Королевич Марко і Муса-Кеседжій

Українська казка

Діялося це давно. У сербському місті Белграді жив один король. Був жонатий, а дітей не мав. І він, і його жінка журилися, чого нема у них дітей. Бо який би чоловік не був бідний, а своїм дітям радий. Та й кожна жінка мамою хоче бути. Вона з доброю заздрістю дивиться, коли видить в іншої на руках дитинку.

Думає жінка короля: «Боже, боже, чому так мене караєш? Чому не даєш і мені дитину?»

Сербський король і королева були православні, ходили по монастирях, молилися, постили. Та все марно.

Є в Югославії одна гора. А на тій високій горі багато монахів. Найняв король ченців, щоб і вони молилися за наслідника. Молилися, молилися, — та марно. Нарешті якось прийшов час, коли королева народила. Хлопець ріс швидко. Коли мав рік, був такий, якби йому вже було два, коли мав два, був такий, якби йому були вже цілі чотири. Королевичу дали ім’я Марко.

Ріс Марко, мати і батько його любили, добре доглядали. Став хлопець парубком, а в цілій державі було заведене рабство. Пани простих людей тримали в неволі, мали над ними право життя і смерті. У багатьох панів раби ходили навіть заковані в кайдани, щоб не могли втекти — на ногах мали ланцюги.

Терпіли, мучилися люди в біді, працювали від ранку до темної ночі.

Королевич Марко вчився в школі, знав добре історію і видів, як його народ страждає. Жаль мав на свого батька і за те, що завів такий порядок, і за те, чого не скасує рабства.

Одного разу королевич Марко покинув батька й пішов світом. Ніхто не знав, куди він дівся.

Ішов королевич Марко з села до села, з околиці до околиці, обійшов усе королівство. Побував і в чужих краях…

Королевич Марко мав велику силу. І задумав він вчинити такого плуга, який орав би найбільшу твердину. Довго майстрував, поки, нарешті, Марко плуга змайстрував. Взяв і тим плугом розорав тверді дороги. Не можна дорогами ні йти пішки, ні їхати возом, не можна нестися і на коні. Мусив король покликати людей, заплатити їм за роботу добрі гроші. Дізнався старий, що збитки його син чинить. І дав наказ Марка піймати. Послав за ним військо, а вояки нічого вчинити не можуть.

Ходить Марко з села до села, з міста до міста, всюди видить народ, що страждає від голоду і холоду. Ламає королевич двері на магазинах, роздає крам бідним без грошей. Та найчастіше ламав магазини з їжею, одягом і взуттям.

Що не чинив, що не робив старий король, придурити сина додому ніяк не міг.

Мандруючи по світу, одного разу Марко зустрівся з Повітрулею. А в Сербії був звичай брататися. Королевич Марко і побратався з Повітрулею. Сказала вона йому:

— Марко! Не бійся нікого, я буду тобі на допомозі. Тільки нагадую: в неділю нічого не роби!

Марко з Повітрулею тримав побратимство. А як тільки потрапляв до біди, навіть до неволі, кликав Повітрулю. Вона його рятувала.

Марко часто бився з ворогами, помагав бідним.

Одного разу в одної туркені народився хлопець. Назвала вона його Муса-Кеседжій. Хлопчик народився на Студеній горі, на камені. Промовила мати:

— Будеш витязем! Я тебе прокляну, коли комусь зійдеш з дороги. Всі повинні тобі відступатися.

Довго Марко ходив по світу. Одної неділі піднявся і йде далі. Йде, йде, йде. Хотів видіти Мусу. Бо вже чув, що той незвичайну силу має. Та Марко сподівався на свою посестру. Іде й видить витязя на дорозі. Відразу впізнав того, кого хотів зустріти.

— Мусо, відступися!

— Марко, не жартуй! Я досі нікому з дороги не сходив, не зійду й тобі! Мама мене народила на камені, закляла нікому з дороги не поступатися.

— Мусо, відступися!

Так Марко й Муса почали сваритися. Ні один, ні другий з дороги не хотів зійти. Й почалася бійка. Довго билися. Та Марко видався слабшим. Мусі пощастило повалити Марка на землю. Сів він королевичеві на груди.

Сидить Муса в Марка на грудях, відпочиває перед тим, як його забити.

Видить Марко свою велику біду і кличе:

— Посестро-віло! Коли зараз тебе нема, щоб тебе ніколи й не було!

Почула Повітруля Марків голос:

— Я виджу, Марко, твою біду, а помогти не можу, бо неділя.

Та у Марка й Повітрулі було таємне слово. Тільки вони могли його розуміти. А слово це: «Гай-ізпатай». А значило воно: «Шабля на боці». Повітруля гукнула:

— «Гай-ізпатай»! Думай, Марко!

Від страху Марко забув про меча. Тільки Повітруля нагадала, коли швидко вхопив його і пробив серце Муси.

Повалився Муса на землю й помер. Отямився Марко, хоче глянути на серце Муси й довідатися, чому той такий сильний.

Розітнув Марко груди Муси, дивиться, а коло серця ворога гадюка кружалом скручена. Увиділа гадюка Марка й каже:

— Я не знала, що Муса б’ється з тобою. Я гадала, що то земля Мусою кидає вгору. Коли б я відала, що це ти, ніколи б тобі не збороти Муси.

Заплакав Марко. Бо думав собі, що мудрішого за себе погубив. Та швидко втішився і дякував сестрі-Повітрулі, яка нагадала про меч.

Марко рушив у світ далі. Зустрічає циганку, а ця просить витязя:

— Пресвітлий королевичу, зніми карти. Скажу всю правду. Скажу не лише те, що було, але і те, що буде.

Світ був простий у ті часи. Таких премудростей, як нині, тоді ще не було. Навіть дзеркала тоді ще не було. І ніхто сам не міг себе увидіти. Може, тому немало людей вірило ворожкам.

Багато говорила циганка брехливих історій, нарешті сказала й таке:

— Коли сам себе увидиш, помреш.

Довго ходив, блукав Марко по світу, дивні діла творив на користь бідним. Та одного разу дочувся, що його батько помер. Не лише зараз, і давно було так, що царське тіло довго не хоронили. Не хоронили й короля. Поспішив Марко встигнути на батьків похорон. Скакав на коні через ріки, скакав через озера, через долини, через ліси і гори. Доскакав до великих кам’яних гір. Далеко їх було обходити, тому погнав коня із скелі на скелю. І досі видно сліди копит по тих горах.

Саме королевич Марко прибув на похорон.

Після смерті королем був обраний Марко. Закони він поміняв, людей з рабства освободив. Від багатих землю забрав, передав тим людям, що на землі працюють. Почали в державі будувати села, міста, садити сади і виноградники, прокладати дороги.

В Югославії й зараз дуже багато садовини, особливо слив.

Сушили селяни сливи, варили з них ракію. Кожен орав, сіяв, доглядав худобу. Тільки той, хто був лінивий, недбайливий, залишався у негаразді. Та все одно, рабом уже не був. Робітник мав право перейти з роботи на іншу роботу, коли захотів сам. Марко не женився, а люди любили його за волю і справедливість.

Одного разу Марко хотів переконатися, як урядники поводяться з людьми. Пішов з села до села. Сонячної днини закортіло йому води напитися. На однім господарстві було велике пасовище. Багато було тут і худоби. Водопій був такий, що з одного корита вода текла до другого. З корит худоба пила воду завжди чисту.

Захотів тут Марко коня напоїти, захотів і сам напитися. Підійшов до водопою. Глянув до води, увидів себе, бо світило сонце. Догадався, як ворожила циганка. Кінь пив воду, а серце Марка заболіло. І він упав на землю.

Втямили тіло Марка пастухи, дали знати до столиці.

Похоронили короля Марка. Поставили великий пам’ятник на тому місці, де серце його розірвалося. Стоїть пам’ятник той і нині.

І на цім слові казка закінчилася.

Джерело: Казки зелених гір. Ужгород, «Карпати», 1965.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up