У царя був великий палац та й не один, а два. Але в тому другому палаці вдень він ще міг бути, а вночі ні: там збиралися чорти. І думає цар: «Що мені з цього царства, коли я не можу жити так, як живуть інші люди?» І тоді він поставив на варту полк війська. Уранці приходить — усі солдати задушені. Цар думає: «Ну, що тут робити? Ставлю на варту два полки!» Приходить уранці — і тих двох немає. І так далі, і так далі — все військо понищили від царя чорти. А тоді прийшов один Іван і каже:
— Пресвітлий царю! Якщо ви дасте за мене доньку, я вбережу вам дім.
Цар відповів:
— Дам!
— Ви тільки поведете мене у той дім, бо де він, я не знаю,— попросив Іван.
І що він зробив? Купив три пляшки пива та й три пляшки паленки, та й три буханці. Та й вибрав собі точно такі три камені, як ті буханці. Ну і все те взяв у свою тайстру. Тоді за ним цар приїхав з кочією, бо думав, що хлопцеві треба буде багато везти. Айбо він, той сирохман, купив собі ще й гуслі. Потім зайшов до коваля і дав собі викувати таку залізну довбню, щоб на ній було виверчено десять дірок, а до них було десять залізних плішок — клинів. І ще дав зробити малий клепач[1] та й великий клепач.
Коли все було готово, Іван склав на кочію свою зброю і сів сам. Цар сміється з того. Оглянув Івана з ніг до голови, з голови до ніг, думає собі: «Жаль, аби сякий легінь пропав, але якщо він зробить, до чого береться, то не жаль буде дати за нього свою доньку». А хлопцеві каже:
— Ну, ти думаєш своєю головою, що не пропадеш. Але якщо й пропадеш, я тебе поховаю, як воно годиться, бо ти дуже файний.
І тоді привіз Івана до того палацу.
— Ну,— каже,— Іване, най бог помагає.
А Іван говорить:
— Ви, пресвітлий царю, йдіть додому, і якщо від мене залишаться кістки, то ви їх поховайте.
І цар пішов. Івана замкнув у кімнаті. А він сів за стіл і розклав своє начиння: кинув оту довбню серед хати, і ті клепачі, і ті плішки, а пиво поставив на столі з одного боку разом з трьома бубликами, а з другого — поставив пляшки паленки і коло них три камені. А тоді взяв гуслі і почав гусляти дуже жалісну пісню. Прикидає так у голові: «Чи буду я жити на цім світі, чи не буду, та хотів би ще добитися до того, аби хоч раз погараздувати».
Положив годинника на стіл, а в думці тільки й має — у який час приходять чорти. Знав, що вони приходять лиш опівночі, і дивиться — дванадцята година уже наближається. Думає собі: «Ну, що зі мною буде? Та як мені суджено, так і буде!»
Тоді слухає, а в сінях чорти рогами стукають. Іван дуже злякався — на нім була крисаня[2], але тепер не відчував, чи є вона на голові. А старий чорт каже:
— Цімбори![3] Сяке тут не було ніколи. Та ви почекайте, бо я би любив навчитися так грати на гуслях. Якщо буде біда, то я на вас свисну, а доки не засвищу, доти не заходьте.
Чорти його послухали, бо він був старший межи ними. І прийшов до Івана:
— Добрий вечір!
Іван так перелякався, що треба було відповісти бодай «Доброго здоров’я», а він сказав «Добрий день!»
— Я би тебе, Іване, просив,— каже йому чорт,— чи ти не навчив би мене отак гусляти?
— Чого ж, я тебе навчу,— відповів Іван.— Мені якраз прийшло на сон, що ти би хотів грати мої пісні, і я прийшов тебе навчити.
Подав йому гуслі, почав чорт гусляти і зразу одну пісню перейняв. І тоді каже йому Іван:
— Бачу, що ти вивчиш усі мої пісні, але треба випити.
Чорт пристав:
— То випиймо.
Іван йому підсунув пляшку паленки, а собі взяв пиво. Чорт одразу пляшку перехилив до дна. Тоді Іван підсунув йому камінь, аби закусив, і чорт каменем лише захрустів. Іван випив пива і закусив бубликом. Тоді знову дав чортові гуслі.
Чорт навчився грати ще одну мелодію. Потім ще. За кожною мелодією випили по пляшці й закусили. Чорт усі камені погриз, а Іван з’їв бублики.
І чорт уже так навчився грати, що Іван і не знає, які ще пісні придумати, аби його вчити. Глянув на годинника— вже от-от минає дванадцята година. І думає собі: «Якби я ще згадав якусь пісню, аби забавив чорта, а то він мене задушить».
— Знаєш що,— каже,— ще цієї пісні ти не знаєш. Та, неборе, ото така пісня, що коли її не будеш знати, всі інші забудеш. Якби ти мене хотів послухати, я би тебе навчив.
А чорт каже:
— Ну, то що робити?
— Тут у мене є такий інструмент, що десять дірок має. Ти положи в них свої пальці і швидко заспіваєш…
Чорт повстромляв у дірки пальці, а Іван узяв плішки і почав йому плішити пальці — товче, товче малим клепачем. Як міцно заклинив, чорт почав просити:
— Ей, Іване, розпліши, бо час уже минає, цімбори вже пішли!
Справді, чортам лиш роги захряскали — так вони втікали, бо їм не можна було бути по дванадцятій годині. Старший чорт уже реве:
— Ой, не хочу я твоєї пісні, бо я вже бачу, що з тобою знайду собі біди!
А Іван зігрівся. Думає собі: «Чекай чорте, тепер я сильніший, як ти, бо ти навіть не ворухнеш пальцем. Якби я мав такий розум, як ти, то з мене вже були би лиш кістки». А чорт і сам каже:
— Знаєш, що, Іване? Ти мудріший, як я, ти мене обдурив. Ну, що від мене хочеш?
— Я від тебе нічого не хочу,— каже йому Іван.
І як узяв великий клепач та як почав чорта товкти по кістках — той заревів ще гірше:
— Йой, Іване! Не бий ти мене, я тобі даю, що забажаєш!
Тоді Іван каже:
— Підпишися мені на папері, що до цього палацу ти не маєш діла.
— Так,— каже чорт,— я тобі підпишуся, але звільни мені одну руку, бо інакше як маю писати?
Іван як схопив клепач та як його стукнув!
— Я тебе, чорте, навчу, як маєш писати! — Каже: — Візьми цього олівця у пальці на нозі та розписуйся!
І чорт розписався. Але Іван каже:
— Треба ще й печатку.
Відрубав йому з ноги великий палець, дав чортові в зуби, і той припечатав. Каже:
— Ну, Іване, вже мене пусти!
— Ні, чорте, не пущу. Я з тобою досить натрудився, і я хочу спати. Ранком цар прийде сюди дізнатися, чи я ще живий, і буде стукати у двері, а ти скажи йому так:
— Тихо, бо пан сплять!
Та й Іван ліг спати. Але він не спить, а думає собі, що робити. А тоді встав і каже:
— Чорте! Як цар постукає удруге, то я тебе випущу. Але коли він відчинить двері, то так вискакуй звідси, щоб збити царя з ніг!
— Добре, Йване, я тебе послухаю. Все буде, як кажеш.
Уранці прийшов цар, почав у двері стукати. Каже йому чорт:
— Тихо, бо пан сплять!
Цар став збоку од дверей і думає собі: «Ба, що це таке? Тут од мене пропало вже війська полків і полків, а щоб один чоловік годен щось зарадити? Та й ие знаю, що там є…» Постукав іще раз. Тоді Іван устав і розплішив чортові пальці.
— Ну, чорте, вискакуй, але таким махом, щоб я тебе ніколи тут не бачив!
Чорт кинувся у двері і так гримнув собою у царя, що з того трохи душа не вискочила. Цар побачив, що Іван живий, став перед ним на коліна й каже:
— Іване! Я дав стільки війська чортам погубити, а ти один порадив собі з ними, звільнив од них палац! Тепер ходи зі мною, відразу свадьбуєш із моєю донькою!
Прийшли до царя і почали робити весілля. Ну, справили весілля, і цар каже так:
— Зятю, зразу їдете жити в той палац.
Зібралися, як то було давно, на возах, а молодому й молодій подали кочію. Іван сів з молодою в кочію і їдуть. Музики гусляють, староста попереду — приходять до моста, а там чортів, як трави та листя! Почали свистати, і староста став, зупинив весілля. Вийшов цар:
— Зятю,— каже,— я винен, бо я мав тобі сказати, що чорти обсіли й міст.
А він йому відповів так:
— Няньку, не журіться. Як відреклися від палацу, так відречуться й від моста. Ви повертайтеся додому, або якщо хочете, можете собі тут постояти і побачите, як вони файненько будуть мені підписуватися.
Став собі цар та його міністри — хотять бачити, що буде. А Іван вийшов із кочії — і просто до моста: йде і ламає собі пальці… Ей, коли побачив старий чорт, то так почав тікати, аж завіяло. А чорти пустилися за ним. Іван залишився серед моста один і махнув рукою, що дорога вільна.
Приїхали в палац і як тоді почали гуляти, то й на цей час гуляють.
А казка закінчена.
[1] Клепач — молоток
[2] Крисаня — капелюх
[3] Цімбора — товариш
