Було де не було, жила собі одна бідна жона. Така бідна, що як не заробила собі пранням муки на чир[1] — нічого не їла. У тої жінки був хлопець, що вічно сидів на печі. Одного дня він каже:
— Мамко, я вже легінь. Ганьба, щоб ви мене годували. Іду я світом. Наймуся служити, зароблю гроші й вам принесу.
Зібрався — і йде. Іде якоюсь великою хащею. Раз бачить— стоїть хижа. Зайшов до хижі, поклонився:
— Добрий день, мамко!
— Добрий день, сину… Якби ти був не сказав: «Добрий день, мамко»,— я би тебе згубила!
— А коби ви не відповіли: «Добрий день, сину»,— я був би вас згубив! — не злякався хлопець.
— Що шукаєш, сину?
— Шукаю службу!
— Тоді будеш у мене служити… Принесеш дров, води, трісок.
— Добре.
Ліг на припічок і заснув. Раз прилетіло аж дванадцять шарканів — бабиних синів. Посідали за стіл.
— Давайте, мамо, їсти, пити.
Вона їм дала вечеряти, а наймолодший, що мав триста голів, запитав:
— Мамо, що ото за чоловік?
— Якийсь сирохман. Хоче у нас служити.
— Та збудіть його, най сідає із нами за стіл.
Баба будить — хлопець не встає.
Пішов молодший син.
— Цімборо[2], ходи до нас!
Сів межи них. їдять, п’ють. А коли напилися, шаркань[3] захотів поборотися. Хлопець і наймолодший вийшли на двір. Долманьош схопив шарканя й ударив ним у землю так, що на тому місці нараз зелена трава виросла…
Інші шаркані налякалися і просять Долманьоша, аби їх не рушав. Хлопець сказав:
— Побожіться дванадцять раз на моїй шаблі, що будете моїми братами.
Шаркані побожилися. Долманьош узяв ніж і розрізав собі руку. Потекла кров на те місце, де вдарив наймолодшим, і шаркань ожив. Йому теж сказав заприсягтися.
Тоді каже бабі:
— Мамко, я ще не хрещений і не маю маточки[4].
— Сину, є в мене сестра, що ще не має хресника.
— Та як би до неї піти?
Баба взяла моток ниток, кинула з порога:
— Йди за ниткою… І ще пам’ятай: Є там на гвіздку замащена сорочка і обрус. Аби ти по хрещенні не хотів нічого, лиш оту сорочку й обрус, бо як візьмеш на себе сорочку, станеш ще міцнішим. А обрус, що як ним махнеш — то на будь-якій річці поставиться міст.
Так Долманьош прийшов до бабиної сестри.
— Добрий день, мамко!
— Яка я тобі мамка!
— Я ще не хрещений, і ваша сестра мене спровадила сюди, щоб ви мені були за хресну матір.
Хлопця похрестили. Повернулися додому.
— Ну, хреснику, що хочеш у подарунок?
— Нічого не хочу, лиш оту брудну сорочку й обрус, не треба нічого. Будьте здорові!
А у баби були дві доньки. Почали просити:
— Мамко, дайте йому, що просить.
І баба дала.
Хлопець надів сорочку на себе. І йде. Та такий сильний, що де стає, то по коліна провалюється в землю.
Іде хащею. Стрітив вовка. Вовк просить:
— Долманьоше, дай раз у рот хліба, бо вмираю з голоду.
Хлопець дав. Тоді вовк каже:
— Я буду тобі у пригоді. Бери батіжок, як буде біда — вдар ним, і я з’явлюся коло тебе.
Хлопець іде далі. Бачить зайчика.
— Долманьоше, дай хліба, бо вмираю з голоду. Буду тобі у пригоді.
Дав і йому. А заєць подарував хлопцеві пищалку[5]:
— Як буде біда, запищаль, і я нараз буду коло тебе.
Іде далі. Побачив лисицю.
— Гей, Долманьоше, дай раз у рот хліба, бо вмираю з голоду.
Дав і їй. А вона у подарунок дає волосок:
— Цей волос запали, як буде біда, і я нараз з’явлюся.
Хлопець іде далі й натрапив на хижу, в якій жила залізна баба.
— Добрий день, мамко!
— Добрий день, синку… Якби ти не сказав: «Добрий день, мамко»,— я би тебе згубила.
— А коби ви були не сказали: «Добрий день, синку»,— я був би вас згубив! — не побоявся хлопець.
— Та що ходиш по світу?
— Шукаю собі службу.
— Добре, будеш у мене служити. Якраз тепер від мене пішов слуга… Видиш мою хижу? Твоєї голови не вистачає, аби я закрила нею стріху… Будеш три дні доглядати мої три корови.
А корови були її доньки.
Раненько баба встала, дала Долманьошові їсти і сплячого напою. Вигнав корів і заспав. Уже сонце над горою, а корів не видно! Він плаче… Далі здогадався, що вовк подарував йому батіжок. Луснув ним — і нараз з’явився вовк.
— Що треба, Долманьоше?
— Не знаю, де ділися корови.
— Вони стали вівцями й заховалися в кошарі… Ходи зі мною. Котру вівцю кину, бий її і примовляй: «Стань коровою!»
Вовк перескочив пліт і кидає вівці. Долманьош вхопив одну, лупить її і примовляє: «Стань коровою!»
Вовк кинув другу й третю… Стали коровами всі три, і Долманьош пригнав їх додому.
А баба сердита. Гарячим, аж начервоно розпеченим залізом молотить своїх доньок:
— Із-за вас не можу згубити Долманьоша!
— Мамко, не губіть його. Він дуже розумний,— просять доньки.
А стара їх б’є та б’є…
Ранком Долманьош знову вигнав корів пасти, а на толоці одразу впав і спить, бо баба дала йому сплячого напою… Уже сонце над горою. Пробудився — корів не видно. Згадав, що заєць дав йому пищалку. Запищав — прибіг заєць.
— Що за біда, Долманьоше?
— Не знаю, де корови.
— Ну, ходи за мною…
А корови стали кротами. Каже заєць:
— Ти розгрібай оцю ямку, а я буду дві других. І примовляй: «Станьте такими, як були!»
І почали розгрібати нори, де заховалися кроти. І через годину Долманьош уже гнав додому три корови.
Баба побачила — давай їх лупити залізним колом!
— І-за вас не можу Долманьоша згубити!
— Ей, мамо, Долманьош мудріший за вас! Ви його не згубите!
Переспали ніч. Раненько баба знову дала Далманьошеві їсти і сплячого напою. Вигнав корів, заспав і спить. Уже сонце над горою. Пробудився — ніде нема корів. Згадав, що лисиця йому дала волосок. Припалив його — і нараз прибігла лисиця.
— Що за біда, Долманьоше?
— Не знаю, де корови.
— Вони на поді в баби. Одна стала квочкою, а дві — курчатами. Я скину тобі квочку — бий і примовляй: «Стань такою, як була!»
Лисиця вилізла на під і мордує квочку. А баба кочергою б’є у стелю: «Ги-ши-ши! Лисиця би вас з’їла!» Баба не знала, що там справді газдує лисиця.
Кинула лисиця квочку, Долманьош схопив і почав її бити примовляючи: «Стань такою, як була!»
Сталася коровою, потім схопив курчат і їх теж перемінив на корів. Загнав їх у хлів і йде до хижі.
А в сінях під столом лежить лоша. Проговорило:
— Долманьоше, не бери від баби за службу нічого, лиш мене. Як не буде давати, йди геть. Тоді тебе поверне і дасть. Пов’яжи на мене мотузок і тягни насилу…
Переспали ніч. Рано питає баба:
— Долманьоше, що хочеш від мене за вірну службу?.. Я такого слуги ще не мала.
— Нічого не хочу, лиш тото лоша, що у сінях під столом здихає.
— Ой сину, мене би висміяли люди, коби я тобі дала таке лоша.
— Нічого не хочу, лиш тото лоша!..
— Лоша не дам.
— То будьте здорові!
А доньки просять:
— Мамо, чому не дасте? Він вірно вам служив!
— Ну, поверніть його назад.
Покликали хлопця. Вернувся.
— Бери собі лоша…
Хлопець узяв лошатко, прив'язав на нього мотуз і тягне. Витяг за ворота. Лоша проговорило:
— Ану глянь, чи не дивиться стара босорканя[6]?
— Ой, дивиться!
— Тоді тягни далі.
Хлопець потяг лоша у хащу…
— Ще дивиться?
Долманьош озирнувся, а баба вилізла на хижу й дивиться за ними. Слідкує.
— Тягни далі…
Вже як були далеко, лоша каже:
— Глянь іще раз, чи не видно хижу?
— Не видно!
Коник потряс собою, і став сильним татошем[7].
— Сідай тепер на мене, поїдемо до моря. Мушу добре помитися.
Прискакали до моря. Підлетів коник під хмари, вдарив собою в море… Чекає його Долманьош годину, чекає другу… Раз лиш виходить з моря коник — виносить на спині золотий стілець і золоті підкови на ньому.
— Ну, підкуй мене!
Хлопець підкував його. Каже коник:
— Стілець понеси в море.
Як повернувся Долманьош, коник йому порадив:
— Тягни з лівого вуха золоте сідло й кантар[8], з правого — собі одіж.
Долманьош вийняв усе, осідлав коня, красно одягнувся.
— Як хочеш їхати: землею чи попід хмари!
— Поїдемо землею!
Їдуть попри моря. Каже коник:
— Долманьоше, що увидиш — на те не дивися, що знайдеш — не бери. Бо буде біда.
Їдуть. їдуть. Побачив Долманьош: стоїть на дорозі половина срібної підкови. Нахилився і взяв. Питає його коник.
— Що ти знайшов?
— Половину срібної підкови.
— Я казав, що не бери!
— Та кину геть.
— Уже пізно.
Їдуть далі. Побачили золоту косу. Долманьош підняв.
— Що ти знайшов?
— Золоту косу.
— Казав я тобі не бери!
— Та кину геть.
— Уже пізно.
Їдуть далі. Приїхали до царя. Каже татош:
— Наймешся служити, а я стану коло воріт каменем. Та коли буде біда, виллєш на камінь мало вина, і я оживу.
Хлопець зайшов до царя, поклонився:
— Добрий день, пресвітлий царю!
— Що ти глядаєщ, Долманьоше?
— Службу глядаю.
— Будеш у мене служити.
Цар передав йому два коні. Вдень Долманьош не робить нічого лише вечором. Дають йому свічки, аби розставив у кімнатах, а він свічки продає. Покладе сперед себе півпідкови, коні дивляться на неї, дупкають і дупкають. А царські слуги підвартували, що робить Долманьош, чому продає свічки і чому це його коні дупкають. Сказали цареві. Цар дав його закликати.
— Долманьоше, як ти мені не приведеш коня, з якого маєш півпідкови, голова — не твоя!
Долманьош купив вина, вилив на камінь, і татош устав.
— Що за біда?
— Цар наказав привести коня, з якого я знайшов половину підкови.
— Ну, чи не казав я тобі, що буде біда?.. Йди до царя — най дасть дванадцять буйволячих шкір, дванадцять центнерів попелу, дванадцять центнерів смоли, дванадцать метрів прядива.
Долманьош пішов, сказав усе цареві, і цар дав. Долманьош усе це поклав на татоша і приїхали до моря. Татош каже:
— Ліпи на мене смолу, далі клади попіл, далі шкіру, а зверх усього прядиво і знову смолу, попіл, шкіру… Виклав на татоша усе.
— Ну, тепер копай дві ями: одну для себе, а другу — для мене. Візьми кіл і сиди в ямі, доки я не скажу, що робити.
Заховалися й чекають. Раз лиш прибіг якийсь інший татош і почали з Долманьошевим коником битися. Той рве смолу, прядиво, шкіру, а Долманьошів татош з нього — тіло. І заморив прийшлого татоша, що вже той без сили. Тоді загойкав на Долманьоша:
— Сідай на нього й бий колом!
Долманьош сів на татоша і погнав до царя.
— Тут є той, що з нього була срібна підкова.
А цар дає наказ:
— Долманьоше, як ти мені не приведеш дівку, в якої була знайдена тобою золота коса, голова — не твоя.
Зажурився хлопець. Питає його коник:
— Що журишся?
— Де би не журився як цар наказав мені привести ту дівку, що з неї ми знайшли золоту косу.
— Ну, чи не казав я тобі, хлопче, що буде біда! йди до царя — най дасть віко квасолі, одну сторонку солонини і одну корчагу сплячого вина.
Цар дав. Долманьош склав усе те на коника, і приїхали до моря. Каже коник:
— Долманьоше, маєш обрус, вчини з нього міст.
Долманьош зробив міст. А самі перекинулися на малих дівчат. Ледве несуть квасолю, солонину й корчагу вина. Дивляться — якась хижа. Зайшли до тої хижі й поклонилися бабі:
— Добрий день, мамко!
— Добрий день, дівочки. Звідки ви?
— Ми із світу.
— А що несете?
— Квасолю, солонину… Чи не позичите горшка?
— Чому ні?
І баба подала великий горнець. Насипали квасолі, налили води — поставила варити.
Дівочки питають:
— Мамко, подивіться, чи вже зварене їдіння?
Баба подивилася.
— Уже. Уже…
— То зніміть горнець, давайте на стіл, бо ми дуже голодні.
Баба зняла, подала.
— Мамко, їжте з нами.
Баба присунула до себе горнець і сама з’їла віко вареної квасолі.
— А що там, у корчазі?
— Вино. Напийтеся вина.
Випила баба й вино… Як вийшла з-за столу кинула собою на залізну постіль і заснула…
А бабина дівка колишеться в сріберній колисці. Долманьош схопив колиску — і давай тікати.
Пробудилася баба і бачить — нема доньки.
Сіла на кочергу й доганяє їх. Переїхали море, уже землею їдуть. Долманьош несе колиску сперед себе. Татош йому наказує:
— Як когось побачиш, не дай боже, щоб ти поклонився.
Бачить Долманьош — стоїть чоловік, і забув — поклонився. Нараз почав дрімати. А той чоловік схопив дівку з колискою і поніс собі. Пробудився хлопець — ні колиски, иі дівчини!
А татош докорив:
— Чи я не казав, щоб ти нікому не кланявся?..— Ну, не біда, їдемо за дівкою. Мусимо її дістати.
А той, що вкрав дівку, був грибним царем. Прийшли вони до воріт, де жив грибний цар, ворота обтягнені густою решіткою — й потя не може залетіти. Каже коник:
— Стань сперед мене.
Долманьош став. Фиркнув на нього коник — хлопець перемінився в зерня кукурудзи. А сам перекинувся в кішку. й проковтнув зернятко й нявкає під воротами. Сторож пустив кішку у двір. Вона пішла до царської дівки. Дівчині сподобалася кішечка, носить її на руках і бавиться з нею. Раз кішка шепоче дівці на вухо:
— Просися на прогулянку.
Доки та ладилася на прогулянку, кішка побігла до хліва. Бачить: татош їсть грань[9] і п’є студену воду.
— Татоше, татоше, коли б ти пішов до мого ґазди, то їв би сіно, пив вино!
— Веди мене, я піду.
— Стань сперед мене.
Татош став. Кішка фукнула на нього, перетворила у зернятко і теж проковтнула.
Вернулася до дівчини.
— Вже готова?
— Вже. Ходім.
Цар дозволив, але страж вартує золотоволоску. Кішка шепче дівці: «Я скочу з рук на землю і понесу тебе…»
Так і було. Коли кішка скочила на землю, сталася конем і понесла дівчину. Вояки почали стріляти за ними, та даремно.
Приїхали додому. Коник випустив Долманьоша і каже:
— Сідай на мене.
Так принесли дівку до палацу. Цар хотів би нараз справити весілля та вона не хоче. Каже:
— Коні мої тут, а де корови й золоторогий бик?
Тоді цар наказав доставити корови й золотого бика.
Долманьош журиться. Питає його коник:
— Що ти журишся?
— Де би не журився, як цар наказав доставити срібні корови й золотого бика.
— Ну, не журися. Іди до царя і проси стільки смоли, шкір, попелу й прядива, як і минулий раз.
Цар дав. Долманьош поклав усе те на коника, й приїхали до моря, де срібні корови і золотий бик пасли траву. Викопали дві ями. Коник став биком. Долманьош склав на нього шкіру, обсмолив, обпопелив, ще й прядивом обмотав. Тоді бик-коник вискочив до золотого і почали битися. Золотий бик рве смолу, прядиво на татошові, а татош з нього — тіло. Тоді татош загойкав на Долманьоша:
— Сідай на нього, бери кіл і бий.
І хлопець погнав золотого бика. А за ним пішли й корови…
Як пригнали череду до царя, дівка вийшла сперед них і заговорила з коровами й биком. Череда одразу втихомирилася.
Цар до дівки:
— Робимо весілля!
— Ще ні. Ще немає моїх буйволиць і золотого буйвола.
— Та хто то все приведе?
— Той, хто привів мене, хто привів коня, корів і золотого бика.
Цар закликав Долманьоша і наказав привести золотого буйвола і буйволиці. Зажурився хлопець.
— Що журишся? — питає його татош.
— Де би не журився як цар наказав привести сюди золотого буйвола.
— Ну, не журися. Йди до нього й попроси дванадцять центнерів попелу, дванадцять центнерів прядива і дванадцять буйволячих шкір.
Цар дав. Долманьош ото все поклав на татоша й поїхали до моря. Коник учинився буйволом і каже:
— Наперед ліпи на мене смолу, далі клади попіл, на це шкіру, а зверху неї — прядиво і знову смолу, попіл, шкіру, прядиво…
Як було все готово, сказав:
— Копли ями на себе й на мене. А як на тебе загойкаю, вискочиш із колом, сядеш на буйвола і бий.
Татош заіржав, буйвол прибіг, і почали битися. Татош рве з буйвола тіло, а той із нього прядиво…
— Долманьоше, сідай на нього й бий колом!
Долманьош сів і погнав. Вся буйволяча череда побігла за ними.
Добралися до царя. Дівка вийшла сперед них, заговорила з буйволом, і череда втихла.
— Ну, робимо весілля,— каже цар.
— Ще ні. Нема моїх гусей!
— Ей, Долманьоше, ходи лише сюди! Треба йти за гусками!
Долманьош смутний. Розповів коникові.
— Но, не журися. Поїдемо за ними.
Приїхали до моря. Каже татош:
— Лізь на дуба, аби тебе не бачив гусак, а для мене вчини яму.
Викопав Долманьош яму, а сам поліз на дуба.
— Як загойкаю, злізай і хапай його за шию.
Коник стався гусаком. Загоготів, і золотокрилий гусак — одразу д’ньому. І почали битися…
— Долманьоше, бери його в руки!
Долманьош спіймав гусака за шию і несе. Всі гуси — за ними.
Приїхали до царя. Дівка вийшла сперед птиці, насипала кукурудзи, заговорила з нею і вже не тікають, їдять.
— Ну, робимо весілля! — каже цар.
— Ще ні. Де мої качки?
— Та хто тобі принесе качки?
— Той, хто мене приніс.
— Ей, Долманьоше, ходи лише сюди! Треба йти за качками!
Долманьош все розповів коникові.
— Но, не журися. Поїдемо.
Їдуть. їдуть. Приїхали до моря. Каже коник:
— Лізь на дуба, аби тебе не бачив качур, а для мене вчини яму.
Викопав Долманьош яму, а сам виліз на дуба.
— Як загойкаю, злізай і хапай його за шию.
Коник стався качуром. Як замахав крилами, то золотий качур одразу прибіг, і почали битися…
— Долманьоше, бери його.
Долманьош спіймав качура й несе, а всі качки — за ними.
Приїхали до царя. Дівка вийшла сперед птиці, насипала зерна, заговорила й уже не тікають, їдять.
— Ну, чи робимо весілля?—питає цар.
— Ще ні. Де моя квочка з курчатами?
— А хто тобі принесе?
— Той, хто все приніс.
— Ей, Долманьоше! Треба йти за золотою квочкою та золотими курчатами.
Прийшов хлопець до коника, а той йому каже:
— Най цар дасть віко гороху, сторонку солонини, корчагу сплячого рому.
Цар усе дав. Долманьош склав на коника і прискакав до моря. Вчинили міст, стали старими бабами. Заходять до хижі, де жила зілізна баба.
— Добрий день, бабко!
— Добрий день і вам… Та звідки ви?
— З далекого світу.
— Ей, сякі від мене взяли доньку, татоша, бика, буйвола і багато іншого… А що маєте у тайстрах[10]?
—- Маємо горох та солонину. Чи могли б ми зварити й поїсти?
— Я вам дам горнець.
Почали варити.
— Бабко, погляньте, чи готове, бо ми дуже голодні.
Залізна баба глянула і каже:
— Уже можна їсти.
— Та сідайте з нами.
Залізна баба поставила горнець перед себе сама.
— А що в корчазі?
— Ром.
І випила сплячий напій. Кинула собою на постіль і заснула. Тоді Долманьош схопив квочку з курчатами, сів на коня й тікають.
А баба проснулася й доганяє їх.
— Чекай, Долманьоше! Чекай!..
Але хлопець навіть не оглянувся.
Долманьош і коник приїхали до царя. Дівка вийшла сперед них, насипала квочці й курчатам зерна, заговорила з ними, і вже не тікають.
— Ну, чи робимо весілля? — питає цар.
— Ще ні. Де золоті тарілки, білі перини? Принеси…
— Ей, Долманьоше, сюди! Треба йти за золотими тарілками, білими перинами.
Утомлений Долманьош приходить до коника.
— Ну, не журися, йди, попроси від царя віко бобу, дві шинки і одну корчагу сплячої паленки.
Цар усе дав. Долманьош склав на коника, і скачуть до моря. Як приїхали, учинили міст і перекинулися в дідів. Заходять знов до бабиної хижі.
— Добрий день, бабко!
— Добрий день. Що ви глядаєте?
— Ми прийшли до вас на иіч.
— А що маєте в мішку?
— Трохи бобу. Чи не дали би ви нам горнець?
Баба дала горнець. Поставили боб та шинки варити.
— Бабко, подивіться, чи вже готове їдіння?
— Уже, уже.
Сіли їсти. Баба схопила цілий горнець і поїла все сама.
— А що в корчазі?
— Паленка. Нате, бабко, пийте.
Баба випила, кинула собою на постіль і заснула.
А вони забрали золоті тарілки, білі перини — і тікай.
Баба пробудилася, сіла на лопату і летить за ними.
— Чекай, Долманьоше, чекай!..
Долманьош і коник принесли все до царя. А дівчина каже:
— Я ще хочу свою маму видіти.
— Та хто тобі принесе твою маму?
— Той, хто приніс мене.
— Ей, Долманьоше, сюди! Треба стару бабу принести.
Коник каже хлопцеві:
— Дотепер було вже як було, а тепер біда! Бо баба дуже сильна. Але не журися. Проси від царя дванадцятиметрову залізяку, дванадцять ланцюгів, три пили, дванадцятиметрові обручі. Проси й татоша.
Забрав це все Долманьош, сів на коника, і прискакали до моря. Стали в бабиній хащі.
Перекинулися всі троє у майстрів і почали рубати бука. Баба вчула і сюди:
— Що мою хащу рубаєте?
— Ей, бабко, ви не знаєте, на кого рубаємо? На Долманьоша! Скоро буде тут і ми його спіймаємо.
— Ну, тоді вам поможу і я!
Принесла сокиру і рубає. Майстри скоро змайстрували віз і велику бочку.
— А бочка вам нащо?
— На Долманьоша.
На бочку набили величезні обручі, обв’язали ланцюгами й кажуть:
— Бабко, ану залізьте і попробуйте чи сильна.
Зайшла баба у бочку, а вони забили дно, пов’язали бочку, кинули на віз, і два татоші везуть.
Привезли до царя. Цар дивиться на дівчину.
— Ну, тут залізна баба. Чи робимо весілля?
— Ще ні. Ще треба всіх кобил подоїти, і Долманьош має в кип’ячім молоці скупатися.
Смутний, ой смутний прийшов Долманьош до коника. А татош каже:
— Не журися. Лиш проси, аби я стояв коло тої каді. Приготували кадь[11], напарили молока.
— Ну, Долманьоше, купайся!
— Та буду… Лиш най прийде сюди мій коник.
Привели коня, і Долманьош скинув із себе одежу, скочив у молоко. А як вийшов, то став ще гарнішим легінем як був.
Дівчина хитрує:
— Видите, пресвітлий царю, який Долманьош красний — ідіть і ви скупайтеся, і ви будете красні. Тоді й зробимо весілля!
Цар каже:
— Я приведу свою білу кобилу!
Думав, що то поможе. Але кобила задрімала біля молока і цар спарився, лиш клапті з нього лишилися.
Тоді дівка мовила:
— Ну, Долманьоше, тепер робимо весілля!
[1] Чир — страва з кукурудзяної муки
[2] Цімбора — товариш
[3] Шаркань — змій
[4] Маточка — хрещена мати
[5] Пищалка — сопілка
[6] Босорканя — відьма
[7] Татош — чарівний кінь
[8] Кантар — вуздечка
[9] Грань — жар
[10] Тайстра — сумка, торба
[11] Кадь — кадіб
