привели Івана до царя, а царівна вийшла сперед нього, красно йому вклонилася. Взяла попід руку і повела з собою до світлиці. Посадила його на стілець і поклала перед ним гостину. Цар із ганьби навіть не з’явився. Закликав дочку й каже:
— Хіба ти його хочеш?
— Хочу і дуже вдячно, — відповіла дівчина.
Скоро повінчалися, але цар їм не справляв весілля. Стільки зробив доброго, що наказав вимити хлівець, де тримав гусей, і там поселив жити молодих.
За кілька днів царівна заходить у палац. А цар дуже сумний. Вона питає:
— Чого ви, няньку, такі смутні?
— Та де був би, доню, не смутний, як мені йти на війну.
Царська дочка вернулася у свою хижчину і каже чоловікові, яка новина. Іван попросив:
— Ану, спитай нянька, чи йти мені з ним на війну? Вона знову пішла до царя. Цар послухав і відповів їй:
— Най іде та, може, хоч там знімуть його дурну голову. Царська донька вернулася й сказала:
— Нянько дозволяє.
Іван вивів собі із хліва найхудішого коня, сів обличчям до хвоста і їздить по дворові. Всі почали сміятися, забули про смуток. Тоді Іван поїхав сперед війська. Став коло болота, набив рушницю і стріляє жаб. Військо проходить і питає:
— Що ти, Йване, робиш?
— Я гаразд роблю, бо вже багато ворогів убив, доки ви прийшли.
А коли військо відійшло вперед, він під’їхав до верби, взяв срібну вуздечку. Потряс нею — прибіг срібний кінь.
— Що потребуєш, царю?
— Потребую свою одежу срібну і хочу все військо другої держави вибити.
Кінь поніс його повітрям до границі, й Іван побив усе чуже військо. Звідти вертається землею і зустрічає своє військо:
— Вертайтеся, бо війна вже скінчена.
Цар питає:
— А звідки ти, витязю?
— Я з Гусячого міста.
Стиснув острогами коня і поскакав далі. Став коло болота і знову стріляв жаб. Тут його військо і знайшло. Та ніхто на хлопця не звернув уваги, бо він був знову дурнем. Військо повернулося до царського двору, дістало відпочинок. Мало велику радість, що війна скінчилася. А царівна запитала батька:
— Ну, що нового?
Цар відповідає:
— Державу ми виграли, але то все провів якийсь витязь із Гусячого міста. Я всі карти вже передивився, та не можу знайти таке місто.
Дочка дуже зраділа, вона здогадалася, що то її чоловік. Але нічого не сказала, у собі держала.
А ворог знову зібрав військо і оголошує війну.
Цар дуже сумний. Дочка його питає:
— Чого ви, няньку, такі смутні?
— Де б я не був смутний, коли знову треба іти на війну. Раз ми виграли, а другий раз — не знаю, як буде.
Дурний Іван пішов на болото, де жаби стріляв. Військо проходило собі та не зважало на дурного. А як пройшло, Іван узяв із дупла золоту вуздечку. Потряс нею — й тут золотий кінь.
— Пресвітлий царю, що бажаєш?
— Я бажаю золоту одежу, хочу розбити чуже військо.
Іван сів на коня, знявся у повітря. На границі вибив чуже військо. Звідти вертається землею. Назустріч — своє військо. Іван радісно каже:
— Вертайтеся додому, бо війна скінчилася.
Цар питає:
— А звідки ти, витязю?
— Я з Гусячого міста.
Пришпорив коня і повітрям примчав до болота. Там сховав вуздечку, переодягнувся й робить свою роботу: стріляє у жаб.
Військо вернулося додому і дістало спочинок. Дуже велика радість, що війні кінець. Царівна питає:
— Няньку, що нового?
— Нового є досить, бо ми знову виграли державу. Але то робота одного чоловіка, що в самому золоті. Казав, що він із Гусячого міста.
Донька не сказала цареві нічого, лише з радістю пішла у свою хижчину, де ночували колись гуси.
І знову цар другої держави зібрав своє військо і надіслав листа, що хоче воювати. Царівна запитала свою батька:
— Що ви, няньку, журитеся?
— Де би не журився, коли знову іти на війну. Два рази ми виграли, а третій раз — не знаю, чи витримаємо.
Вона вернулася в хижчину і все переказала своєму чоловікові. Дурний Іван хвалиться:
— Тепер будете видіти, що я всіх поб’ю!
Пішов до болота і стріляє жаб. Військо попри нього пройшло на війну. А Іван, коли розміркував, що воно зробило якихось тридцять кілометрів, одразу вийняв із дупла діамантову вуздечку. Потряс нею — й прискакав до нього діамантовий кінь:
— Що хочеш, мій царю?
— Хочу діамантову одежу й хочу розбити військо другої держави разом із царем.
Переодягнувся, осідлав чарівного коня і полетів повітрям до границі. Вороже військо розігнав, а царя убив. Іванові тільки поранило на правій руці великого пальця. Вертається — зустрів своє військо і свого царя. Оголосив, що вже по війні. Але дуже тече з руки кров. Цар вийняв свою хусточку й завив йому руку. Питає:
— Хто ти, витязю?
— Я з Гусячого міста,— відповів Іван.
Прийшов до болота та знову б’є жаб.
Військо вернулося додому, була велика радість, що не треба іти на війну. Іван ліг на постіль, що виплів із жердин, і міцно заснув. А його жінка бачить, що царева хусточка у нього на руці. Скоро побігла до царя й питає:
— Що, няньку, нового?
— Є, донько, досить нового. Державу ми виграли, бо з нами був один чоловік у самім діаманті. Він розбив чуже військо і самого царя убив. Тільки мені й відповів, що він із Гусячого міста.
А донька сказала:
— Няньку, у мого Йвана на правій руці ваша хусточка обвита.
— Не говори, донько, бо то не може бути! Всі ми добре ниділи, що твій дурень був коло болота і жаби стріляв.
— Няньку, ходіть глянути.
Цар заходить у хлівець і бачить: поправді його хусточка у того на руці. Потихеньку розбудив Івана:
— Дорогий мій зятю, най із тобою поговорю.
Іван устав і каже:
— Що від мене хочете?
— Не хочу я від тебе нічого, лише скажи, чому ти три рази мені відповідав, що ти з Гусячого міста?
— А чи не правду я казав? — говорить Іван. — Ви нам дали хижку, що в ній гуси спали. То звідки я, кажіть, як не з Гусячого міста? Ви думали, що дурний Іван ні шовкову траву не доглянув, ані не міг скочити до вашої дочки на третій поверх?..
Тоді пішов знову до болота, взяв свої вуздечки і потряс. Прибігли до нього три чарівні коні: срібний, золотий, діамантовий. Іван перебрався у дорогу одежу і приїхав до царя:
— Таким ви мене бачили?
— Таким!
Цар узяв Івана до свого палацу і передав йому свою корону.
