Один солдат та стояв на постої у дуже скупої баби. Трудненько доводилося солдатикові добувати собі кожен окраєць хліба, а що вже про варену страву, то він і забув, яка вона на смак. Занудився він зовсім на тих бабиних сухарях з водою і почав крутити головою, що б таке вигадати, щоб і себе вдовольнити, і баби не прогнівати? Солдатики хитрі на всякі видумки, бо голод — не тітка. Знайшов він старого, заіржавленого зуба від колишньої борони, приніс до хати та почав стругати й мити, щоб баба бачила, та все з примовою: «Оце буде юшка, так юшка! І курятини не треба! Дозвольте, бабко, горня і води!»
Баба, зацікавлена, дала горня і, заливши зуб від борони водою, приставила до жару.
Кипить, аж весело дивитись! А солдат все пробує та хвалить:
— От буде юшка, так юшка!
Дозвольте, бабко, дрібок солі!
Дала баба дрібок солі! Згодом солдат просить ще й пшона трохи.
Дала баба пшона, бо то ж цікава штука, яка то юшка вийде з боронячого зуба!
Згодом просить солдат кілька картоплинок… і цибулю.
Дала баба й те.
— От коли б, бабусенько, ще й сала шматочок!
Дала баба і сала, бо то ж дуже цікава і нечувана штука — юшка з боронячого зуба!
А коли вже зуб добре уварився, що вже пшоно і цибуля розкипіли, то солдатик вийняв його з горнятка і, сказавши, що він ще не на один раз згодиться, поклав обережно на полицю.
А юшка була нічого собі і така на смак, неначе й не із зуба від борони варена!
