Казка про златорогого бика

Українська казка

Було це дуже давно. Діялося це в сімдесят сьомій країні, за Студе- ними і Гарячими морями, за високими горами, за великими лісами, за широкими полями, де когути недопівають, а пси недогавкують. Жив один цар, мав він багато дорогоцінних скарбів. Мав широкі поля, глухі ліси, великі озера.

Одного разу багато косарів вийшло косити цареві траву. Одні косять, інші валки трясуть, а ще інші сіно збирають.

Пішов головний міністр на прогулянку — хотів подивитися, що на царському полі робиться. Іде він до людей і натрапив одного ліскового корча. Дивиться і видить: на вершечку куща висить гадюка. Підійшов ближче, гадюка його почала просити:

— Чоловіче добрий, освободи мене! Зніми звідси, бо я сама зійти не можу.

— Та як я тебе можу зняти? Ти мене вкусиш.

— Не бійся нічого! За добре діло я тобі злим платити не буду.

Задумався міністр: «Шкода бідну гадюку. Упаде з ліщини, розіб’ється. Та чим її зняти?»

— Візьми доброго кола, один кінець поклади на куща, інший собі на плече, я ним злізу.

Довкола стовпців було, немало — люди складували сіно до копиць. Добув чоловік довгу остров, один кінець поклав на куща, другий — собі на плече. Поповзла гадюка стовпцем до самого плеча. Тут швидко обкрутилася довкола шиї міністра. А тепер і каже:

— Маю доброго коня, буду на ньому носитися.

Почав міністр плакати. Збіглися люди. А гадюка тільки головою поводить сюди-туди, і ніхто не сміє до неї приступитися. Ніхто нічим міністрові не може допомогти.

Дійшов поговір до Царя. Цар видить: гадюка тричі обкрутилася довкола шиї міністра і не відпускає. Зажурився цар і думає, чим допомогти міністрові. Зібрав своє військо, повісив голку на нитку й каже:

— Хто з вояків чи офіцерів першим пострілом вцілить до голки, дістане великий подарунок!

Принесли широкий стіл, поклали на нього багато цінних речей.

— Ось вам дарунки! Можете собі вибирати, що кому на дяку! — цар показав на стіл.

Ні один вояк не знає, для чого наказ видано, для чого треба до голки вціляти. Та з п’ятсот метрів голку нелегко увидіти, не те щоб до неї влучити.

Як не як, а до стрільби вояки приготувалися. А договір такий: стріляти кожен може тільки раз.

Стріляло їх не мало, а дуже багато. Довго, дуже довго трапити ніхто не міг, нарешті одному простому воякові вдалося. Цар подарував йому всі дорогі речі, що лежали на столі.

І привів того хлопця до міністрів.

Каже цар хлопцеві:

— Мусиш застрілити гадюку. Але стріляти маєш так, щоб чоловік залишився живим Якщо ти влучив до голки, трапиш і до гадюки.

Налякався бідний вояк: «Пропала моя голова!» — думає собі. А в ту хвилину гадюка проговорила:

— Пресвітлий царю! Вояк мене застрілить. Та що з того? Тільки вистрілить, я стисну шию міністра і його задушу Жити він не буде.

Задумався і зажурився цар. Що тут чинити? Каже міністрові:

— Збирайся світом. Підеш між людей по селах, по містах, глядай такого, хто тобі поміг би в біді. Тому обіцяй багато грошей і багато цінних дарунків.

Іде міністр через гори, іде через ліси, пустині. Іде селами, містами. Куди не приходить, люди від нього тікають — бояться гадюки. Буває, що в якомусь селі зайде до корчми дещо перекусити, випити, а його з гадюкою на шиї тільки увидять, як тікають настрашені.

Сталося, що міністр перебирався через високу гору то серпантинами, то навпростець стежечками. Коли ішов грунем через перевал, потрапив на сільське пасовище. Тут хлопці пасли худобу. Було їх багато — ціла компанія. Гралися хлопці від нудьги так: вибирали собі уряд і старосту Іде мимо хлопців міністр задуманий, зажурений. Опустив голову, щоб і не дивитися на дітей. Чим йому допоможуть? Ще налякаються…

Хлопець, що був обраний за старосту, втямив подорожуючого з гадюкою на шиї. І гукнув до сторожа:

Ану, скоро бігай за тим чоловіком і поклич його! Чого він мимо сільського уряду пройшов, як корова — не поклонився?

Вартовий — хлопець — побіг до міністра.

— Стій! Стій! Стій!

Та міністр нічого не чує, йде собі далі. Йому й до голови не приходило, що хтось кличе.

— Стій! Стій! Ти глухий або що з тобою? І не дивишся, коли я кличу! За неповагу до сільського уряду будеш покараний!

Міністр звів голову, оглянувся:

— Хто кличе? Що йому треба?

Хлопець підійшов близько, каже сердито:

— Ти не чуєш, що я тебе гукаю? Ану, повертайся відразу!

Міністр дивується: «Що сталося? Чого біг хлопчик за мною?»

Міністр все-таки повернувся. Коли прийшов до старости, спитав:

— Чого ти мене повернув? Що тобі треба?

— Я сільський староста. Тебе викликає сільський уряд! Ти повинен перед ним стати!

Стоїть міністр перед хлопцями, дивиться и дивується. А староста з-поміж хлопців далі говорить:

— За нашим законом, я маю вас перед сільським урядом і цілою сільською громадою судити. Ви пройшли коло нас і не поздоровалися.

— Не сердіться, пане старосто, пробачте мені… Я так і так. Дивіться, маю велику біду, таку велику, що світ мені не милий. Я завжди ходжу задуманий, зажурений, а коли проходив коло вашої громади, нікого не втямив. Видите, що сіло мені на шию?

І міністр пояснив хлопцям все, що з ним сталося.

Хлоп’ячий староста сів на камінь — це був стіл сільського уряду. Взяв староста папір і почав писати протокола.

— Будемо судити вас. А ви мусите платити мито.

Поробили хлопці з листя марки, які треба було сплатити.

— Платіть сто за одну марку!

Вийняв міністр гроші, відлічив сто срібних і заплатив. Після цього почався суд.

Закликав староста урядників:

— Кожен стійте на своєму місці, слухайте добре, що буду вам казати. Зараз буде засідати і розглядати справу головний суд.

Хлопці з дрючкуватими палицями стали біля головного судді і міністра-злочинця.

Староста почав виголошувати:

— Починається головний суд. Кожен, кого сюди покликано, мусить зійти з свого коня і стати на свої ноги. Правильно кажу?

— Правильно!

— І ти, пані гадюко, мусиш зійти з свого коня, бо з тобою жартувати не будуть. Тебе покликано до сільського уряду. Розумієш? Стань на свої ноги!

Гадюка промовила:

— Я з свого коня не злізу.

— Бо злізеш! Я тебе примушу! Кажу тобі по-своєму! Якщо не слухаєш, суд тебе покарає!

Гадюка подумала, подумала і мало розкрутилася з шиї.

— Я не зійду на землю! — каже гадюка далі.

— Бо зійдеш! Другий раз кажу тобі!

Гадюка подумала, подумала, розкрутилася з шиї більше, а злізати не хоче.

— Втретє і востаннє наказую: злізай! Коли тепер не послухаєш, судити тебе будемо по всіх строгих законах.

Гадюка подумала, подумала, розкрутилася цілком і злізла на землю.

— Ну, хлопці, а тепер її буками!

Прискочили хлопці з сучкуватими, твердими палицями: бух, бух, бух. Вчинили над гадюкою суд швидко. Не мала вона часу ні оглянутися, ні мудрувати, ні сперечатися. Не минула хвилина, як гадюка лежала мертва.

Подякував міністр і звідає:

— Як зветься ваше село?

— Так і так…

І записав собі до книжки назву села. На прощання сказав:

— Через кілька днів мене чекайте тут! За добрий і справедливий суд я вам щедро віддячу.

Поспішив міністр до столичного міста й прямо до царя.

Коли цар увидів, що головний міністр знебувся біди, дуже зрадів:

— Хто зігнав з твоїх плечей гадюку?

— В тому і тому селі є хлопець-староста. Я через грунь спустився в долину, проходив мимо сільського уряду. Був я дуже зажурений і до громади сільської не поклонився. Взяли мене й судили. Коли відбувався суд, суддя наказав гадюці зійти з моєї шиї. Вона не слухала, не слухала, а потім мусила злізти. Коли була на землі, хлопці палицями побили її.

Дивується цар:

— Будь-що того старосту хочу видіти. Приведи його до моєї палати. Взяв міністр бричку, впрягли до неї кращих коней і поїхали до села. В самому центрі зупинив коней. Недалеко була корчма, з якої чути співи. Зайшов міністр до корчми и питає:

— Де живе староста?

— Недалеко.

— Будьте добрі, поведіть мене до нього. Я за труд заплачу вам.

Повели міністра до старости. Той якраз був дома. Дивиться, дивиться міністр, а староста не той. І думає він, що його привели не до справжнього старости села.

— Ведіть мене до справжнього старости! Розумієте? До справжнього старости села. До того, що управляє громадою!

— Пане, та це і є староста…

— Я говорю вам: це не є староста.

Люди думають собі: «Може, пан хоче видіти підстаросту?» І повели міністра до підстарости…

Сталося так, що діти з пасовища гнали волів додому, бо вже треба було звозити сіно. Хлопець, що служив у підстарости, гнав газдівських биків. А давно люди одягалися бідно, до такої одежини, яку собі самі ткали, шили. Хлопець з волами мав на собі петек-губаню, якісь старі холошні-дубленики, полатані постоли. Тільки втямив його міністр, з радості гукнув:

— Староста тут!

Газда здивувався: «Що могло статися? Чого пан називає слугу старостою?» 1

Ще більше дивувався газда, коли міністр підійшов до хлопця, привітався з ним і подав йому руку:

— Як ся маєте, пане старосто?

— Маюся добре! А ви як ся маєте?

— Добре!

Загнав слуга до двору биків і сказав господареві:

— Прив’яжіть волів, бо я зайнятий!

Дивиться підстароста, як міністр розмовляє з його слугою, як звертається до нього словом «пане», й налякався. Почали приходити сусіди, сільські люди до двору. І всі дивуються. А міністр каже хлопцеві:

— Пане старосто, на мій рахунок запросіть добрих кухарок, най наварять, напечуть і наготують багато різних страв, різних напоїв. Покличте цілий сільський уряд, широку громаду. Будемо цілу ніч гуляти, веселитися, співати.

Відразу зібралися кухарки, нарізали курей, наварили страв, напекли хліба, смачних калачів. Приготували стільки, що для двох весіль було б досить. Принесли столів, лавиць повний двір.

Коли впало на смерк, закликали музик. Цілу ніч громада гостилася, гуляла, веселилася. Кожен танцював стільки, скільки хотів, кожен співав стільки, скільки міг.

Коли другого дня гостина прийшла до кінця. міністр хлопцеві каже:

— Пане старосто, збирайтеся зі мною, поїдемо до самого царя.

— Та як я покажуся такий цареві?

— Не біда! В якому одязі ходите, в такому станьте перед царем.

І ціле село дивується: «Що може бути?»

Міністр підстарості красно подякував, відклонився од громади, хлопця посадив коло себе до брички — і гайда!

Не так швидко прибули до столичного міста, як нам у казці кажеться. Та як не було, а через недовгий час були на місці.

Вийшов старий цар назустріч і сказав хлопцеві:

— Поклонився ти мені, та і я до тебе вклоняюся! Вклоняюся тому, бо ти вчинив таке велике і добре діло, якого я вчинити не міг.

І почав цар звідати:

— Чи ти, хлопче, учився в школах? Чи ти, хлопче, письменний? Чи ти писати, читати, рахувати знаєш?

— Якось знаю, та не дуже добре. Бо таких бідняків, як я, до шкіл не пускають. Я слуга, пасу газдівську худобу.

— Ну, будеш ти і вчений, і багатий. Зараз тобі принесуть красну одежину. І будеш ти віднині не газдівський слуга, а царський помічник.

Зібрав по телефону цар своїх міністрів, зібрав славних лікарів. Зайшли вони до парадної кімнати, в якій звикли проводити конференції-

Поставив цар хлопця на найвище місце в тій же рваній одежині, в якій той попасував худобу.

— Дивіться, панове, на цього простого хлопчика! Він вчинив той суд, якого не могли вчинити ми!

І наказав цар лікарям хлопця оглянути, чи здоровий, чи не має якоїсь хиби. І при всьому чесному народі цар сказав:

— Головний суд передаю йому. Він буде розглядати найважливіші справи, розв’язувати найскладніші питання.

Лікарі хлопця оглянули і встановили, що він здоровий. Одягли хлопця до красного вбрання, найняли найліпших вчителів, щоб його розуму навчали. І велів цар вчителям з хлопцем обходитися щонайкраще.

Хлопець мав пам’ять добру, до науки взявся твердо. А коли бували великі суди, хлопця просили, щоб розсудив і дав пораду.

Одного разу бідна жінка подала скаргу до царя. А дітей мала вона так багато, що не могла їх і полічити, бо лічити вміла тільки до десятьох. Жінка ходила між людей — з цього родину годувала. Якось несла вона в торбі нажебране кукурудзяне борошно через болото. Ураз знявся Вітер і так подув, що жінка впала. Борошно висипалося до води. Нещасна і побилася, і змокла, й загубила свою мізерію. Подала жінка скаргу цареві

— Так і так, пресвітлий царю! Дістала я в людей мало муки, а Вітер повалив мене до води і муку розвіяв. Чим тепер я погодую голодних дітей?

Цар не знав, як відповісти жінці.

— Як судити Вітра? Як карати за злочин?

Цар дав покликати хлопця-старосту.

— Для чого ви мене просите, пресвітлий царю?

— Бідна жінка скаже тобі!

Хлопець почав говорити з бідною жінкою:

— Що сталося?

— Так і так. В людей я дістала мало муки, а Вітер муку розвіяв. Чим тепер погодую сиріт?

— А скільки в тебе дітей?

— Дітей у мене стільки, що полічити їх я не можу.

Сів хлопець за стіл, взяв лист паперу й написав Вітрові: «Відразу мусиш явитися до мене!» Листа хлопець заліпив до конверта, поклав печать, написав адресу и викинув з вікна. Лист полетів і зник.

Незадовго чують: летить страшенна буря. Ліси тріщать, гори дрижать, земля колишеться. Думають всі: «Кінець світу настає». І з’явився Вітер — вуса у нього по п’ять метрів — один вус вправо, другий — вліво.

— Що потребуєш, вельможний пане?

Бідна жінка стоїть, дрижить

— Вітре! Що ти наробив? Видиш цю бідну жінку? Ти на неї подув, вона впала, побилася, розтрусила муку, що несла для дітей. А тепер її діти помирають з голоду. Не буду я довго говорити, а скажу: відразу тут має бути віз муки і купа грошей! Хай жінка більше по людях не ходить. А коли знову на неї впаде бідність, принеси їй муки і грошей. А більше таке щоб не ставалося, бо вчиню злий суд над тобою.

Подякував Вітер за суд, відклонився, і… земля, гори, ліси ще дужче затремтіли, затріщали, загомоніли, бо Вітер полетів виконувати наказ.

Цар і пани дивилися, як староста судив Вітра, і не могли надивуватися.

Жиє собі хлопець в царя, жиє добре, бо цар полюбив його, міністри поважають хлопця, бояться, а прості люди честують.

Підріс хлопець, став легінем. А в царя була широка полонина. Та була ця полонина нечистою, заклятою. Серед каміння і скель стояв прекрасний будинок-стайня.

На полонині паслося багато худоби, та найбільше волів. Між волами ходив сильним бик з золотими рогами. Бик водив череду: куди він, туди й вона.

А роботи на полонині мало — худобу рано випустити з стайні. Увечері худоба сама з паші повернеться. Та треба її у стайні прив’язати, стайню замкнути, щоб вовки, ведмеді вночі не увірвалися й не вчинили шкоду.

На ту закляту полонину цар кожного дня посилав іншого вояка, щоб той рано зі стайні череду випускав, увечері волів, корів прив’язував і замикав двері.

Вояк худобу доглядав, а вночі хтось приходив і вояка вбивав. Вранці слуги завжди знаходили його мертвим.

Цар і його вірні слуги хотіли дізнатися, хто на полонині вбиває вояків. Та марно. Кожен іти на полонину боїться, бо звідти ще ніхто не повернувся живим.

Молодий хлопчина-староста чув про закляту полонину і проситься від царя:

— Пресвітлий царю! Я люблю ходити коло худоби. Відпустіть на полонину мене. Зброї не давайте ніякої.

Не відпускає цар хлопця, бо шкодує його. Як не як, може пропасти такий справедливий і мудрий суддя. Але хлопець доти просив, доти молив царя, що той погодився.

Взяв хлопець з собою невеличку книжку, вийшов на гору і ранком випустив худобу на пашу. Увечері худоба з пасовища повертається сита, а попереду йде златорогий бик. Зайшли воли до стайні, стали коло ясел і корови. Кожна тваринка знає своє місце. Хлопець кожного вола, кожну корову прив’язав, зачинив двері. Пішов хлопець до красного дому, приготував води на ніч, повечеряв і сів коло стола. Відкрив книгу й читає. Читає і думає: «А хто може приходити вночі й забивати вояка?»

Роздумує хлопець і чекає смерті. Десь коло півночі чує: воли в стайні ревуть так, що земля дрижить. Вітер віє так, що стайнею колише, дах знімає… А хлопець сидить і читає. Ураз хтось прибіг до вікна й гукнув:

— Ти, ледацюго! Худоба в стайні реве, а ти спокійно спиш, не йдеш подивитися?

Хлопець тільки сидить собі за книгою й читає.

— Чого не йдеш до стайні? Я переверну з тобою будинок!

Та староста читає далі. Ураз знову чує — довкола все дрижить, колишеться, кричить:

— Подивися на худобу!

Староста мовчить. Тріснули і впали двері, вбігло щось страшне і знову кривить:

— Чому не йдеш дивитися на худобу?

Хлопець спокійно собі читає далі. Страшилище вхопило його в свої руки і почало бити ним по стінах. Та хлопець міцно тримає книгу й читає. Побив нечистий дух хлопця так, що той ледве дихає.

Коло півночі страшенний чоловік зник — тільки земля за ним загуділа. Староста ні живий ні мертвий полежав, полежав і сів коло стола.

Почало розвиднятися — забіліло на сході. Хлопець встав. Дивиться: двері на будинку цілі, не видно ніде, щоб хтось їх ламав. Пішов до стайні. Ходить між худобою, а вона собі лежить і спокійно ремигає. Відв’язав волів, корів, випустив на поле, череда пішла собі на пашу.

Піднявся ранком на полонину міністр — любив він свого старосту-рятівника, ніколи про нього не забував. Поклонився до нього і каже:

— Добрий день, Іванку! Як маєшся? Чи ти живий?

— Добрий день, пане міністре! Тут спокійно. Я нікого ще не видів, нікого не чув, маюся зовсім добре.

Поговорив міністр з хлопцем, дав знати цареві, що староста живий, що з ним нічого не сталося, бо нічого він не видів, нічого не чув.

Глянув цар на толоку. І видить: худобина спокійно пасеться. Від- клонився цар від старости Іванка й пішов собі.

Минув день, настав знову вечір. Златорогий бик попереду стада зайшов до стайні, а за ним і воли. Пов’язав Іванко худобу, замкнув на стайні двері і пішов до будинку спати. Повечеряв, сів за стіл, читає.

Десь коло півночі хлопець чує: стадо підняло страшенний рев. Ще більший, як вчора вночі. Та хлопець і оком не кліпає, тільки читає, читає книгу. Під вікном чути крик.

— Ти, ледацюго! Песій сину! Худоба реве, а ти і вухом не кинеш?

Хлопець сварки не слухає, робить своє діло — читає книгу. Ураз хлопець знову чує: будинок дрижить, довкола все колишеться.

— Подивися на худобу!

Хлопець мовчить. Відчинилися двері, вбігло страшило.

— Чому не йдеш дивитися на худобу?

Хлопець вп’яв очі в книгу й читає. Страшило вхопило хлопця в руки, почало ним бити по стінах. Та хлопець не випускає книги з рук, читає далі.

Коли була північ, тільки земля загуділа — страшило зникло.

Сидить коло стола Іванко, читає. Як почало зоряти, вийшов хлопець на двір. Дивиться: двері цілі, сліду нема, щоб були десь поламані. Прийшов до стайні, худоба лежить і спокійно жуйку жує.

Випустив хлопець волів і корів на пашу, знову міністр вийшов на полонину. І радий він, що Іванко живий.

— Добрий день, Іванку! Як ся маєш, чи ти живий?

— Добрий день, пане міністре! В мене все в порядку! Я нікого не видів, нічого не чув! Маюся добре.

Міністр приніс хлопцеві їсти і пити. Погостилися разом, міністр від- клонився й пішов собі. Доповів знову цареві, що на полонині все в порядку, що староста Іванко живий, здоровий.

Вдень хлопець відпочивав, спав. Увечері златорогий бик попереду стада зайшов до стайні, інша худоба за ним. Прив’язав Іванко волів, корів до ясел, замкнув стайню, повечеряв, сів за стіл, читає книгу.

Коло півночі знову ревуть воли. Ревуть так, що стайня ламається, гомін лине далеко. Раптом чути грізний гук.

— Песій сину! Худоба реве, а ти і не дивишся?

Хлопець тільки читає собі далі.

— Чого не йдеш до стайні Я переверну з тобою будинок!

Хлопець мовчить. Ураз чує: будинок дрижить, колишеться, ось-ось розвалиться.

— Подивися на худобу! — чути крик знову.

Та хлопець тільки читає.

Земля колишеться, будинок ломиться, тріщить, двері падають, а хлопець читає. Страшенний чоловічище влетів до хати, вхопив хлопця у руки, б’є ним по стінах. Та Іванко міцно тримає книгу, читає собі далі.

Коли північ минула, все стихло.

Та хлопець ледве живий. Дивиться: дім стоїть, як стояв.

Почало зоряти. На дворі забіліло. Вийшов хлопець, дивиться і видить: довкола все ціле, нічого не поламане, нічого не повалене. Приходить хлопець до худоби, а вона лежить і спокійно ремигає.

Випустив хлопець волів і корів із стайні, пішли вони на пашу, пасуться собі. Піднявся знову міністр на полонину. Наговорилися один з одним, бо за останній час і худоба вже стала тучною, світлою.

Пішов міністр до царя, розповів йому, що на полонині все гаразд — худоба пасеться спокійно, пригод нема ніяких, Іванко здоровий і живий.

Як тільки міністр пішов з полонини, до хлопця з’явився невідомий чоловік і каже йому:

— Іванку! Народився ти щасливим! А щасливий ти, бо на заклятій полонині три ночі витерпів. Ми троє в одній особі — піп, дяк і церківник. За життя ми багато гріхів накоїли. Нас покарано люто, бо стали ми нечистими духами. Ми знищили немало невинних душ. Своїм страхом і своїми руками ти спас себе і нас. Ми хочемо тебе нагородити.

І покликав невідомий хлопця за собою.

Повів чоловік Іванка скелями і глибокими ярами. Завів до глибокої печери. І ураз стало тут троє: піп, дяк і церківник.

Передали вони хлопцеві трьох чарівних коней: одного срібного, другого золотого, третього — діамантового.

— Тут маєш три уздечки. Котрою з них махнеш, той кінь до тебе прибіжить, і що тільки будеш потребувати — дістанеш.

Відклонилися три чоловіки від Іванка-старости і зникли.

Вийшов хлопець з печери й подумав: «Випробую уздечки, щоб знати, чи правду сказали?»

Махнув Іван срібною уздечкою, з’явився срібногривий кінь:

— Що потребуєш, пресвітлий царю?

— Потребую таку шаблю, якою міг би камінь рубати, полонину трощити!

— Сягни до мого правого вуха, вийми звідти срібну одежу, шаблю і рушницю. Та шабля зрубає все, що тільки захочеш.

— Мені потрібна тільки шабля…

Сягнув до правого вуха коневі, вийняв звідти срібну шаблю…. Іван махнув шаблею, а вона рубає камінь, скелі, як капусту.

Почав прочищати гору. Каміння летить в усі сторони так, що аж звірі виють. За кілька хвилин полонина стала чистою від каміння і скель, бо на ній уже зеленіє трава.

Махнув Іванко-староста золотою уздечкою. З’явився златогривий кінь:

Що потребуєш, пресвітлий царю?

Дай мені таку шаблю, щоб я міг скелі рубати, гори рівняти.

— Сягни до мого правого вуха, візьми собі звідти золотий одяг, золоту шаблю, золоту рушницю.

— Мені треба тільки шаблю!

Сягнув хлопець до правого вуха, вийняв золоту шаблю. Махнув нею, а шабля рівняє гори. Минуло всього кілька хвилин, а гори зрівнялися, и простелилася широченна рівнина.

Махнув Іванко-староста втретє — діамантовою уздечкою. З’явився діамантовий кінь:

— Що потребуєш, пресвітлий царю?

— Дай мені шаблю, щоб я міг нею рубати все, що тільки задумаю.

— Сягни до мого правого вуха, візьми діамантовий одяг, діамантову шаблю і діамантову рушницю.

— Мені треба тільки шаблю!

І сягнув коневі до правого вуха, вийняв звідти діамантову шаблю.

Кожного дня Іванко від скель, від каміння розчищає полонини. Любо глянути на гори, такі вони зелені, такі на них трави квітуть.

Міністр приходить до Іванка, дивиться, не може надивуватися, які діла хлопець вершить.

— Чим полонини очищаєш?

— Є у мене кирка і лопата. Киркою прокопую, лопатою розкидаю.

Міністр доповідає цареві:

— Наш Іванко-староста полонини вчинив такими прекрасними, що вже кращих на світі нема.

Говорить міністр з царем, не може цар надивуватися. А коли в столичному місті суд збирається для розгляду важкої справи, завжди кличуть Іванка, щоб дав пораду. І став Іванко-староста таким мудрим суддею, що слава про нього пішла по цілому світу.

В давні часи парі, бувало, збиралися на гостину, на лови. Збиралися вони і для поради. Одного разу й до нашого царя прийшли гості з сусідніх держав і країн. Коли сиділи за столом, розповідали собі всілякі новини, різні пригоди. Цар почав хвалити мудрого Іванка:

— Є у мене такий і такий хлопець. Такого розумного, справедливого нема на цілому світі. Ніколи він не обдурить, не скаже неправди. Який би хто злочин не вчинив, якого б гріха не допустився, як би хто не пробрехався, Іванко скаже кожному правду.

Тут цар далі розповів про Іванкові дивні діла. Розповів про те, як худобу доглядав, якою тучною стала худоба на випасі, як полонини розчистилися. Про все розповів.

Закінчилася гостина, повернулися гості до своїх держав, розповідають дома про чудодія Іванка. В одного сусіднього царя дуже красна, розумна дівчина слухала, слухала тих бесід батькових та й каже:

— Я не вірю, що є десь такий, котрого я не звела б з розуму!

— Є такий! Старосту Іванка з розуму не зведеш!

— Зведу!

— Гаразд! Якщо ти його берешся звести з розуму, я закладаюся з тим царем в свою державу. Він знебудеться свого царства.

— Можеш, няньку, сміло закладатися. Того земного чоловіка нема, якого я не перехитрила б.

— Та чим його перехитриш?

— Чим? Видурю від нього золоті роги. А він не признається, що роги в мене.

— Най буде так.

І царі заклалися:

— Якщо твоя дочка обдурить мого слугу, дарую тобі половину царства! Якщо ні, ти мені даш половину свого царства! — сказав цар сусідові.

Той погодився, і було підписано договір. Та було договорено, що все залишається у великій тайні. Іванко нічого не сміє знати.

Ходить міністр до Іванка на полонину кожного дня, та про те, що царі заклалися, не каже й слова.

Одного вечора, коли сонце вже сховалося за гори, на полонину вийшла прекрасна дівчина. Підійшла до Іванка і гірко плаче. Дивиться хлопець на неї й дивується, бо такої прекрасної він ще не видів. А дівчина одягнена так, як одягаються одні царівни.

— Чого плачеш?

— Плачу, бо ніч мене застала на горі Я дуже боюся, що звірі мене з їдять. Порадь, де переночувати?

— Не плач, дівчино, переночуєш у мене.

Іван волів у стайні прив’язав до ясел, зачинив двері, пішов до колиби спати. Повечеряв з дівчиною, сів собі, і вона сидить. Прийшла ніч. Треба лягати спати.

— Де я буду спати? — з страхом питає дівчина.

— Тут покровець, стели собі в тому кутку і спи.

Постелила дівчина в закутині, лягла, а Іванко ліг собі окремо. Вночі дівчина не спить. Обертається, обертається, стогне, а потім плаче.

— Чого плачеш?

— Я боюся! Я від тебе далеко, а мені лячно.

— Ходи ближче! Тут є місце.

Лягла дівчина до хлопця, обертається коло нього, стогне і знову плаче.

— Чого плачеш?

— Я боюся.

Іван переклав дівчину з місця на місце. Де вона не лягала, всюди плакала, бо всюди їй було страшно.

— Що з тобою? — питає хлопець.

— Хочу ще ближче.

— Лягай ближче! Тільки так, щоб своєю головою до моїх ніг! До мене не дотуляйся!

Дівчина лягла коло Івана, дотуляється до нього, а він все далі від гріха. Нарешті, відвернувся від неї лицем. А дівчина плаче голосніше.

Знову питає хлопець, що сталося.

— В моєму одязі щось є, заважає мені спати — кусає, жалить. Я мушу зняти сорочку.

Скинула дівчина одяг, знову тулиться до хлопця.

Довго хлопець не піддавався спокусі, та нарешті і в ньому кров заграла. Так вони спали до самого ранку.

Вранці молоді встали, молока напилися. Дівчина почала гірко плакати.

— Чого плачеш? — питає хлопець.

— Та як не плакати? Добре знаєш, що ти наробив!..

— Ти — моя напасть! Дай мені спокій! Кажи, що тобі треба?

— Дай мені золоті роги з прекрасного бика. Я дістану за них гроші і так зможу прожити.

Просила дівчина роги, просила так довго і так щиро, що хлопець вхопив палицю, відбив з голови бика золоті роги і віддав дівчині. Зраділа дівчина, вхопила роги й побігла з ними додому.

А череда без золотого бика вже не тримається громади, по полонині розбігається. Сидить Іван сердитий, журиться, думає собі: «Звела мене з розуму, обдурила мене, обманщиця!»

Журиться Іван і тому, бо думає, що від царя має прийти міністр.

Сидить Іванко засмучений, опустив голову. А далі вирішив сам над собою вчинити суд. Забив до землі палку, повісив на неї свою шапку, відійшов на сто метрів, а потім почав наближатися. А коли наблизився до палиці з шапкою, поклонився:

— Добрий день, Іване!

— Доброго здоров’я, пане!

— Що нового, Іване?

— Нічого нового, пане!

— Брешеш, Іване!

Відійшов знову на сто метрів, знову наближався до шапки:

— Добрий день, Іване!

— Доброго здоров’я, пане!

— Що нового, Іване?

— Нічого нового, пане.

— Брешеш, Іване!

Два рази так вчинив, покрутив головою і втретє проходить мимо палиці:

— Добрий день, Іване!

— Доброго здоров’я, пане!

— Що нового, Іване?

— Ой, немало нового, пане! Бо прийшла Обмана, обдурила дурного Йвана! Бо віддав Іван золоті роги!..

— Добре ти вчинив, Іване! Правду маєш, Іване!

Чекає хлопець міністра, а міністр прийшов та поклонився:

— Добрий день, Іване!

— Доброго здоров’я, пане!

— Що нового, Іване?

— Велика новина, пане! Бо прийшла Обмана, обдурила дурного Йвана. Бо віддав Іван золоті роги!..

Міністр вдарив у долоні:

— Правду маєш, Іване! Берися додому з полонини, бо в царя тебе чекають гості.

Спустилися з гори, прийшли до палати. Тут уже сиділо вельможне панство з різних держав і проводило конференцію. Два царі, що заклалися, були всередині. А царівна з золотими рогами заховалася в іншій кімнаті.

Коли Іван зайшов до царської палати, почалася рада. Кличуть вони дівчину. А та заходить і показує цареві, всьому вельможному панству золоті роги, хвалиться, як обдурила Івана.

Встав Іван та й каже:

— Пресвітлий царю! Правда, що я віддав золоті роги! — Тут Іван розповів все, все, що і як було.

Царі, міністри, вельможне панство вдарило в долоні й гукнуло:

— Добре ти вчинив, Іване!

А батькові дівчини говорять:

— Твоя дочка так обдурила хлопця, що ти втратив половину держави.

Іван повернувся на полонину, потрудився він тут немало, поки привчив худобу ходити за вожаком — волом. Коли привчив, уже не журився, бо зажив собі весело, спокійно і щасливо.

Міністр кожного дня приходив до Івана, бо дуже любив його. А хлопець часто являвся на суд, давав мудрі поради, і кожен був задоволений ним.

Час минав. Одного ранку міністр прийшов на полонину зажурений.

— Біда, Іванку.

— Що сталося?

– Поганий цар оголосив нам війну. У місті сум, плач, всюди чорні прапори. Поганин хоче знищити нашу країну!

— Ой, то справді біда.

Недовго залишався міністр на полонині, бо треба було поспішати до міста, готуватися до війни.

— Рано-вранці почнеться війна! — сумно сказав міністр Іванкові, коли вже далеко був.

Махнув Іванко срібною уздечкою.

Прибіг срібногривий кінь:

— Що потребуєш, пресвітлий царю?

— Завтра почнеться війна. Поганий цар нападе на нашу державу. Поганин старший над одною четвертиною світу! Чи можемо його перемогти?

— Можемо.

Минула неспокійна ніч. Іван ранком піднявся, махнув срібною уздечкою. з’явився срібногривий кінь. Сягнув хлопець до правого вуха і вийняв звідти срібний одяг, шаблю, рушницю. Сягнув до лівого вуха, вийняв сідло.

Осідлав Іван коня, сів і полетів під саме небо. Поганин якраз хотів наступати, коли в повітрі блиснуло велике світло. Дивиться цар-поганин, а на коні витязь. Вийняв Іванко срібну шаблю і кинув нею:

— Шабле, рубай!

І шабля почала сікти погане військо.

Зняв витязь срібну рушницю з плеча й гукнув:

— Рушнице, стріляй!

Рушниця почала стріляти. Не минуло кілька хвилин, як армія Поганого царя була посічена, постріляна. В тій битві упав і сам поганин.

За грали музики, бо війна закінчилася.

Повернув Іван срібногривого коня з поля бою і ракетою полетів на полонину. Ліг на запашну траву, відпочиває.

Другого дня знову на полонину вибрався міністр і каже:

— Добрий день, Іванку!

— Доброго здоров’я, пане! Що нового?

— Новина добра: ми війну виграли!

— Як?

— З’явився на срібному коні витязь, побив військо поган. Та як швидко з’явився, так без вісті й зник. Не знаємо, хто це був.

Іван не признається, що то він був.

Та недовго тішився цар, недовго тішилися міністри.

Другого дня міністр знову вибіг на полонину:

— Чого ви засмутилися?

— Як не смутитися, коли середущий брат Поганого царя оголосив нам війну. А цей володіє півсвітом. Хоче він знищити нашу державу, в столиці смуток, плач, чорні прапори.

— Ой, та це біда!

Недовго залишався міністр на полонині… Треба поспішати, готуватися до війни.

— Завтра вранці почнеться війна! — гукнув, коли був уже далеко.

Іван махнув золотою уздечкою. Прибіг золотий кінь:

— Що потребуєш, пресвітлий царю?

Завтра почнеться війна Поганий цар нападе на нашу країну. Він має владу над півсвітом. Чи можемо його побороти?

— Можемо.

Минула неспокійна ніч. Іван ранком піднявся, потряс золотою уздечкою, з’явився златогривий кінь. Сягнув до правого вуха, вийняв золотий одяг, шаблю і рушницю. Сягнув до лівого, вийняв золоте сідло.

Осідлав коня Іванко, сів на нього й полетів під самим небом

Якраз поганин хотів наступати боєм, коли в повітрі блиснуло велике світло і засліпило поганинові очі. Дивиться поганин і видить: на золотім коні сидить витязь. Іванко кинув шаблею:

— Шабле, рубай!

Зняв Іванко з плеча рушницю:

— Рушнице, стріляй!

Шабля рубає, рушниця стріляє. Минуло кілька хвилин, погана армія була порубана, постріляна, загинув і сам цар-поганин.

Повернув Іванко златогривого коня з поля бою, стрілою полетів на зелену полонину. Ліг на траву, що пахла чабриком і польовими квітами, відпочиває.

На другий день до Івана прийшов міністр.

— Добрий день, Іванку!

— Доброго здоров’я, пане міністре! Що сталося нового?

— Новина добра. Ми війну виграли.

— Як?

— На золотім коні з’явився лицар, побив поганське військо. Та як він з’явився, так і зник. Не знаємо, звідки він.

Недовго радів міністр… На другий день знову прийшов на полонину — зажурений, засмучений.

— Чого ви зажурилися, пане міністре?

— Як не журитися, коли старший брат Поганого царя оголосив нам війну. А він є володарем усього світу. Зараз хоче знищити нашу державу, весь наш народ. В місті великий смуток, плач голосний, всюди чорні прапори.

— Ой, та це вже справді велика біда!

Недовго залишився міністр на полонині. Поспішив додому, бо треба було готуватися до війни, боронити країну від страшного ворога.

Коли міністр пішов з полонини, Іван махнув діамантовою уздечкою.

З’явився діамантовий кінь:

— Що потребуєш, пресвітлий царю?

— Завтра почнеться війна. Поганий цар іде на нашу країні, а він є володарем цілого світу. Зараз хоче знищити не тільки державу, але весь наш народ, всю звірину, усіх птахів. Чи поборемо його?

— Поборемо!

Минула неспокійна ніч. На зорях Іван піднявся, махнув діамантовою уздечкою, перед ним з’явився діамантовий кінь. Хлопець сягнув до правого коневого вуха, вийняв діамантовий одяг, діамантову шаблю, діамантову рушницю. Сягнув до лівого вуха, вийняв діамантове сідло. Осідлав коня, сів на нього й знявся над самими хмарами.

Наш цар, офіцери, військо вже настрашені чекають, чи з’явиться славний витязь. У ту хвилину, коли Поганий цар дав наказ наступати, з’явилося на сході таке велике світло, як сонце. Не можна дивитися.

Звели якось голови офіцери, вояки, цар і видять: діамантовий кінь, а на коні витязь з діамантовою шаблею в руках. Світло почало падати на землю, на ворожу армію. Чують ураз голос витязя:

— Шабле, рубай!

— Рушнице, стріляй!

Шабля почала сікти погане військо, рушниця почала стріляти поган.

Наскочив витязь на Поганого царя, почали рубатися. Поганий цар був міцний. Махнув мечем і відрубав витязеві мізинця. Але в цю хвилину діамантова рушниця вистрілила в Поганого царя, і той упав мертвий.

Витязь ще раз гукнув:

— Шабле, рубай усе, що є живого в Поганій державі! Рушнице, стріляй усе, що тільки є живого в Поганій державі!

Рушниця і шабля побили поган, побили звірів, побили птахів.

Коли наш цар увидів, що погане військо погибло, почав кликати витязя. Але дивитися на нього не може, бо світло б’є в очі.

Потекла кров Івана з пальця, мусив хлопець зійти на землю. Цар розірвав хустину на дві половини, завив руку витязеві. А в лице його подивитися так і не може, бо світло б’є. Тому наш цар Іванка і не впізнав.

Коли витязеві палець був перев’язаний, сів хлопець на діамантового коня, піднявся в повітря, полетів знову на полонину. Чарівного коня відпустив, а сам став на службу верховинського пастуха.

На другий день на полонину приходить міністр.

— Добрий день, Іванку!

— Доброго здоров’я, пане міністре! Що нового?

— Нового немало! Всі погани побиті, і біди вже не буде. В місті радість, свято, наш цар готує велику гостину. І тебе просить прийти.

— Та я хворий… У мене поранений палець. Я довбав камінь на полонині, покалічив собі руку.

Просить міністр хлопця:

— Іванку, ти мусиш бути на гостині. Доктори руку вилічать, буде все добре.

Хлопець відмовляється, та міністр взяв його під плече:

— Збирайся, Іванку, відразу… Підемо прямо до царя.

Покликали лікаря, оглядають рану. Почали розв’язувати й видять: на рані царська хустка. Тут же дали знати цареві. Той швидко прийшов, вийняв другу половину хустки, припасовує.

— Іванку, це ти розбив погане військо! То ти являвся славним і непереможним витязем на срібному, на золотому, на діамантовому коні. Я віддаю за тебе свою дочку, передаю на тебе царство.

І коли зібрав за гостинні столи весь народ, все вельможне панство, піднявся й сказав цар:

— Народе добрий, панове чесні! Слухайте! Досі я управляв вами, нашою країною. Та я вже старий, недужий. Є у мене достойніший наступник — вірний і справедливий суддя, він освободив нас від смерті.

При цих словах цар Івана обійняв, обцілував:

— Я віддаю свою дочку за тебе, свою державу передаю тобі.

Царівні саме сповнилося шістнадцять літ. Час віддавати дочку. Справили славне весілля. Запросили на нього людей з цілого світу. Були на весіллі Іванові друзі з того села, де він народився. Були ті самі, з якими колись вибирав сільський уряд, з якими засудив гадюку на міністровій шиї. Давно це діялося, дуже давно. Хотів би я знати, чи живе ще той Іванко, чи царює. Знаю добре: коли не помер, живе…

І на цім слові казка закінчилася.

Джерело: Казки зелених гір. Ужгород, «Карпати», 1965.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up