Слухайте мене Горішнього та й Мелика грішного. То оті два, що рубали дрова, та й ті три, що ганяли вітри, та й ті чотири, що горох молотили, та й ті п’ять, що у вівсяній соломі сплять, та й ті шість, що держать кобилу за хвіст, та й ті сім, що у них була церква з книша, пирогами побита, а ковбасні двері яйцем замкнені.

Прийшов я до церкви. Я там поклонився і об яйце голову розбив. Зайшов я до церкви, а там попище, як вівсяний снопище, ходить коло престола і тягається за ним свинська застола. Питає мене піп:

— Що треба, хлопче?

— Пирогів, панотче!

— Йди до попаді — дала іншим, то дасть і тобі.

Прийшов я до попаді, а попадя сидить за столом і приклалася ковбаном.

— Попаде, попаде, від вас ковбан пропаде!

— А попадя вхопила поліно і — хрясь мене в коліно!

Я не знав, що робити, як попадю перепросити. Попадю перепросити не мож, бо вона плаче, як дощ. А чому плаче? Бо піп у царину скаче!

Та досить фіглювати[1] — час казку зачинати.

Жив чоловік та й жінка. Жінка весь час хворіла. Нікому було робити на газдівстві, й ґазда пішов шукати слугу. Зустрічає хлопця:

— Куди ти йдеш?

— Хотів би найнятися служити.

— Та мені якраз треба слугу.

— Ну, то я буду служити у вас.

— А як тебе звати?

— Іван.

— Ой, моя жона таке ім’я не любить.

Вони розійшлися, а легінь швиденько переодягнувся, взяв крисаню[2] й іншою дорогою побіг наперед.

Чоловік дорожить[3] далі. Зустрічає легіня:

— Куди ти йдеш, хлопче?

— Хотів би найнятися служити.

— Та мені якраз потрібно слугу.

— То я буду служити у вас.

— А як тебе звати?

— Іван.

— Ой, моя жона таке ім’я не любить… А що ти би попросив за службу?

— Нічого, лише їсти і пополудню дві години прогулятися.

Чоловік подумав, подумав і каже:

— Ну, хай буде.

І вони прийшли додому. Сіли за стіл, погостилися.

— А тепер, Іване, добре виспися, відпочинь, бо ранком підемо на поле орати.

На другий день запрягли волів і пішли орати. Полуденок узяли з собою.

Як настав обід, волів випрягли, дали їм сіна й самі сіли трохи відпочити та поїсти. Каже слуга:

— Ви лягайте спати, а я погуляю.

Гуляючи, він прибіг додому і з двора закричав:

— Ей, газдиньо!

А ґаздиня потай любилася з попом, і якраз лежали на постелі. Коли почули голос слуги, схопилися з ліжка. Піп перелякався:

— Що робити? Де сховатися?

— Біжіть у хлів і лягайте в ясла під переїдки.

Іван запримітив пана превелебного, коли той тікав у хлів, і каже ґаздині:

— Газда наказав вичистити хлів.

— Ой Іванку, я вичищу сама, не мусиш ти трудитися. Ти й так у полі наробився.

— Ні, я мушу виконати наказ свого газди,— і рушив у хлів. Узяв залізні вила й почав ними штрикати у ясла. Піп перелякався і промовив:

— Ой, Іванку, не пробий мене вилами! Дам тобі сто срібних, лиш не скажи газдові!

Слуга взяв гроші, стягнув з плота газдинину хустку й, прогулюючись, повернувся в поле.

По дорозі хустку дав циганці.

Подає газді сто срібних. Той здивувався:

— Звідки в тебе стільки грошей?

— А я продав газдииину хустку.

— Сто срібних не дадуть за все наше дрантя!

Запрягли волів і до вечора орали, а увечері повернулися додому.

Жінка тремтить і думає собі: «Слуга, певно, розповів усе чоловікові».

Але Іван не сказав газді, що спіймав коло жінки любаса-попа.

Переночували, а ранком ідуть знову на поле орати. На полуднє випрягли волів, дали їм сіна і самі сіли обідати. Як наїлися, слуга каже:

— Ну, газдо, ви відпочивайте, а я прогуляюся.

І, гуляючи,— додому. Піп і газдиня не думали, що Іван прийде, бо полуденок узяли із собою.

Пан превелебний налякався і не знав, де дітися.

— Вилізьте на під і там сховайтеся у бочку з пір’ям.

Піп так і зробив. Виліз на горище і сховався в бочку.

Слуга відчинив двері, а газдиня питає його:

— Що тобі, Іванку, треба?

— Газда послав мене по бочку, в якій лежить пір’я.

— Ой Іванку, в нас є друга бочка, не лізь ти на під.

Але слуга не слухав її:

— Я мушу виконати наказ!

І покотив бочку з попом до лазива, спустив її вниз.

Бочка упала в сіни, й піп дуже побився.

— Ой Іванку, не скажи газді, дам тобі ще сто срібних!

Слуга гроші взяв, бочку підняв на плечі й несе. Зустрів

циганку:

— У тебе є діти?

— О-йой, ще й скільки!

— Ну, то пригодиться тобі пір’я,— і дав циганці бочку.

Сміючись, гуляючи, повернувся до газди:

— Тут маєте ще сто срібних.

— Звідки в тебе гроші?

— Я продав циганці пір’я, що стояло в бочці.

— Якби ти продав їй усю нашу птицю, то стільки би не коштувала.

Увечері прийшли вони додому, переспали ніч і на другий день знову йдуть орати. Чоловік хоче брати їсти, але Іван каже:

— Не треба нам полуденок.

— Чому?

— Бо газдиня сама принесе.

А слуга підслухав, як вона домовлялася зі своїм любасом, що завтра приготує йому смачний обід і принесе на поле.

— Тільки як я вас знайду? —питала хазяйка.

— Побачиш бика з білою латкою на череві — туди й приходь,— пояснив їй піп.

Як наближалося полуднє, Іван узяв верету, в якій привезли сіна, і обв’язав бика.

— Нащо обв’язуєш бика? — здивувався газда.

— Таж мухи його дуже кусають…

Вийшла газдиня на поле з обідом і дивиться, де бик з білою латкою.

Ага, там є! — зраділа вона, як побачила бика у вереті, й рушила туди. Підходить ближче — а там чоловік!

Іван її позвав:

— Сюди, сюди, господинько!

Що мала робити? Мусила смачний полуденок понести своїм. Чоловік зачудувався:

— Скільки газдуємо, живемо разом, а ніколи ти мені не носила їсти. Завжди була хвора.

— Та, неборята, нині я не хвора — зробила добрий полуденок і принесла вам.

Сіли вони їсти. А слуга набрав пончиків і пирогів і побіг иа поле, де орав піп. Йдучи, накидав пончиків і пирогів на землю. Прийшов до попа й каже:

— Пане превелебний, газда про все знає. Знає, що ви любитеся з його жінкою. Зараз тут буде з сокирою.

Повернувся до свого хазяїна і — йому:

— У пана превелебного поламалася теліжка. Просить вас поправити.

Газда взяв сокиру і рушив на попове поле.

Піп давай тікати!

Газда не розуміє, що з ним сталося. Звав поправити теліжку, а тепер тікає?

Повернувся, йде на своє поле, але по дорозі бачить пироги й пончики. Шкодував залишити й почав їх збирати.

Слуга каже газдині:

— Ваш чоловік, напевно, довідався, що ви з попом щось маєте. Дивіться — каміння на вас збирає.

Газдиня — тікай!

Тоді Іван говорить хазяїнові:

— Газдиня зварила полуденок не вам, а пану превелебному. Дивіться, як злякалася, коли я їй сказав, що будете бити.

Вони орали до вечора, а дома їх чекала смачненька вечеря: газдиня хотіла придобритися до свого чоловіка і приготувала йому доброго їсти, ще й паленки купила.

Полягали спати, а на другий день знову пішли орати. Орали до полудня, а як пообідали, слуга пішов, як завжди, погуляти.

І прибіг додому. Піп і газдиня не чекали слуги. Як почули надворі голос Івана, поскакали з постелі.

— Ой, куди сховатися?

— Біжіть у кліть, там є бочка з дьогтем і туди сховайтеся. Ачей, там вас не буде шукати?

Піп- так і зробив. Сховався в бочку з дьогтем.

Слуга — прямо до хати:

— Що, Іванку, треба?

— Треба принести дьогтю на теліжки, бо вісь суха і дуже скрипить.

«Ну, думає газдиня, це просто нещастя з тим клятим слугою!»

А Іван бочку заденчив, кинув на плече і несе на поле. Пап превелебний душиться і стогне, але той не слухає, лиш несе бочку з паном. На одному місці став і закричав:

— Хто заплатить п’ятсот срібних, побачить таке, що світ ще не бачив!

Люди зупиняються і дивляться, слухають, та стільки грошей не має ніхто. Раз везеться на кочії граф, а Іван кричить:

— Хто заплатить п’ятсот срібних, побачить таке, що світ ще не бачив ніколи!

Граф вийняв п’ятсот срібних і дав Іванові. Іван відкрив дно бочки і випустив попа — замащеного, чорного, як чорта.

Граф перелякався, скочив на кочію і поїхав.

Іван, сміючись, повернувся до газди:

— Ну, тут маєте ще п’ятсот срібних!

— Звідки?

— Я продав бочку з дьогтем.

І розповів, як пана превелебного провчив.

— Думаю, що більше не буде любитися з вашою жінкою. А жінку навчіть розуму самі…

Газда подякував слузі за вірну службу. Просив його, щоб ще послужив у нього пару років, але Іван далі не хотів.

А казка — небилиця, та най газдам лисіє потилиця!

[1] Фіглі, фіглювати — жарти, жартувати

[2] Крисаня — капелюх

[3] Дорожити — подорожувати