У першому столітті, в далекій державі жив один цар. Він мав двох дітей — хлопчика й дівчинку.
Життя в царя і цариці було коротким. Померли вони і залишили малих сиріт. А в царських законах було написано: за царя на престол можна обирати тоді, коли вже є п’ять літ. Замість малого державою правив тутор.
Діти росли поволі, рік за роком минав. Хлопчина уже став парубком, дівчина — молодицею. Дівчина була красна, така прекрасна, що подібної на світі нема.
Полюбив брат сестру. Дівчина гнала брата від себе, проганяла, а він їй спокою не давав і не давав. Дійшло до того, що переспали разом ніч. Ніхто про це не знав, а як довідалися, дівчина мала родити. Почали питати:
— Від кого?
А вона сказала чисту правду.
А в давні часи за подібне кровозмішання належала смертна кара.
Пани зібралися на раду й почали судити молодого царя. Судили й досудили, щоб він ішов з поганами воювати:
— Мусиш кров’ю в битві з поганами гріха спокутувати.
Повів царевич військо і бився з ворогом в передніх рядах Влучила ворожа куля, упав він і загинув.
Залишилася сестра. Після братової смерті її обрали за царицю, призначивши тутора.
Наступив час, дівчина мала народити дитину. Тільки дитина народилася, як знову зібралися пани. Присудили, щоб дитина не пила з маминих грудей. Дитину мають покласти до бочки, заденчити і пустити на море. Тільки й виділа молода мати, що хлопчик красний. Повісила йому на шию табличку з таким написом: «Я поклала до бочки багато золота. Хто дитину в морі знайде, за ці гроші нехай її виховує».
Довго бочка плавала по морю. Одного разу плив рибацький корабель хвилями. Втямили рибаки бочку, добули з води, відкрили дно і видять малу дитину. У дитини на шиї золота табличка, на табличці напис: «Я поклала до бочки багато золота. Хто дитину в морі знайде, за ці гроші нехай її виховує».
Взяв капітан корабля хлопчика, поніс додому. А жінка розсердилася та й каже чоловікові:
— Звідки дитина в тебе?
Капітан правди сказати не міг, бо все було великою таємницею. Хлопчик також не смів знати, чий він син, як прибув до хати рибака.
Не було спокою в родині капітана. Жінка весь час чоловіка сварила, бо думала, що знайшов собі дитину з іншою. Та капітан мав за двісті кілометрів родича. Коли одного разу розпалилася велика свара, каже жінці:
— Хлопець не мій. Це син нашого родича. Я хлопчика взяв від нього для виховання.
Жінка чоловікові повірила й дала спокій. Далі хлопця мала за власну дитину.
Заховав капітан золоту табличку з написом, заховав і половину золота з бочки на час, коли хлопець виросте. Половину золота передав, жінці:
— На ці гроші малого одягай, годуй, бережи його, щоб нам ніхто не дорікав у скупості.
Взяла гроші від чоловіка жінка, доглядала хлопчика ще ліпше, як своїх дітей.
Виховувався хлопчик добре, ріс в домі капітана. Коли мав три роки, господиня пішла на ярмарок. Тут несподівано зустрілася з родичем, про якого говорив їй чоловік. Не тільки здивувалася, але й розізлилася: як родич міг спокійно жити, не прийти бодай раз глянути на свою дитину?
— Я хлопчика годувала, як свого, доглядала за ним, а ти і знати про нього не хочеш! Що ти за чоловік, яке твоє серце, яка в тебе душа? Де твоя честь? — жінка соромила родича.
На ярмарку багато людей чуло, як жінка сварить пана. Бо пан був чоловіком багатим, всі його знали.
— Що бормочеш?.. Мої діти коло мене! Моїх не годуєш!
— Як не годую? Мій чоловік приніс малого хлопчика и казав, що жінка твоя померла, що ти йому дав гроші, аби ми виховали дитину.
Що говориш? Моя жінка померла? Моя жінка жива! Я своїх дітей нікому не віддавав… Я сам можу виховати їх.
Заганьбилася дружина капітана й почала вибачатися.
— Не сердься! Мій чоловік обдурив мене.
— Я не серджуся, але ще раз кажу тобі, своїх дітей ми на виховання нікому не давали.
Розлючена капітанова жінка пішла додому. Тільки переступила поріг, як на чоловіка напала:
— Ти сякий, ти отакий! Довів мене до ганьби. Я стрілася з нашим родичем, жінка його жива, сина тобі на виховання ніхто не давав. Кажи тепер усю правду!
Капітан не міг далі ховати таємниці. Мусив казати правду. Показав золоту табличку з написом:
— Дивися! Ця табличка була в дитини на шиї. Дитина ця з великого роду. її ми знайшли на морі у бочці. З хлопчиком були і гроші. Половину з них я дав тобі, половину заховав для хлопця. Тільки прошу, таємниці нікому не видавай. Хлопчик теж не сміє знати, що він не наш.
Росте хлопчик в родині капітана з іншими дітьми разом. Прийшов час, віддали його до школи. Вчиться хлопець, капітана зове своїм няньком, жінку — мамкою. І діти в родині нічого не знають, що хлопець не їх ріднии брат.
Довго діти ходили до школи, довго гралися на дворі, бігали по полю, збирали квіти. Та сталося так, що хлопчик побив капітанових дітей. Мати розізлилася й крикнула:
— Ти б’єш моїх дітей, а сам чорт знає, чий ти!..
Сталося так тому, бо в жінки поли довгі, а розум короткий.
Хлопець слова запам’ятав добре. Бо він уже був не глупим. Спитав жінку капітана:
— Ви не моя мама?
— Я тобі не мама! Хто твоя мати — сам чорт знає.
Зажурився хлопець. Думає собі: «Коли ти для мене не мама, спитаю ще нянька…»
Повернувся капітан додому, хлопчик і каже:
— Я давно вас чекаю. Мамка сказала: «Чорт знає, хто твоя мати». Якщо вона не є моєю мамкою, ви мені не нянько, я іду від вас, бо тут більше не можу жити.
Капітан просить хлопця:
— Будь мудрий… Можеш знати, що сердита жінка скаже всяко дитині.
Та хлопець ні та и ні!
— Бути у вас не хочу! Іду світом. Одне прошу вас: скажіть щиру правду, хто я? Чий я?
Капітан приніс золоту табличку.
— Дивися! Табличка була в тебе на шиї. У морі знайшов я бочку, а в бочці був ти. Табличка дала мені знати, що ти великого роду. Та якого, не знаю і сам. У бочці було золото. На таблиці виписано, щоб за золото я тебе виховав. Половину з нього я відклав тобі. Якщо не хочеш залишатися далі у нас, бери собі табличку і золото, йди.
Хлопець взяв табличку. Взяв і золото. Подякував капітану, його жінці за турботи, попросив, щоб пробачили всі його провини, й попрощався.
— Я ніколи не думав, що ви не моя мамка, не мій нянько, не мої брати… Я іду, але в серці буду вас носити, як рідних, і не забуду ніколи.
Знову й знову хлопець просив капітана, його жінку, щоб вони вибачили йому, коли причинив своїм дитячим розумом яку кривду.
Пішов хлопець світом. Пішов, куди очі вели. Та документи з школи собі взяв. А вони були добрі, бо вчився хлопець відмінно.
Йде, йде, йде. Пішов далеко. Ходив довго, поки попав до іншої держави й поступив до високої школи.
Гроші свої поклав до банку. А коли йому було потрібно, вибирав звідти.
Вчився хлопець у високій школі добре, вчителі любили його. І закінчив хлопець багато славних шкіл. Таких славних, що вже славніших і нема.
Настав час хлопцеві іти до війська. Передав свої документи офіцерам, а ті шанували його, поважали за добрий розум. На військовій службі хлопець поступав вище и вище. Дослужився до того, що став генералом. Мудрий командир добре командував армією.
Одного разу їх цареві виповів війну Поганий цар. Генерал з своїм військом рушив на фронт. Фронт був широкий, та генерал командував добре, погане військо розбив. За воєнні заслуги його призначили головнокомандуючим цілої армії. Коли перебрав керівництво над армією, війна пішла ще успішніше. Погани були зовсім розбиті, їх держава завойована.
Війна закінчилася. Була велика радість. Вояки поверталися додому.
Царицею у державі була мати генерала. Панство зібралося на конференцію, бо хотіло порадитися, на яку посаду поставити головнокомандуючого за успіхи у війні.
— Він мав би стати царем. Та царем обрати його не можемо, бо цариця у нас є.
Судили, судили й до того досудили, щоб генерал брав царицю за жінку. Тоді його можна буде поставити і царем.
Коли конференція закінчилася, генерала покликали до столиці Його зустріли як переможця. Визнали великі заслуги перед народом, перед державою.
— За вірну і добру службу, за великі заслуги тобі належить висока посада. Ми рішили тебе обрати царем. Та царем можеш стати, як візьмеш собі нашу царицю за жінку.
Генерал погодився. Справили весілля, побралися й живуть. Цар ходить по світу, по своїй країні, бо хоче знати, як живеться людям. Та цар ніколи не показував цариці золотої таблички.
Бувало, що йшов з дому на місяць, на два. Та коли повертався, сорочки ніколи не скидав.
Одного разу повернувся, а жінка каже йому:
— Чому ховаєшся від мене? Чи, бува, на твоїм тілі нема поганої рани! Я ніколи не виділа, щоб ти при мені сорочку скинув. Хотіла би я, щоб ти помився.
Просить цар жінку, щоб дала йому спокій. Не хотів би показувати їй золотої таблички.
Та коли жінка на щось стане, свого доб’ється. Так було й тоді. Довго дошкуляла, просила-молила, піддався він, сорочку скинув. Коли увиділа золоту табличку, що її колись написала власною рукою, остовпіла. Слова не могла сказати. А він далі стояв перед нею.
— Ти просила, щоб я роздягнувся, зараз я прошу: помий мої плечі. Цариця каже:
— Чи знаєш, хто ти?
— Як і всі люди, чоловік!
— Ти — мій син… і мій чоловік. Золоту табличку я власними руками зробила і написала. Тебе поклала до бочки и кинула до моря.
В давніх часах люди вірили. Твердо віруючим був і цар. Коли почув цар, що живе з своєю мамою, дістав великий страх. І промовив’
— За гріх іду воювати з поганами, один, без вояків.
Відклонився і пішов світом.
Прийшов до моря. Його треба було переплисти, щоб воювати з поганами. Сіе на корабель і пливе до другого берега.
На шиї в одного з пасажирів на кораблі втямили золоту табличку. Капітан направив корабля до острова серед моря. Скинули царя з палуби и прикували до каменя. Корабель відплив і поплив далі.
На шістнадцятім році одяг на цареві порвався. Цар залишився голий. Морські птахи приносили йому їсти Саме прийшов час вибирати римського папу. На папський престол мав сісти святий Григорій. Та ніхто не знав, де він знаходиться. Розіслали по світу кур’єрів, щоб шукали святого Григорія. Два кур’єри потрапили на корабель, де колись був цар.
Піднялася на морі буря. Зупинився корабель, а моряки взялися ловити рибу. Ураз піймали велета. Розпороли рибу й знайшли всередині ключа. Дійшов слух про знахідку до капітана. Впізнав капітан ключа, що був викинутий ним у море шістнадцять літ тому. Він вже й забув про прикутого ланцями і замками чоловіка на острові.
— Подивлюся, чи залишилася з нього бодай кістка.
Капітан корабля повів до острова й дивиться: чоловік, прикутий до скелі, живий. Волосся таке в нього, що під себе стелить. Бородою накривається.
Дав капітан наказ розкувати чоловіка. Подумали посли-кур’єри: «Це має бути той святий, якому належить зайняти папський престол».
Кур’єри взяли чоловіка з собою, переплили море, сушею повернулися до Риму. Повели старого до Ватикану в цитадель, а тут його обрали папою.
І сидів він на престолі як Григорій, поки не вмер.
