Слухайте мене Горішнього та й Мелика грішного. То оті два, що рубали дрова, та й ті три, що ганяли вітри, та й ті чотири, що горох молотили, та й ті п’ять, що у вівсяній соломі сплять, та й ті шість, що держать кобилу за хвіст, та й ті сім, що у них була церква з книша, пирогами побита, а ковбасні двері яйцем замкнені.
Прийшов я до церкви. Я там поклонився і об яйце голову розбив. Зайшов я до церкви, а там попище, як вівсяний снопище, ходить коло престола і тягається за ним свинська застола. Питає мене піп:
— Що треба, хлопче?
— Пирогів, панотче!
— Йди до попаді — дала іншим, то дасть і тобі.
Прийшов я до попаді, а попадя сидить за столом і приклалася ковбаном.
— Попаде, попаде, від вас ковбан пропаде!
— А попадя вхопила поліно і — хрясь мене в коліно!
Я не знав, що робити, як попадю перепросити. Попадю перепросити не мож, бо вона плаче, як дощ. А чому плаче? Бо піп у царину скаче!
Та досить фіглювати[1] — час казку зачинати.
Жив чоловік та й жінка. Жінка весь час хворіла. Нікому було робити на газдівстві, й ґазда пішов шукати слугу. Зустрічає хлопця:
— Куди ти йдеш?
— Хотів би найнятися служити.
— Та мені якраз треба слугу.
— Ну, то я буду служити у вас.
— А як тебе звати?
— Іван.
— Ой, моя жона таке ім’я не любить.
Вони розійшлися, а легінь швиденько переодягнувся, взяв крисаню[2] й іншою дорогою побіг наперед.
Чоловік дорожить[3] далі. Зустрічає легіня:
— Куди ти йдеш, хлопче?
— Хотів би найнятися служити.
— Та мені якраз потрібно слугу.
— То я буду служити у вас.
— А як тебе звати?
— Іван.
— Ой, моя жона таке ім’я не любить… А що ти би попросив за службу?
— Нічого, лише їсти і пополудню дві години прогулятися.
Чоловік подумав, подумав і каже:
— Ну, хай буде.
І вони прийшли додому. Сіли за стіл, погостилися.
— А тепер, Іване, добре виспися, відпочинь, бо ранком підемо на поле орати.
На другий день запрягли волів і пішли орати. Полуденок узяли з собою.
Як настав обід, волів випрягли, дали їм сіна й самі сіли трохи відпочити та поїсти. Каже слуга:
— Ви лягайте спати, а я погуляю.
Гуляючи, він прибіг додому і з двора закричав:
— Ей, газдиньо!
А ґаздиня потай любилася з попом, і якраз лежали на постелі. Коли почули голос слуги, схопилися з ліжка. Піп перелякався:
— Що робити? Де сховатися?
— Біжіть у хлів і лягайте в ясла під переїдки.
Іван запримітив пана превелебного, коли той тікав у хлів, і каже ґаздині:
— Газда наказав вичистити хлів.
— Ой Іванку, я вичищу сама, не мусиш ти трудитися. Ти й так у полі наробився.
— Ні, я мушу виконати наказ свого газди,— і рушив у хлів. Узяв залізні вила й почав ними штрикати у ясла. Піп перелякався і промовив:
— Ой, Іванку, не пробий мене вилами! Дам тобі сто срібних, лиш не скажи газдові!
Слуга взяв гроші, стягнув з плота газдинину хустку й, прогулюючись, повернувся в поле.
По дорозі хустку дав циганці.
Подає газді сто срібних. Той здивувався:
— Звідки в тебе стільки грошей?
— А я продав газдииину хустку.
— Сто срібних не дадуть за все наше дрантя!
Запрягли волів і до вечора орали, а увечері повернулися додому.
Жінка тремтить і думає собі: «Слуга, певно, розповів усе чоловікові».
Але Іван не сказав газді, що спіймав коло жінки любаса-попа.
Переночували, а ранком ідуть знову на поле орати. На полуднє випрягли волів, дали їм сіна і самі сіли обідати. Як наїлися, слуга каже:
— Ну, газдо, ви відпочивайте, а я прогуляюся.
І, гуляючи,— додому. Піп і газдиня не думали, що Іван прийде, бо полуденок узяли із собою.
Пан превелебний налякався і не знав, де дітися.
— Вилізьте на під і там сховайтеся у бочку з пір’ям.
Піп так і зробив. Виліз на горище і сховався в бочку.
Слуга відчинив двері, а газдиня питає його:
— Що тобі, Іванку, треба?
— Газда послав мене по бочку, в якій лежить пір’я.
— Ой Іванку, в нас є друга бочка, не лізь ти на під.
Але слуга не слухав її:
— Я мушу виконати наказ!
І покотив бочку з попом до лазива, спустив її вниз.
Бочка упала в сіни, й піп дуже побився.
— Ой Іванку, не скажи газді, дам тобі ще сто срібних!
Слуга гроші взяв, бочку підняв на плечі й несе. Зустрів
циганку:
— У тебе є діти?
— О-йой, ще й скільки!
— Ну, то пригодиться тобі пір’я,— і дав циганці бочку.
Сміючись, гуляючи, повернувся до газди:
— Тут маєте ще сто срібних.
— Звідки в тебе гроші?
— Я продав циганці пір’я, що стояло в бочці.
— Якби ти продав їй усю нашу птицю, то стільки би не коштувала.
Увечері прийшли вони додому, переспали ніч і на другий день знову йдуть орати. Чоловік хоче брати їсти, але Іван каже:
— Не треба нам полуденок.
— Чому?
— Бо газдиня сама принесе.
А слуга підслухав, як вона домовлялася зі своїм любасом, що завтра приготує йому смачний обід і принесе на поле.
— Тільки як я вас знайду? —питала хазяйка.
— Побачиш бика з білою латкою на череві — туди й приходь,— пояснив їй піп.
Як наближалося полуднє, Іван узяв верету, в якій привезли сіна, і обв’язав бика.
— Нащо обв’язуєш бика? — здивувався газда.
— Таж мухи його дуже кусають…
Вийшла газдиня на поле з обідом і дивиться, де бик з білою латкою.
Ага, там є! — зраділа вона, як побачила бика у вереті, й рушила туди. Підходить ближче — а там чоловік!
Іван її позвав:
— Сюди, сюди, господинько!
Що мала робити? Мусила смачний полуденок понести своїм. Чоловік зачудувався:
— Скільки газдуємо, живемо разом, а ніколи ти мені не носила їсти. Завжди була хвора.
— Та, неборята, нині я не хвора — зробила добрий полуденок і принесла вам.
Сіли вони їсти. А слуга набрав пончиків і пирогів і побіг иа поле, де орав піп. Йдучи, накидав пончиків і пирогів на землю. Прийшов до попа й каже:
— Пане превелебний, газда про все знає. Знає, що ви любитеся з його жінкою. Зараз тут буде з сокирою.
Повернувся до свого хазяїна і — йому:
— У пана превелебного поламалася теліжка. Просить вас поправити.
Газда взяв сокиру і рушив на попове поле.
Піп давай тікати!
Газда не розуміє, що з ним сталося. Звав поправити теліжку, а тепер тікає?
Повернувся, йде на своє поле, але по дорозі бачить пироги й пончики. Шкодував залишити й почав їх збирати.
Слуга каже газдині:
— Ваш чоловік, напевно, довідався, що ви з попом щось маєте. Дивіться — каміння на вас збирає.
Газдиня — тікай!
Тоді Іван говорить хазяїнові:
— Газдиня зварила полуденок не вам, а пану превелебному. Дивіться, як злякалася, коли я їй сказав, що будете бити.
Вони орали до вечора, а дома їх чекала смачненька вечеря: газдиня хотіла придобритися до свого чоловіка і приготувала йому доброго їсти, ще й паленки купила.
Полягали спати, а на другий день знову пішли орати. Орали до полудня, а як пообідали, слуга пішов, як завжди, погуляти.
І прибіг додому. Піп і газдиня не чекали слуги. Як почули надворі голос Івана, поскакали з постелі.
— Ой, куди сховатися?
— Біжіть у кліть, там є бочка з дьогтем і туди сховайтеся. Ачей, там вас не буде шукати?
Піп- так і зробив. Сховався в бочку з дьогтем.
Слуга — прямо до хати:
— Що, Іванку, треба?
— Треба принести дьогтю на теліжки, бо вісь суха і дуже скрипить.
«Ну, думає газдиня, це просто нещастя з тим клятим слугою!»
А Іван бочку заденчив, кинув на плече і несе на поле. Пап превелебний душиться і стогне, але той не слухає, лиш несе бочку з паном. На одному місці став і закричав:
— Хто заплатить п’ятсот срібних, побачить таке, що світ ще не бачив!
Люди зупиняються і дивляться, слухають, та стільки грошей не має ніхто. Раз везеться на кочії граф, а Іван кричить:
— Хто заплатить п’ятсот срібних, побачить таке, що світ ще не бачив ніколи!
Граф вийняв п’ятсот срібних і дав Іванові. Іван відкрив дно бочки і випустив попа — замащеного, чорного, як чорта.
Граф перелякався, скочив на кочію і поїхав.
Іван, сміючись, повернувся до газди:
— Ну, тут маєте ще п’ятсот срібних!
— Звідки?
— Я продав бочку з дьогтем.
І розповів, як пана превелебного провчив.
— Думаю, що більше не буде любитися з вашою жінкою. А жінку навчіть розуму самі…
Газда подякував слузі за вірну службу. Просив його, щоб ще послужив у нього пару років, але Іван далі не хотів.
А казка — небилиця, та най газдам лисіє потилиця!
[1] Фіглі, фіглювати — жарти, жартувати
[2] Крисаня — капелюх
[3] Дорожити — подорожувати
