Було де не було, жила собі одна бідна жона. Така бідна, що як не заробила собі пранням муки на чир[1] — нічого не їла. У тої жінки був хлопець, що вічно сидів на печі. Одного дня він каже:

— Мамко, я вже легінь. Ганьба, щоб ви мене годували. Іду я світом. Наймуся служити, зароблю гроші й вам принесу.

Зібрався — і йде. Іде якоюсь великою хащею. Раз бачить— стоїть хижа. Зайшов до хижі, поклонився:

— Добрий день, мамко!

— Добрий день, сину… Якби ти був не сказав: «Добрий день, мамко»,— я би тебе згубила!

— А коби ви не відповіли: «Добрий день, сину»,— я був би вас згубив! — не злякався хлопець.

— Що шукаєш, сину?

— Шукаю службу!

— Тоді будеш у мене служити… Принесеш дров, води, трісок.

— Добре.

Ліг на припічок і заснув. Раз прилетіло аж дванадцять шарканів — бабиних синів. Посідали за стіл.

— Давайте, мамо, їсти, пити.

Вона їм дала вечеряти, а наймолодший, що мав триста голів, запитав:

— Мамо, що ото за чоловік?

— Якийсь сирохман. Хоче у нас служити.

— Та збудіть його, най сідає із нами за стіл.

Баба будить — хлопець не встає.

Пішов молодший син.

— Цімборо[2], ходи до нас!

Сів межи них. їдять, п’ють. А коли напилися, шаркань[3] захотів поборотися. Хлопець і наймолодший вийшли на двір. Долманьош схопив шарканя й ударив ним у землю так, що на тому місці нараз зелена трава виросла…

Інші шаркані налякалися і просять Долманьоша, аби їх не рушав. Хлопець сказав:

— Побожіться дванадцять раз на моїй шаблі, що будете моїми братами.

Шаркані побожилися. Долманьош узяв ніж і розрізав собі руку. Потекла кров на те місце, де вдарив наймолодшим, і шаркань ожив. Йому теж сказав заприсягтися.

Тоді каже бабі:

— Мамко, я ще не хрещений і не маю маточки[4].

— Сину, є в мене сестра, що ще не має хресника.

— Та як би до неї піти?

Баба взяла моток ниток, кинула з порога:

— Йди за ниткою… І ще пам’ятай: Є там на гвіздку замащена сорочка і обрус. Аби ти по хрещенні не хотів нічого, лиш оту сорочку й обрус, бо як візьмеш на себе сорочку, станеш ще міцнішим. А обрус, що як ним махнеш — то на будь-якій річці поставиться міст.

Так Долманьош прийшов до бабиної сестри.

— Добрий день, мамко!

— Яка я тобі мамка!

— Я ще не хрещений, і ваша сестра мене спровадила сюди, щоб ви мені були за хресну матір.

Хлопця похрестили. Повернулися додому.

— Ну, хреснику, що хочеш у подарунок?

— Нічого не хочу, лиш оту брудну сорочку й обрус, не треба нічого. Будьте здорові!

А у баби були дві доньки. Почали просити:

— Мамко, дайте йому, що просить.

І баба дала.

Хлопець надів сорочку на себе. І йде. Та такий сильний, що де стає, то по коліна провалюється в землю.

Іде хащею. Стрітив вовка. Вовк просить:

— Долманьоше, дай раз у рот хліба, бо вмираю з голоду.

Хлопець дав. Тоді вовк каже:

— Я буду тобі у пригоді. Бери батіжок, як буде біда — вдар ним, і я з’явлюся коло тебе.

Хлопець іде далі. Бачить зайчика.

— Долманьоше, дай хліба, бо вмираю з голоду. Буду тобі у пригоді.

Дав і йому. А заєць подарував хлопцеві пищалку[5]:

— Як буде біда, запищаль, і я нараз буду коло тебе.

Іде далі. Побачив лисицю.

— Гей, Долманьоше, дай раз у рот хліба, бо вмираю з голоду.

Дав і їй. А вона у подарунок дає волосок:

— Цей волос запали, як буде біда, і я нараз з’явлюся.

Хлопець іде далі й натрапив на хижу, в якій жила залізна баба.

— Добрий день, мамко!

— Добрий день, синку… Якби ти не сказав: «Добрий день, мамко»,— я би тебе згубила.

— А коби ви були не сказали: «Добрий день, синку»,— я був би вас згубив! — не побоявся хлопець.

— Та що ходиш по світу?

— Шукаю собі службу.

— Добре, будеш у мене служити. Якраз тепер від мене пішов слуга… Видиш мою хижу? Твоєї голови не вистачає, аби я закрила нею стріху… Будеш три дні доглядати мої три корови.

А корови були її доньки.

Раненько баба встала, дала Долманьошові їсти і сплячого напою. Вигнав корів і заспав. Уже сонце над горою, а корів не видно! Він плаче… Далі здогадався, що вовк подарував йому батіжок. Луснув ним — і нараз з’явився вовк.

— Що треба, Долманьоше?

— Не знаю, де ділися корови.

— Вони стали вівцями й заховалися в кошарі… Ходи зі мною. Котру вівцю кину, бий її і примовляй: «Стань коровою!»

Вовк перескочив пліт і кидає вівці. Долманьош вхопив одну, лупить її і примовляє: «Стань коровою!»

Вовк кинув другу й третю… Стали коровами всі три, і Долманьош пригнав їх додому.

А баба сердита. Гарячим, аж начервоно розпеченим залізом молотить своїх доньок:

— Із-за вас не можу згубити Долманьоша!

— Мамко, не губіть його. Він дуже розумний,— просять доньки.

А стара їх б’є та б’є…

Ранком Долманьош знову вигнав корів пасти, а на толоці одразу впав і спить, бо баба дала йому сплячого напою… Уже сонце над горою. Пробудився — корів не видно. Згадав, що заєць дав йому пищалку. Запищав — прибіг заєць.

— Що за біда, Долманьоше?

— Не знаю, де корови.

— Ну, ходи за мною…

А корови стали кротами. Каже заєць:

— Ти розгрібай оцю ямку, а я буду дві других. І примовляй: «Станьте такими, як були!»

І почали розгрібати нори, де заховалися кроти. І через годину Долманьош уже гнав додому три корови.

Баба побачила — давай їх лупити залізним колом!

— І-за вас не можу Долманьоша згубити!

— Ей, мамо, Долманьош мудріший за вас! Ви його не згубите!

Переспали ніч. Раненько баба знову дала Далманьошеві їсти і сплячого напою. Вигнав корів, заспав і спить. Уже сонце над горою. Пробудився — ніде нема корів. Згадав, що лисиця йому дала волосок. Припалив його — і нараз прибігла лисиця.

— Що за біда, Долманьоше?

— Не знаю, де корови.

— Вони на поді в баби. Одна стала квочкою, а дві — курчатами. Я скину тобі квочку — бий і примовляй: «Стань такою, як була!»

Лисиця вилізла на під і мордує квочку. А баба кочергою б’є у стелю: «Ги-ши-ши! Лисиця би вас з’їла!» Баба не знала, що там справді газдує лисиця.

Кинула лисиця квочку, Долманьош схопив і почав її бити примовляючи: «Стань такою, як була!»

Сталася коровою, потім схопив курчат і їх теж перемінив на корів. Загнав їх у хлів і йде до хижі.

А в сінях під столом лежить лоша. Проговорило:

— Долманьоше, не бери від баби за службу нічого, лиш мене. Як не буде давати, йди геть. Тоді тебе поверне і дасть. Пов’яжи на мене мотузок і тягни насилу…

Переспали ніч. Рано питає баба:

— Долманьоше, що хочеш від мене за вірну службу?.. Я такого слуги ще не мала.

— Нічого не хочу, лиш тото лоша, що у сінях під столом здихає.

— Ой сину, мене би висміяли люди, коби я тобі дала таке лоша.

— Нічого не хочу, лиш тото лоша!..

— Лоша не дам.

— То будьте здорові!

А доньки просять:

— Мамо, чому не дасте? Він вірно вам служив!

— Ну, поверніть його назад.

Покликали хлопця. Вернувся.

— Бери собі лоша…

Хлопець узяв лошатко, прив'язав на нього мотуз і тягне. Витяг за ворота. Лоша проговорило:

— Ану глянь, чи не дивиться стара босорканя[6]?

— Ой, дивиться!

— Тоді тягни далі.

Хлопець потяг лоша у хащу…

— Ще дивиться?

Долманьош озирнувся, а баба вилізла на хижу й дивиться за ними. Слідкує.

— Тягни далі…

Вже як були далеко, лоша каже:

— Глянь іще раз, чи не видно хижу?

— Не видно!

Коник потряс собою, і став сильним татошем[7].

— Сідай тепер на мене, поїдемо до моря. Мушу добре помитися.

Прискакали до моря. Підлетів коник під хмари, вдарив собою в море… Чекає його Долманьош годину, чекає другу… Раз лиш виходить з моря коник — виносить на спині золотий стілець і золоті підкови на ньому.

— Ну, підкуй мене!

Хлопець підкував його. Каже коник:

— Стілець понеси в море.

Як повернувся Долманьош, коник йому порадив:

— Тягни з лівого вуха золоте сідло й кантар[8], з правого — собі одіж.

Долманьош вийняв усе, осідлав коня, красно одягнувся.

— Як хочеш їхати: землею чи попід хмари!

— Поїдемо землею!

Їдуть попри моря. Каже коник:

— Долманьоше, що увидиш — на те не дивися, що знайдеш — не бери. Бо буде біда.

Їдуть. їдуть. Побачив Долманьош: стоїть на дорозі половина срібної підкови. Нахилився і взяв. Питає його коник.

— Що ти знайшов?

— Половину срібної підкови.

— Я казав, що не бери!

— Та кину геть.

— Уже пізно.

Їдуть далі. Побачили золоту косу. Долманьош підняв.

— Що ти знайшов?

— Золоту косу.

— Казав я тобі не бери!

— Та кину геть.

— Уже пізно.

Їдуть далі. Приїхали до царя. Каже татош:

— Наймешся служити, а я стану коло воріт каменем. Та коли буде біда, виллєш на камінь мало вина, і я оживу.

Хлопець зайшов до царя, поклонився:

— Добрий день, пресвітлий царю!

— Що ти глядаєщ, Долманьоше?

— Службу глядаю.

— Будеш у мене служити.

Цар передав йому два коні. Вдень Долманьош не робить нічого лише вечором. Дають йому свічки, аби розставив у кімнатах, а він свічки продає. Покладе сперед себе півпідкови, коні дивляться на неї, дупкають і дупкають. А царські слуги підвартували, що робить Долманьош, чому продає свічки і чому це його коні дупкають. Сказали цареві. Цар дав його закликати.

— Долманьоше, як ти мені не приведеш коня, з якого маєш півпідкови, голова — не твоя!

Долманьош купив вина, вилив на камінь, і татош устав.

— Що за біда?

— Цар наказав привести коня, з якого я знайшов половину підкови.

— Ну, чи не казав я тобі, що буде біда?.. Йди до царя — най дасть дванадцять буйволячих шкір, дванадцять центнерів попелу, дванадцять центнерів смоли, дванадцать метрів прядива.

Долманьош пішов, сказав усе цареві, і цар дав. Долманьош усе це поклав на татоша і приїхали до моря. Татош каже:

— Ліпи на мене смолу, далі клади попіл, далі шкіру, а зверх усього прядиво і знову смолу, попіл, шкіру… Виклав на татоша усе.

— Ну, тепер копай дві ями: одну для себе, а другу — для мене. Візьми кіл і сиди в ямі, доки я не скажу, що робити.

Заховалися й чекають. Раз лиш прибіг якийсь інший татош і почали з Долманьошевим коником битися. Той рве смолу, прядиво, шкіру, а Долманьошів татош з нього — тіло. І заморив прийшлого татоша, що вже той без сили. Тоді загойкав на Долманьоша:

— Сідай на нього й бий колом!

Долманьош сів на татоша і погнав до царя.

— Тут є той, що з нього була срібна підкова.

А цар дає наказ:

— Долманьоше, як ти мені не приведеш дівку, в якої була знайдена тобою золота коса, голова — не твоя.

Зажурився хлопець. Питає його коник:

— Що журишся?

— Де би не журився як цар наказав мені привести ту дівку, що з неї ми знайшли золоту косу.

— Ну, чи не казав я тобі, хлопче, що буде біда! йди до царя — най дасть віко квасолі, одну сторонку солонини і одну корчагу сплячого вина.

Цар дав. Долманьош склав усе те на коника, і приїхали до моря. Каже коник:

— Долманьоше, маєш обрус, вчини з нього міст.

Долманьош зробив міст. А самі перекинулися на малих дівчат. Ледве несуть квасолю, солонину й корчагу вина. Дивляться — якась хижа. Зайшли до тої хижі й поклонилися бабі:

— Добрий день, мамко!

— Добрий день, дівочки. Звідки ви?

— Ми із світу.

— А що несете?

— Квасолю, солонину… Чи не позичите горшка?

— Чому ні?

І баба подала великий горнець. Насипали квасолі, налили води — поставила варити.

Дівочки питають:

— Мамко, подивіться, чи вже зварене їдіння?

Баба подивилася.

— Уже. Уже…

— То зніміть горнець, давайте на стіл, бо ми дуже голодні.

Баба зняла, подала.

— Мамко, їжте з нами.

Баба присунула до себе горнець і сама з’їла віко вареної квасолі.

— А що там, у корчазі?

— Вино. Напийтеся вина.

Випила баба й вино… Як вийшла з-за столу кинула собою на залізну постіль і заснула…

А бабина дівка колишеться в сріберній колисці. Долманьош схопив колиску — і давай тікати.

Пробудилася баба і бачить — нема доньки.

Сіла на кочергу й доганяє їх. Переїхали море, уже землею їдуть. Долманьош несе колиску сперед себе. Татош йому наказує:

— Як когось побачиш, не дай боже, щоб ти поклонився.

Бачить Долманьош — стоїть чоловік, і забув — поклонився. Нараз почав дрімати. А той чоловік схопив дівку з колискою і поніс собі. Пробудився хлопець — ні колиски, иі дівчини!

А татош докорив:

— Чи я не казав, щоб ти нікому не кланявся?..— Ну, не біда, їдемо за дівкою. Мусимо її дістати.

А той, що вкрав дівку, був грибним царем. Прийшли вони до воріт, де жив грибний цар, ворота обтягнені густою решіткою — й потя не може залетіти. Каже коник:

— Стань сперед мене.

Долманьош став. Фиркнув на нього коник — хлопець перемінився в зерня кукурудзи. А сам перекинувся в кішку. й проковтнув зернятко й нявкає під воротами. Сторож пустив кішку у двір. Вона пішла до царської дівки. Дівчині сподобалася кішечка, носить її на руках і бавиться з нею. Раз кішка шепоче дівці на вухо:

— Просися на прогулянку.

Доки та ладилася на прогулянку, кішка побігла до хліва. Бачить: татош їсть грань[9] і п’є студену воду.

— Татоше, татоше, коли б ти пішов до мого ґазди, то їв би сіно, пив вино!

— Веди мене, я піду.

— Стань сперед мене.

Татош став. Кішка фукнула на нього, перетворила у зернятко і теж проковтнула.

Вернулася до дівчини.

— Вже готова?

— Вже. Ходім.

Цар дозволив, але страж вартує золотоволоску. Кішка шепче дівці: «Я скочу з рук на землю і понесу тебе…»

Так і було. Коли кішка скочила на землю, сталася конем і понесла дівчину. Вояки почали стріляти за ними, та даремно.

Приїхали додому. Коник випустив Долманьоша і каже:

— Сідай на мене.

Так принесли дівку до палацу. Цар хотів би нараз справити весілля та вона не хоче. Каже:

— Коні мої тут, а де корови й золоторогий бик?

Тоді цар наказав доставити корови й золотого бика.

Долманьош журиться. Питає його коник:

— Що ти журишся?

— Де би не журився, як цар наказав доставити срібні корови й золотого бика.

— Ну, не журися. Іди до царя і проси стільки смоли, шкір, попелу й прядива, як і минулий раз.

Цар дав. Долманьош поклав усе те на коника, й приїхали до моря, де срібні корови і золотий бик пасли траву. Викопали дві ями. Коник став биком. Долманьош склав на нього шкіру, обсмолив, обпопелив, ще й прядивом обмотав. Тоді бик-коник вискочив до золотого і почали битися. Золотий бик рве смолу, прядиво на татошові, а татош з нього — тіло. Тоді татош загойкав на Долманьоша:

— Сідай на нього, бери кіл і бий.

І хлопець погнав золотого бика. А за ним пішли й корови…

Як пригнали череду до царя, дівка вийшла сперед них і заговорила з коровами й биком. Череда одразу втихомирилася.

Цар до дівки:

— Робимо весілля!

— Ще ні. Ще немає моїх буйволиць і золотого буйвола.

— Та хто то все приведе?

— Той, хто привів мене, хто привів коня, корів і золотого бика.

Цар закликав Долманьоша і наказав привести золотого буйвола і буйволиці. Зажурився хлопець.

— Що журишся? — питає його татош.

— Де би не журився як цар наказав привести сюди золотого буйвола.

— Ну, не журися. Йди до нього й попроси дванадцять центнерів попелу, дванадцять центнерів прядива і дванадцять буйволячих шкір.

Цар дав. Долманьош ото все поклав на татоша й поїхали до моря. Коник учинився буйволом і каже:

— Наперед ліпи на мене смолу, далі клади попіл, на це шкіру, а зверху неї — прядиво і знову смолу, попіл, шкіру, прядиво…

Як було все готово, сказав:

— Копли ями на себе й на мене. А як на тебе загойкаю, вискочиш із колом, сядеш на буйвола і бий.

Татош заіржав, буйвол прибіг, і почали битися. Татош рве з буйвола тіло, а той із нього прядиво…

— Долманьоше, сідай на нього й бий колом!

Долманьош сів і погнав. Вся буйволяча череда побігла за ними.

Добралися до царя. Дівка вийшла сперед них, заговорила з буйволом, і череда втихла.

— Ну, робимо весілля,— каже цар.

— Ще ні. Нема моїх гусей!

— Ей, Долманьоше, ходи лише сюди! Треба йти за гусками!

Долманьош смутний. Розповів коникові.

— Но, не журися. Поїдемо за ними.

Приїхали до моря. Каже татош:

— Лізь на дуба, аби тебе не бачив гусак, а для мене вчини яму.

Викопав Долманьош яму, а сам поліз на дуба.

— Як загойкаю, злізай і хапай його за шию.

Коник стався гусаком. Загоготів, і золотокрилий гусак — одразу д’ньому. І почали битися…

— Долманьоше, бери його в руки!

Долманьош спіймав гусака за шию і несе. Всі гуси — за ними.

Приїхали до царя. Дівка вийшла сперед птиці, насипала кукурудзи, заговорила з нею і вже не тікають, їдять.

— Ну, робимо весілля! — каже цар.

— Ще ні. Де мої качки?

— Та хто тобі принесе качки?

— Той, хто мене приніс.

— Ей, Долманьоше, ходи лише сюди! Треба йти за качками!

Долманьош все розповів коникові.

— Но, не журися. Поїдемо.

Їдуть. їдуть. Приїхали до моря. Каже коник:

— Лізь на дуба, аби тебе не бачив качур, а для мене вчини яму.

Викопав Долманьош яму, а сам виліз на дуба.

— Як загойкаю, злізай і хапай його за шию.

Коник стався качуром. Як замахав крилами, то золотий качур одразу прибіг, і почали битися…

— Долманьоше, бери його.

Долманьош спіймав качура й несе, а всі качки — за ними.

Приїхали до царя. Дівка вийшла сперед птиці, насипала зерна, заговорила й уже не тікають, їдять.

— Ну, чи робимо весілля?—питає цар.

— Ще ні. Де моя квочка з курчатами?

— А хто тобі принесе?

— Той, хто все приніс.

— Ей, Долманьоше! Треба йти за золотою квочкою та золотими курчатами.

Прийшов хлопець до коника, а той йому каже:

— Най цар дасть віко гороху, сторонку солонини, корчагу сплячого рому.

Цар усе дав. Долманьош склав на коника і прискакав до моря. Вчинили міст, стали старими бабами. Заходять до хижі, де жила зілізна баба.

— Добрий день, бабко!

— Добрий день і вам… Та звідки ви?

— З далекого світу.

— Ей, сякі від мене взяли доньку, татоша, бика, буйвола і багато іншого… А що маєте у тайстрах[10]?

—- Маємо горох та солонину. Чи могли б ми зварити й поїсти?

— Я вам дам горнець.

Почали варити.

— Бабко, погляньте, чи готове, бо ми дуже голодні.

Залізна баба глянула і каже:

— Уже можна їсти.

— Та сідайте з нами.

Залізна баба поставила горнець перед себе сама.

— А що в корчазі?

— Ром.

І випила сплячий напій. Кинула собою на постіль і заснула. Тоді Долманьош схопив квочку з курчатами, сів на коня й тікають.

А баба проснулася й доганяє їх.

— Чекай, Долманьоше! Чекай!..

Але хлопець навіть не оглянувся.

Долманьош і коник приїхали до царя. Дівка вийшла сперед них, насипала квочці й курчатам зерна, заговорила з ними, і вже не тікають.

— Ну, чи робимо весілля? — питає цар.

— Ще ні. Де золоті тарілки, білі перини? Принеси…

— Ей, Долманьоше, сюди! Треба йти за золотими тарілками, білими перинами.

Утомлений Долманьош приходить до коника.

— Ну, не журися, йди, попроси від царя віко бобу, дві шинки і одну корчагу сплячої паленки.

Цар усе дав. Долманьош склав на коника, і скачуть до моря. Як приїхали, учинили міст і перекинулися в дідів. Заходять знов до бабиної хижі.

— Добрий день, бабко!

— Добрий день. Що ви глядаєте?

— Ми прийшли до вас на иіч.

— А що маєте в мішку?

— Трохи бобу. Чи не дали би ви нам горнець?

Баба дала горнець. Поставили боб та шинки варити.

— Бабко, подивіться, чи вже готове їдіння?

— Уже, уже.

Сіли їсти. Баба схопила цілий горнець і поїла все сама.

— А що в корчазі?

— Паленка. Нате, бабко, пийте.

Баба випила, кинула собою на постіль і заснула.

А вони забрали золоті тарілки, білі перини — і тікай.

Баба пробудилася, сіла на лопату і летить за ними.

— Чекай, Долманьоше, чекай!..

Долманьош і коник принесли все до царя. А дівчина каже:

— Я ще хочу свою маму видіти.

— Та хто тобі принесе твою маму?

— Той, хто приніс мене.

— Ей, Долманьоше, сюди! Треба стару бабу принести.

Коник каже хлопцеві:

— Дотепер було вже як було, а тепер біда! Бо баба дуже сильна. Але не журися. Проси від царя дванадцятиметрову залізяку, дванадцять ланцюгів, три пили, дванадцятиметрові обручі. Проси й татоша.

Забрав це все Долманьош, сів на коника, і прискакали до моря. Стали в бабиній хащі.

Перекинулися всі троє у майстрів і почали рубати бука. Баба вчула і сюди:

— Що мою хащу рубаєте?

— Ей, бабко, ви не знаєте, на кого рубаємо? На Долманьоша! Скоро буде тут і ми його спіймаємо.

— Ну, тоді вам поможу і я!

Принесла сокиру і рубає. Майстри скоро змайстрували віз і велику бочку.

— А бочка вам нащо?

— На Долманьоша.

На бочку набили величезні обручі, обв’язали ланцюгами й кажуть:

— Бабко, ану залізьте і попробуйте чи сильна.

Зайшла баба у бочку, а вони забили дно, пов’язали бочку, кинули на віз, і два татоші везуть.

Привезли до царя. Цар дивиться на дівчину.

— Ну, тут залізна баба. Чи робимо весілля?

— Ще ні. Ще треба всіх кобил подоїти, і Долманьош має в кип’ячім молоці скупатися.

Смутний, ой смутний прийшов Долманьош до коника. А татош каже:

— Не журися. Лиш проси, аби я стояв коло тої каді. Приготували кадь[11], напарили молока.

— Ну, Долманьоше, купайся!

— Та буду… Лиш най прийде сюди мій коник.

Привели коня, і Долманьош скинув із себе одежу, скочив у молоко. А як вийшов, то став ще гарнішим легінем як був.

Дівчина хитрує:

— Видите, пресвітлий царю, який Долманьош красний — ідіть і ви скупайтеся, і ви будете красні. Тоді й зробимо весілля!

Цар каже:

— Я приведу свою білу кобилу!

Думав, що то поможе. Але кобила задрімала біля молока і цар спарився, лиш клапті з нього лишилися.

Тоді дівка мовила:

— Ну, Долманьоше, тепер робимо весілля!

[1] Чир — страва з кукурудзяної муки

[2] Цімбора — товариш

[3] Шаркань — змій

[4] Маточка — хрещена мати

[5] Пищалка — сопілка

[6] Босорканя — відьма

[7] Татош — чарівний кінь

[8] Кантар — вуздечка

[9] Грань — жар

[10] Тайстра — сумка, торба

[11] Кадь — кадіб