Були собі чоловік та жінка, а в них — два сини, і мали вони такий садок, що як уродить рясно та продадуть садовину, то цілий рік з того годуються, аж до нового урожаю. Аж то унадився у той садок веприк[1] з лісу, риє та й риє щоночі, а вдосвіта втікає, і ніяк його достерегти не можна. Щонайліпше дерево підрив, та й став садок підсихати. От батько й каже до синів:
— Достережіть мені, що воно садок псує, а котрий з вас допантрує[2] садок, тому й садок буде по моїй смерті.
Пішли хлопці вночі на варту, позасідали в садку та й ждуть. То старший посидів, посидів та й заснув, а менший нарубав терну та й обложився геть навколо: отож як почне його сон змагати, то він кивнеться, вколеться на шпичку тернову та й прокинеться; так цілу ніч не заснув на чатах. Аж то перед світом чує, щось хропе та ломиться в садок. Дивиться хлопець, а то веприк з лісу — полум'ям дише, іклами землю пише, копитами загрібає, хвостом слід замітає. Стрілив хлопець та й забив веприка враз. Тільки менший брат стрілив, то старший прокинувся, бачить — веприк вже забитий; так йому заздрісно стало, що вже тепер батько на меншого садок запише,— узяв та й забив брата з своєї стрільби, поховав його в полі при дорозі, а сам поніс веприка додому.
— А де ж брат? питає батько.
— Брата,— каже син,— оцей веприк розірвав, то я веприка застрілив, а братового тіла не знайшов.
Заплакали старі батько, мати. Став їх старший син потішати та так придобрився, що батько йому ще за життя і хату, й обійстя[3] віддав, аби він їх, старих, при собі до смерті тримав.
А над забитим братом в полі при дорозі виросла калина, та така хороша, аж очі вбирає, літо й зиму на ній лист, і цвіт, і ягідки, все разом.
Їдуть якось тим шляхом чумаки та дивуються:
— Що то воно за калина така дивна?
А один вирізав гілку, зробив сопілку, сів на возі, їде та й грає, а сопілка йому людським голосом співає, словами промовляє:
Помалу-малу, чумаче, грай, не врази ж мого серденька вкрай!
Брат мене вбив, в землю зарив за того веприка, що в саду рив.
Злякався чумак, хотів ту сопілку викинути, а товариші кажуть:
— Не кидай, треба людей попитати, може, хто скаже, що воно таке.
Доїхали до села, до крайньої хати, попросилися на ніч. Там їх прийняли, ще й вечеряти запросили. Сидять вони, вечеряють та про те диво розказують, що яка то дивна у них сопілка з тієї калини, що росте при дорозі:
— Ось нате, господарю, хоч самі заграйте.
Узяв старий господар сопілку, заграв, а вона йому людським голосом співає, словами промовляє:
Помалу-малу, батеньку грай, не врази ж мого серденька вкрай! Брат мене вбив, в землю зарив за того веприка, що в саду рив.
— Що воно таке? — каже господар.— Ану-но ще ти. стара, заграй!
Узяла стара господиня сопілку, а вона й до неї:
Помалу-малу, матінко, грай, не врази ж мого серденька вкрай! Брат мене вбив, в землю зарив за того веприка, що в саду рив.
Тоді старий до сина:
— Тепер ти грай.
Той не хоче:
— Чи я малий у дудочку грати?
Та батько таки примусив. Тільки-но молодий господар сопілку до губи притулив, а вона як заквилить:
Помалу-малу, братику, грай, не врази ж мого серденька вкрай! Ти ж мене вбив, в землю зарив за того веприка, що в саду рив.
Тут батько до сина:
— Признавайся, що ти брата вбив!
Той і признався, бо вже не було куди. Прогнав його батько геть з очей, і зосталися зі старою сиротами віку доживати.
А калина та, мабуть, і досі цвіте…
