Плавав лебідь на воді понад берегом; зігнувши шию, дивився у воду. Пливла мимо щука, зупинилась і питає:
— Скажи, будь ласкавий, де ти буваєш, коли річка замерзає?
— А навіщо тобі знать?
— Та я хотіла на зиму куди-небудь утекти, а то під льодом задихаюся без свіжого повітря.
— Я на зиму лечу звідси в теплий край та й живу там до весни.
— Візьми і мене з собою! — сказала щука.
— А чого ж, про мене — все одно, хочеш — так подамось разом, веселіш буде.
Почув їхню розмову рак і каже:
— Візьміть і мене!
— Ну так що ж, хочеш — вирушай і ти з нами; гуртом веселіше буде; діждемо осені, я вам тоді скажу, коли летіти.
Лебідь, бач, думав, що як вони плавають у воді, то вміють і в повітрі літать.
Минуло літо, настала осінь, лебідь і каже:
— Ну, пора летіти у вирій, збирайтеся на завтра, після обіду рушимо в дорогу.
Щука сказала ракові. Рак подумав і каже:
— А як же ми, сестро, будем на сухопутті жить без їжі? Давай візьмемо з собою на дорогу харчів, щоб нам вистачило до теплого краю.
— А як же ми візьмемо? — спитала щука. «
— Та давай складемо харчі на візок, упряжемось в нього і подамось. Запросимо і лебедя за компанію, він нам поможе, втрьох потягнем за собою харчі.
Рак і щука добули воза, насукали з трави посторонків і чекають лебедя. На другий день прилетів лебідь і каже:
— Ну, ви тут готові? А то я вже лечу!
— Готові, готові, тільки ти, будь ласка, поможи нам віз везти; давай ми всі троє впряжемось і подамося.
— Добре, чіпляйте посторонка мені за ногу.
Рак прив’язав лебедя за ногу. Свого посторонка взяв у клешні, а щука за третього учепилась зубами.
— Ну, разом! Рушай!
Рак шарпнув назад, хвостиком замелькав, щука стрілою розігналась у воду, на глибину, а лебідь, замахавши крилами, рвонувсь угору; обірвались усі посторонки, не дали возові ходу.
Хто з них був винен, а хто прав, цього ніхто не знав і судити їх ніхто не став.
Тільки жаби добре насміялись і немало дивувалися, чого рак і щука не за своє діло брались.
