У якомусь-то царстві, в якомусь государстві жив собі дуже багатий пан. От треба тому панові наймита — нікому свиней пасти. Посилає пан прикажчика шукати свинаря.
— Тільки,— каже,— з такою умовою, що, як вибуде рік, дам йому день поля[1] на рік, а не вибуде, то нічого не плачу.
Пішов прикажчик по селу, розпитує:
— Чи нема де якого нетяги?
— А там,— кажуть,— живе убогий парубок — він піде.
Ото й найняли того парубка. Вибув він рік, і дали йому день поля на рік.
Іде парубок від пана та й думає: «Служив я рік, вислужив день поля на рік. Що мені з ним робить?» Думав-думав: «Посію баштан… Чи не розбагатію?» Думав-думав: «А чим же я те поле виорю, що в мене ні волів, ні плуга?..» А далі й надумавсь: «Піду до пана». Приходить:
— Пане,— каже,— любий пане, милий! Служив я у вас рік, вислужив день поля на рік, та нічим мені зорать його. Чи не зорали б ви мені? Я б уже вам відробив.
Пан зглянувсь на нього:
— Добре,— каже,— виорю!
Зорали ту нивку, посіяв він баштан. І як уродив же той баштан! Кавуняччя — отаке! А дині — отакі!
Поставив собі парубок курінь серед баштана, там і живе — баштан стереже. Тільки як стали пристигати дині, помічає він, що оце вдень лежала така гарна динька, а на ранок устане — сама шкаралущина! «Ну,— думає, — я ж таки пристережу, хто мої дині переводить, я йому дам!»
От настала ніч. Сів він у курені, стереже. Коли чує — хрумхрум! Він потихесеньку туди — аж там лисичка; він підкрався та — хап її за хвіст! Та й піймав.
— Ага! — каже,— я тобі дам динь!
Та як замахнеться.
— Ой, чоловіче-голубчику,— каже лисичка,— не бий мене, я тобі у великій пригоді стану.
— А дині їстимеш? — питає.
Та її ціпком… А вона проситься:
— Хоч живу пусти мене, я й то тобі у великій пригоді стану!
Бив-бив, а далі й питає:
— У якій же ти мені пригоді станеш?
— Я,— каже,— тобі висватаю царівну!
— Ну, гляди!
Та й пустив: «Ото хитра! — думає,— за царівну сватає…»
Побігла лисичка до царя. Там її не пускають, виганяють.
— Треба мені самій царя бачити, пустіть! Я щось йому скажу.
Її гонять, а вона у дворець добивається. Цар і почув.
— Що там за лемент? — питає.
— Та тут,— кажуть,— волоцюга припленталась.
— Впустіть,— каже цар.
Її й пустили. Вона цареві в ноги:
— Царю-государю,— каже,— змилуйся, що я до тебе з недоброю вістю прийшла!
— З якою недоброю вістю? — питає цар.
— Так і так,— каже,— була я у змія, хвалився він мені, що буде твоє царство воювати — дочку твою візьме за себе. Так оце я прийшла тобі розказати…
— Ох, мені лихо! — ухопився цар за голову,— а в мене ж і військо не готове!
Та на царедворців:
— Га, сякі-такі!.. Мене хочуть воювати, а ви нічого не знаєте.
Лаяв їх, лаяв…
— Кличте раду! — гукнув.
Тут де не взялись генерали, сенатори, панства усякого поназбігалось — радяться, як їм того змія повоювати? Радились-радились — нічого не врадять — нема війська! А лисичка знов цареві в ноги:
— Царю-государю! змилуйся,— каже,— що я тобі пораджу: є в мене цар курінний, як віддаси за нього дочку, він того змія звоює!
Цар і сюди кинувсь, і туди кинувсь — нічого робити:
— Як звоює,— каже,— то вже віддам!
Прибігає лисичка до куреня:
— Здоров, курінний царю!
— Здорова була, лисичко-сестричко!
— Я тобі добру вість принесла.
— Кажи.
— Була я в царя, за тебе царівну сватала; так цар сказав, як звоюєш змія, то віддасть. Ходім воювати!
— Тю-тю, дурна! — каже парубок.— Як же мені його звоювати?
— Нічого, звоюєш; мене слухай, все гаразд буде. Одягайся, ходім.
— А баштан на кого покину?
Вона як почала його вмовляти — пішли.
Ідуть та йдуть, лисичка попереду біжить, парубок позаду йде. Коли назустріч їде змій: так і сипле іскри, так і сяє!
— То,— каже лисичка,— змій їде. Ти постій тут під копицею (на луці були), а я побіжу вперед до нього.
Став той парубок під копицею, думає: «Пропав же я!» А лисичка побігла до змія.
— Здоров, зміїку-братику!
— Здорова, лисичко-сестричко!
— Що я тобі скажу, зміїку-братику! — каже лисичка,— біжу я оце до тебе з недоброю вістю: іде на тебе цар війною, хоче тебе звоювати і все твоє багатство відняти!
— Де ж він? Далеко? — питає змій.
— Якби,— каже,— далеко,— а то близько!
— Що ж мені тепер робити? — питає.
— А що робити? — каже лисичка,— он, під копицею, стоїть чоловік, віддай йому все своє — і коні, і коляску, і одежу, а сам уберись у його одежу та й іди собі додому; цар тебе не пізнає… А то пропав!
Змій мерщій одежу з себе, а свиту на себе — та бігом звідти!
«Спасибі лисичці, від смерті врятувала!» — думає.
Тоді той баштанник убрався в золоту одежу, і такий став гарний, що хоч і не схочеш, та полюбиш! Сів у коляску, поїхали з лисичкою.
— Бач,— каже вона,— а ти боявся!
Приїхали до царя. Лисичка цареві в ноги:
— Царю-государю! Кланяється тобі цар курінний і шле подарунки: він звоював змія, просить дочку твою за себе!
Цар зрадів, цариця зраділа, царівна теж. Повискакували, беруть його, ведуть. А через тиждень і весілля справили. І я там був, мед-пиво пив, у роті не було, а по бороді текло.
[1] День поля — тут: давня міра площі.
