Унадивсь колись-то давно один страшний змій у якусь слободу людей їсти та й виїв чисто всіх, зостався один тільки дід.
Ну, — каже змій,— завтра тобою поснідаю.
А через ту слободу ішов один бідний хлопець та й зайшов до того діда, проситься ночувати.
— А хіба тобі жити надокучило? — питає його дід.
— Як? — каже бідний хлопець.
Дід розказав йому, що тут змій усіх людей переїв і оце завтра його з’їсть.
— Е,— каже хлопець,— не з’їсть.
От уранці прилітає змій, побачив хлопця та:
— О, це добре,— каже, — був один, а тепер двоє.
А хлопець:
— Гляди, щоб не завадило!
Змій і дивиться..
— Як,— каже,— хіба ти дужчий за мене?
— Авжеж.
— Який же ти дужчий? Я он, бач..— Та взяв камінь, як здавив, так з каменя мука й посипалась.
— Е, це дурниця,— каже хлопець,— здави так, щоб з нього юшка потекла.
Та тут-таки взяв з мисника ворочок сиру, як натисне, так із нього сироватка й потекла.
— Отак,— каже,— дави.
— Ну, ходім,— каже тоді змій, — за товариша будеш.
А хлопець йому:
— Хіба за старшого.
Ото й пішли. Питає його змій:
— А як звуть тебе?
— Іван-Побиван,— каже хлопець.
Ну, змій вже й боїться його: «Щоб ще мене,— думає, — не побив».
Стало на обід, змій і каже:
— Піди ж ти, хлопче, та принеси сюди вола, будемо обідать варити.
Пішов хлопець, та куди тобі, хоч би одну ногу доніс. От він ходить по змієвій череді та зв’язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав та й не діждався, побіг сам.
— Що ти, хлопче, робиш?
— Е, буду я тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати.
Узяв змій вола сам та й поволік. От дає він хлопцеві волову шкуру.
— Іди,— каже,— води повну шкуру принеси.
Взяв хлопець шкуру, насилу-насилу дотяг до колодязя, та як упустив туди, то вже й не витягне. Тоді зробив собі невеличку дерев’яну лопату, та й ходить кругом криниці, підкопує її.
Прибігає змій.
— Що ти робиш?
— Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.
— А щоб тебе,— каже змій, а сам злякався хлопцевої сили. Поніс сам шкуру.
— Піди ж,— каже,— хлопче, дров принеси; вирви там сухого дуба, та й буде з нас.
— Е, буду я тобі трошки носить! Якби дубів двадцять заразом, то 6 так!
Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов.
От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідати не йде, бо ж як піде, то змій зразу догадається, що він не такий сильний, як побачить, що хлопець менше за нього їсть. А як зосталось небагато, то тоді хлопець сів і собі посьорбав і каже:
— Мало.
— Ну,— каже змій,— коли мало, то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.
— А як іти, то йти,— каже хлопець, а сам думає: «Тепер я пропав».
От як почали їсти,— а вареників стоїть бочок двадцять,— то змій все їсть та їсть, уже й наїдається, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подала, а він одно ховає. Як поїли, то змій і каже:
— Ходім на камінь крутитись.
— А як іти, то йти,— каже хлопець.
Змій як крутнувсь — аж огонь пішов.
— Дурниця,— каже хлопець,— ти так крутнись, щоб юшка потекла.— Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них юшка і бризнула.
— От так,— каже,— крутнись!
Та ще, та ще:
— От як дави!
Ну, змій вже вкрай злякався Івана-Побивана. Але ще каже:
— Ану давай, хто сильніше засвище.
— Давай.
Ну, змій як свиснув, то аж дерева пригнулись.
«Ну,— думає Іван-Побиван, — що його робити?» А тут лежала одна залізяка.
Глянув Іван на неї та до змія:
— Замруж очі, бо я як свистітиму, то тобі можуть очі посліпнути.
Змій і зажмурив, а Іван-Побиван як огріє змія тією залізякою межи очі, то той аж здригнувсь.
— Правду кажеш,— каже змій, — ледве справді очі не посліпли.
Та вже щоб хоч не бути з Іваном укупі, то побудував ото йому хатку на одшибі; хлопець і живе собі. А змій давай з матір’ю радитись, як би їм його звести зі світу.
— Давай,— кажуть,— його спалимо.
А хлопець підслухав це та десь і сховавсь на цю ніч.
От як спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу й струшується, ніби тільки що виліз.
Приходить змій.
— Що ти, хлопче, хіба ще живий?
— Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби комар укусив.
«Ну, — думає змій,— од такого треба подалі». Та як дременув з тих країв, то тільки його й бачили.
