Куці-Куці Борка

Українська казка

Був де не був один бідний чоловік. Прожив з жінкою літ немало,, вже й постарів, а дітей нема та й нема. Бабуся вже говорить та говорить:

— Ей, коби у нас дитина!

А дід собі:

— Коби у нас дитина!

Журяться вони, сумують. Старий ходив щодня до лісу по дрова — в’язки носив на плечах. Несе хворост, забуває, що гне його до землі, бо весь час на думці у нього дитина: «Ой, боже, боже! Чого у свій час не народився хлопчик або дівчинка?»

Одного разу пішов він по дрова, став коло товстого дуплавого бука: і почав рубати. А до лісу за дідом біг пес. Рубаючи дерево, дід наморився, сів відпочити, щось перекусити. Запалив дід піпу і курить. Видить: пес скаче коло дуплавого бука, скавулить, підбігає до нього. Доти бігав, доти бігав, що приніс у зубах малу шматину й поклав перед господарем. Дід здивувався й думає:

— Ану, подивлюся… Може, там щось і є.

Подивився до дупла й видить: у дуплі дитина.

Зрадів дитині дід. Несе він додому не дрова, а дитину. Очі не зводить з малого. А мале загорнуте до якоїсь шматини, дід і не знає — хлопчик чи дівчинка.

— Що не було б — хлопчик або дівчинка — все одно! — говорить, сам собі.

Поспішає дід хутко, бо хотів би вже й бабу потішити.

— От буде дитина у нас! — весь час дорогою примовляє.

Пес біжить перед дідом далеко, дід не встигає за ним так швидко йти. Вернувся пес до діда, крутить хвостом, гавкає, знову біжить. Дід не розуміє, що пес просить його поспішати додому, щоб і баба раділа.

Прийшли додому. Баба коло хати в огороді щось робить. Кличе дід:

— Ходи скоро, бо тут дитина!

Біжить стара так швидко на радощах, як тільки може. Спотикнулася баба і впала. Та не дивиться на те, що побила старі кості. Вхопила дитину, швидко розповила, й дивляться обоє: прекрасний хлопчик. Розпалила баба вогню, нагріла води, знайшла пелюшок, щоб загорнути дитину.

Налила баба теплої води до корита, купає малого. Добре його вимила. Дід лису голову пригнув до самого корита, так пильно придивляється.

Не можуть старі нарадуватися дитині. Баба добре вповила хлопця, поклала до колиски, колише і тішиться — аж сльози у неї на очах… Дід коло баби стоїть і просить:

— Ану, дай, стара, я мало поколишу!

Обоє аж тремтять над дитиною і на хвилину не йдуть від колиски.

Дивуються, бо хлопчик на очах росте. Весь час його треба розповивати і легше вповивати.

Радяться: яке дати хлопчикові ім’я? Радилися, радилися й дорадилися, що назвуть його ім’ям Куці-Куці Борка…

Коли дід пішов до лісу по дрова, було вже коло полудня. За день дитина дуже виросла. Бабка весь час дає хлопчикові теплого молочка.

Прийшов вечір. Старі цілу ніч не спали, бо серце не давало їм заснути — так сильно з радості билося.

За ніч хлопчик виріс так, що ранком почав говорити. Каже він:

— Приготуйте мені, няньку, сокиру, бо я йду по дрова до лісу. Ви. вже не мусите носити їх тяжко на своїх старих плечах.

Старі аж руками сплеснули:

— Ой, де би ти йшов до лісу? Та тобі всього кілька днів минуло.

— Не біда! Тільки готуйте сокиру.

Дід боїться, що такий молодий хлопчик надірветься при роботі. Але дід і радіє… Хоче він переговорити хлопця:

— Нікуди не ходи! Почекай мало! Підемо до лісу разом! Дров у нас ще є.

Та хлопчик не слухає, тільки збирається і росте він, росте. Вже такий високий, як дід.

Подав дід сокиру, Куці-Куці Борка пішов до лісу.

Зрубав хлопець великого бука, кинув на плече й приніс додому. Коли на дворі буком гепнув об землю, хата здригнулася. Старі вибігли на двір.

~ Що гримнуло? Аж вікна задзвеніли!

— Я кинув дровами на землю..

— Чого таку страшенну колоду ти ніс? Урвешся, небоже!

— Я і не чув її на плечі.

Довго носив хлопець із хащі дрова. Та одного разу він задумав дістати рушницю. Добув її десь і пішов на полювання Довго ходив хлопець по лісу, потім сів відпочити. Дивиться: прибігає до нього Лисиця. Прицілився хлопець, хоче стріляти, а Лисиця:

— Куці-Куці Борка! Не стріляй! Я буду тобі в пригоді. Та дай мені щось їсти!

Хлопець дав Лисиці їсти. Коли наїлася, напилася, каже:

— Тобі, Куці-Куці Борка, прийдеться на світі багато бід видіти. Та я тобі на допомозі буду. Як попадеш в біду, клич: «Лисичко-сестричко!» Я з’явлюся до тебе й дам пораду.

Куці-Куці Борка носив з хащі дрова, старий уже трудитися не мусив. Та одного разу хлопець захотів іти світом.

— Няньку, — каже, — я хочу видіти світа.

Батько і мати ду’іке посмутилися, просять хлопчика:

— Не ходи, синку, нікуди. Ми чвже старі, нелегко нам буде без тебе.

— Та я повернуся до вас, няньку й мамко, а тепер ~мушу йти.

Коли рушив у дорогу, покликав з собою Лисичку. Йдуть, йдуть, йдуть. Сіли відпочивати, щось перекусити. Приходить до них Вовк:

— Я голоден, дайте і мені їсти.

Відрізав хлопець Вовкові хліба, сала й подав. Коли Вовк наївся, каже:

— Тому, що ти мене погодував, я стану для тебе в пригоді. Піду з тобою ту^и, куди сам загадаєш. Сідай на мене, понесу тебе під самими небесами.

Зрадів Куці-Куці Борка. Йдуть вощи нже троє. Прийшли до великого міста. На околиці розлучилися. Звірі залишилися в хащі, а хлопець пішов до міста.

В місті жив цар, і Куці-Куці Борка найнявся до нього служити. Доглядає худобу, займається різним ремеслом. Він був красний хлопець, сміливий і сильний, за це його царівна і полюбила.

Довго служив у царя Куці-Куці Борка. З своїми вірними слугами-звірами він часто зустрічався. Виходив у поле або до лісу і кликав:

— Лисичко-сестричко!

Лисичка відразу являлася и тут же кликала Вовка. Хлопець давав їм достатньо поживи, а сам знову повертався до своєї роботи.

В царя Куці-Куці Борка навчився всілякого ремесла. Захотілося йому піти далі, видіти широкий світ, знати більше того, що вже знав.

Йде, йде, йде. Лисичка і Вовк за ним. Виходять на роздоріжжя. На роздоріжжі схрещується багато доріг, і живе собі тут один коваль — чоловік дужий. Каже йому Куці-Куці Борка:

— Чи ти не прийняв би мене на роботу?

— Мені помічника треба. Сюди приходить багато людей, кожному щось треба вчинити, я один не встигаю.

Так Куці-Куці Борка став працювати в коваля. Хлопець він дужий, хитрий: як вдарить молотом товсте залізо, відразу розтовче. Багато він тут вже навчився, а сил все набавляється.,.х

Вирішив Куці-Куці Борка подивитися ще світа. Відклонився, рушив у дорогу. Коли проходив густим лісом, втямив бабу. Поклонився бабі:

— Добрий день, бабко!

— Доброго здоров’я, синку! Куди дорожиш?

— Іду світа впізнавати.

А бабка була віщівницею:

— Ти великий витязь, будеш немало на світі бідувати. По дорозі увидиш прекрасну криницю. Далеко буде вона пахнути, але з неї води не пий, бо пропадеш. Дорогу тобі перестане страшенний Дракон, бо він знає, що ти мав народитися. Мусиш з Драконом битися. На іншому місці втямиш хижу і постіль в чистій кімнаті. Але ти не лягай до неї, бо заснеш навіки. Прийдеш, де будуть перехрещуватися дороги. На роздоріжжі зустрінеш прекрасне дерево. Але ти не сідай і не лягай під нього, бо погинеш. Вовк тебе понесе над широким морем і донесе до Поганого царства. Ти наймешся служити у Поганого царя й слухай поради Вовка. Ідучи до Поганого царя, Лисицю залиши в хащі, щоб там чекала тебе.

Ще багато інших порад хлопцеві дала баба-віщівниця.

Рушив хлопець у дорогу. Йде, йде, йде. Здалеку запахла на нього вода, прийшов до криниці, дуже хотів пити, бо спрага мучила його. Та він нам ятав бабине слово й води не пив. Іде далі. Лисиця і Вовк з ним. Натрудився, намучився, ломить його сном. Зустрічає на дорозі хату. Дивиться, двері відчинені, довкола нікого, а в чистій кімнаті м’яке ліжко. Хотів би тут переночувати, відпочити, та догадався, що наказувала баба. Пішов від хати, переночував у хащі, коло вогню. Лисиця і Вовк охороняли його.

Зібралися ранком, знову далися в дорогу. Прийшли на роздоріжжя. А сонце припікає. На розпутті росте прекрасне дерево, такого він досі ніколи не видів. А від дерева падає велика тінь. «Ой, як під цим деревом добре було б посидіти, відпочити!» — подумав та згадав слова старої. Вона казала йому, що під деревом може заснути навіки. І він вже не лягав, бо зібрався подорожувати далі.

Йде, йде, йде. Прийшов до широкого моря. Каже Лисиці так:

— Лисичко-сестричко! Ти залишися тут, а Вовк перенесе мене через море. Будеш нас тут чекати… Не знаю, коли повернемося.

— Не забуду я тебе, буду завжди тобі в пригоді.

Сів на Вовка хлопець, піднявся Вовк під саме небо, переніс його через море. А море широке, Вовк наморився Коли були на другому березі, сіли відпочити, перекусити.

Та недовго відпочивали. Коли Куці-Куці Борка сідав на Вовка, той йому каже:

— Будемо йти. Що увидиш — не видь, що почуєш — не чуй, що зустрінеш — мовчи. Який голос не почуєш — не говори…

Йдуть, йдуть, йдуть. Приходять на одне місце, а тут щось дуже засвітилося. Хлопець не витримав:

— Ой, яке світло вдарило! Дивися: на дорозі золота підкова!

— Та я не казав тобі? «Що увидиш — не видь! Що почуєш — не чуй!»

— Та чи сідаємо на землю, щоб я підкову взяв?

— Коли її піднімеш — пошкодуєш! Коли її не піднімеш — теж пошкодуєш! Бо її тобі не треба було видіти. Раз ти увидів — бери!

І сів з ним Вовк на землю. Куці-Куці Борка взяв золоту підкову, поклав до мішка. Знялися під небо, летять далі… Раз лише хлопець знову гукнув:

— Ой, що за світло вдарило в очі! Дивися, там на землі дівочий золотий волос!

— Казав я тобі?* «Що увидиш — не видь! Що почуєш — не чуй!»

— Та сідаймо на землю, щоб я того волоса підняв!

— Якщо того волоса піднімеш — пошкодуєш! Якщо не піднімеш — теж пошкодуєш! Бо того волоса тобі не треба було видіти. А якщо його увидів — бери!

І спустилися вони на землю. Куці-Куці Борка взяв золотого волоса, полетіли вони далі.

Летять, летять над хмарами. Раз лише чують страшенний голос

— Що за голос!

— Казав я тобі? «Що увидиш — не видь! Що почуєш — не чуй!» Ти увидів золоту підкову — проговорив, ти увидів золотий волос — проговорив, тепер ти почув страшний голос — теж проговорив! То заревів страшний Дракон. А якщо вже ти проговорив, мусиш з ним зустрітися.

Йдуть вони далі, йдуть. Прийшли до Поганого царства. Куці-Куці Борці вже надоїло блукати по світу, думає він собі так: «Може, наймуся до царя служити».

Найнявся він до Поганого царя служити. А цар поставив його старшим над слугами. Робітників у царському дворі багато. Одні слуги доглядають коней, інші — рогату худобу, треті — свиней годують, четверті — овець пасуть. Інколи слуги роблять і вночі, світять собі свічками…

Ті свічки, що Куці-Куці Борка діставав кожен день, відкладав. Бо йому світили золота підкова і золотий волос. Свічки він продавав і так добував собі гроші.

Сказали слуги Поганому царю про чарівну підкову, і дав цар покликати хлопця до себе.

— У тебе є золота підкова?

— Є.

— Принеси мені!

Куці-Куці Борка підкову приніс. Оглядає цар підкову, любується нею, думає собі: «Коли є така підкова, десь мусить бути і золотий кінь». І каже він:

— Коли мені не приведеш златогривого коня, в якого на копиті ця підкова була, погинеш злою смертю!

— Я підкову знайшов на дорозі. А де кінь, не знаю.

— Я до цього діла не маю! Мусиш привести коня! А коли ні — голова не твоя.

Прийшов зажурений Куці-Куці Борка до лісу, в якому залишив свого помічника — Вовка.

— Чого ти зажурився?

-— Як не журитися, коли Поганий цар наказав привести златогривого коня?

— Та чи казав я тобі: «Що увидиш — не видь, що почуєш — не чуй ? »

— Та що тепер чинити?

— Не журися, коня добудемо. Тільки слухай мене. Якщо не послухаєш, буде ще більша біда… Златогривий кінь є там і там. Я принесу тебе туди. Зайдеш до стайні, де він прив’язаний, а царські слуги тебе не увидять… Відчиниш перші двері, буде там багато різних коней. Та між ними златогривого не знайдеш. Відчиниш другі двері, і там його ще не буде Тільки за третіми дверима коня увидиш. Та не рушай золотої уздечки, бо тебе піймають: кінь сильно зарже, прибіжить варта.

Так і було. Вовк приніс хлопця до царського двору, а сам далі не пішов… Куці-Куці Борка ворота проскочив так, що його не увиділи.

Куці-Куці Борка минув перші двері, минув другі. Коли відкрив треті, до його лиця вдарило світло златогривого кантара. Пошкодував Куці-Куці Борка залишити уздечку в стайні, зняв її, одягнув коневі на голову. Та тільки це вчинив, як кінь сильно заржав. Заржали й інші коні голосно — аж земля здригнулася. Почули вартові, збіглися, піймали Куці-Куці Борку, привели до царя:

— Злодію! Як ти смів красти?

— Пресвітлий царю! Я не злодій. Зі мною сталося так і так. Я на дорозі знайшов підкову з вашого коня. Поганий цар — у нього я найнявся служити — наказав мені коня привести. Коли цього не вчиню, моя голова на землю полетить.

Пошкодував цар хлопця.

— Я тобі златогривого коня дам, якщо приведеш до мене златоволосу дівчину. А коли не приведеш, погинеш злою смертю!

— Я не знаю, де дівчина.

— Мені до цього діла нема! Вона живе десь на світі. Сам я пробував її добути, та не можу. Приведи її ти. А не приведеш — погинеш.

Повернувся Куці-Куці Борка зажурений, а Вовк його питає:

— Чого ти зажурився?

— Та як не журитися, коли цар наказав привести златоволосу дівчину? Якщо не приведу, він погубить мене.

— Та казав я тобі, щоб ти не рушав золотої уздечки? — розізлився Вовк.

— Не сердися на мене, то якось мене обдурило. Я взяв уздечку, коні заржали, сторожі почули, прибігли, вхопили мене і повели до царя.

— Та я знаю, де златоволоса дівчина! Вона в сімдесятій державі. Треба перейти немало морів, щоб добитися до цариці. У тої цариці дванадцять дівчат, всі вони одинакові. Коли прийдеш, скажи, що прийшов сватати її дочку. Цариця тебе прийме. Ти будеш з дівчатами розмовляти, златоволосу впізнаєш.

Рушили вони в дорогу. Летять над хмарами, над горами, над лісами, над полями і морями. Довго летіли, доки прилетіли до тої цариці, котра мала златоволосу дівчину.

Вовк залишився за воротами, а Куці-Куці Борка зайшов до палати. Тільки цариця втямила хлопця, як подумала: «Гаразд, що ти сюди попався. Живим звідси не вийдеш». Спитала:

— У якому ділі ходиш?

— Пресвітла царице, я прийшов до тебе сватати.

— Добре. Але у мене не одна. Я маю дванадцять дочок. Котру хочеш?

— Я хотів би їх видіти.

— Ходи.

І повела вона його до своїх дочок.

Почав хлопець розмовляти з дівчатами. Видить дванадцятьох, а златоволосої серед них нема. Він був красний парубок, молодша сестра його собі подячила.

Куці-Куці Борка познайомився з усіма дівчатами, говорив з ними, жартував, забавляв їх, та найбільше грався з молодшою. Вона йому призналася, що має золоте волосся, що є його судженою.

— Ти прийшов сватати, та не знаєш, котру висватаєш. Переночуєш, а завтра мама всіх нас поставить в один ряд. Буде казати тобі, щоб ти свою суджену впізнав. Та ми будемо всі одинакові. Коли хочеш взяти за жінку мене, дивися добре. На мене сяде муха, я махну рукою. Якщо не впізнаєш, погинеш злою смертю!.

Дівчина замовкла, далі з жалем промовила:

— Ти хочеш мене віддати Поганому царю. Правда? Та пам’ятай, що так не буде. Я стану жінкою не поганиновою, а твоєю.

Так Куці-Куці Борка увидів свою суджену. Пішов до цариці й говорить:

— Я сватаю вашу молодшу дочку.

— Добре! Я її тобі віддам, якщо ти ранком її впізнаєш^ Коли не впізнаєш — ти коротший головою.

Повечеряв хлопець, ліг до ліжка, переночував. Ранком встав, журиться: «А якщо її не впізнаю?»

Вивела стара своїх дочок на двір, поставила в ряд, а дівчата, як одна — і лицем, і ростом.

Покликала цариця Куці-Куці Борку і каже:

— Впізнавай свою!

Дивиться він, дивиться… Боже, як впізнати, котра з них наймолодша? Всі одинакові… Ураз прилетіла муха, сіла дівчині під оком. Махнула рукою дівчина, коли саме цариця повернулася в іншу сторону…

— Впізнав?

— Впізнав! — показав пальцем наймолодшу.

— Можеш брати її за жінку! Та ще одну ніч мусиш у мене переночувати. Завтра дівчата будуть купатися, і ти покупаєшся з ними. Після цього посвальбуємо…

Куці-Куці Борка мусить коритися старій відьмі. Переночували ніч, ранком зійшло сонце, дівчата йдуть купатися. Зупинила наймолодша сестер по дорозі і каже:

— Хочу вас щось спитати.

— Що?

— Чи любиться вам хлопець?

— Нам він подобається. Ми теж хотіли б такого мати за чоловіка.

— Та коли хочете такого мати за чоловіка, не слухайте маму.

Треба тут сказати, що стара веліла дівчатам підняти бурю на морі, щоб Куці-Куці Борка втопився.

— Коли хлопець вам подобається, не губіть його. Він має одинадцятьох братів, ще кращих, як сам. Брати вас візьмуть за жінок. А коли його погубите, не віддастеся. Після купелі повернетеся додому, а я з хлопцем втечу. Для того, щоб наша мама думала, що ми всі, одна з вас перекинеться у двох. Між вами і хлопець має бути. Мама буде сваритися, чого ви не втопили його, а я за той час з своїм судженим буду вже далеко…

Сестри погодилися.

Вранці, коли в морі купалися, всі берегли Куці-Куці Борку, Щоб з ним не сталася біда. Викупалися, вийшли з води на берег, одяглися. Хлопець з молодшою сестрою до хащі пішов. Тут сіли на Вовка і втекли — тільки вітер за ними подув.

Коли наближалися до Поганого царя, Вовк каже:

— Ти з дівчиною тут залишися, а я піду за золотим конем…

Вовк так і вчинив, його ніхто не увидів. Відв’язав златогривого коня, привів до Куці-Куці Борки.

Сіла дівчина на коня, хлопець сів на Вовка й тікають

Стара цариця довідалася, що молодша втекла, тому рушила за ними. Та були вони вже дуже далеко, не догнала їх. Хлопець переступив границю держави Поганого царя, а заходити сюди цариця не мала права.

Поганому цареві сторожі донесли, що златогривого коня в стайні нема. Поганин догадався, що коня міг украсти тільки Куці-Куці Борка, тому вітром рушив за ним.

Ось-ось має догнати втікачів, але Вовк підняв за собою густу хащу. Поки Поганин пробирався лісом, хлопець і дівчина були вже далеко.

Та Поганин женеться за ними, женеться, вже здоганяє. Тільки мав ухопити, коли Вовк підняв за собою височенну скелю. Поки Поганий цар перебирався через скелю, вони вже були за границею. Далі гнатися Поганий цар не мав права.

Куці-Куці Борка і златоволоса дівчина продовжували дорогу. Прийшли вони до великого моря. Перебралися через море, на другому березі відпочили. Тут хлопець колись розлучався з своєю Лисичкою. Тепер покликав її:

— Лисичко-сестричко!

Лисичка відразу явилася. Привіталася з господарем і його судженою. Погостилися, свіжої води напилися, рушили далі в дорогу.

Йдуть, йдуть, йдуть. Довго йшли, поки прийшли на місце, де Вовк 1 Лисиця залишилися. Сказали хлопцеві так:

— Тепер можеш спокійно собі жити. А коли впадеш у біду, клич нас!

Попрощалися, Куці-Куці Борка подякував за допомогу, сів на златогривого коня, взяв дівчину до себе, йдуть далі. Прийшли на роздоріжжя, де росло високе дерево… Хлопець блукав по світу и забув те, що йому наказувала баба-віщівниця. А наказувала вона, щоб під деревом не відпочивав, бо навіки засне.

Зійшли з коня, сіли під дерево. Куці-Куці Борка ліг і заснув. Заснув так* якби помер.

В ту хвилину, коли Куці-Куці Борка помер, прилетів страшенний Дракон — мав він 24 голови — й поніс златоволосу дівчину. Тільки вітер подув за ним.

Куці-Куці Борка лежить мертвий під шелеснатим деревом, чорний ворон сів на вершок, голосно каркнув. Бо вчув трупа. Прилетіли тут інші ворони:

— Що нового? — питають.

Нового, діточки, немало-небагато. Тут лежить мертвий чоловік, можемо собі побенкетувати.

Лисиця почула, як ворони говорили, й бігом під дерево. Коли прибігла, на хлопця вже кинулися голодні птахи. Лисиця підкралася, вхопила ворону Інші розлетілися.

Стара ворона просить Лисицю:

— Не їж мою дитину!

Не з’їм, якщо принесеш водиці-живиці і водиці-мертвиці. Принесу, тільки не їж!

Лисиця вихопила з кишені хлопця пляшечку, подала вороні. Та пляшечку вхопила в кігті й полетіла. Незадовго принесла.

— Тут водиця-живиця.

Лисиця взяла пляшечку та вороня з зубів не випустила. Закусила його, тут же покропила водицею-живицею. Вороня ожило. Тут Лисиця увиділа, що ворона її не обдурила.

— Тепер бери свою дитину.

Запищала Лисиця тонким голосом, до неї тут же прибіг Вовк:

— Що сталося

— Наш господар мертвий. Тут водиця-живиця.

Вовк покропив, Куці-Куці Борка ожив.

— Ой, як я твердо заснув.

— Спав би ти навіки, коли б ми не прийшли сюди. Ворони тебе вже рознесли б.

Видить хлопець: дівчини нема. Дуже він засмутився. Думає: «Де моя суджена? Або мені життя, або мені смерть, а знайти її мушу». І збирається він у довгу, далеку дорогу. Звірі і златогривий кінь залишаються на місці.

— Ми будемо коня доглядати.

Куці-Куці Борка йде світом. Перебирається через гори, через ріки, ліси, пустелі й моря. Кого зустріне, кожного питає:

— Чи ви не чули про таку и таку златоволосу дівчину?

Про дівчину ніхто не чував, її ніхто не видав. І ніхто на землі не може сказати, де вона.

Якось натрапив Куці-Куці Борка у великій хащі хатину. Відчинив двері, увидів стару бабусю, яка сиділа на печі. Очі в баби великі, як тарілі, нижня губа відвисає так, що ноги прикриває, голова в баби, як бочка. Поклонився:

— Добрий день, люба мамко!

Доброго здоров’я, синку! Коли до мене ти так красно не вклонився б, я тебе з’їла б. А так хочу знати, яке діло тебе сюди привело?

Куці-Куці Борка розповів бабі свою історію. Розповів і про те, як бідував, як по світу блукав, поки знайшов златогривого коня, златоволосу дівчину. Розповів про те, як під високим деревом заснув, як зникла від нього суджена…

— Я, синку, знаю про все. Я більше знаю, як твоя баба-віщівниця. Дивися: моя губа відвисла, аж ноги прикриває, бо я немало людей поїла. Я чоловіка їм, а він не дається, рве мій рот, відтягає мою губу. Мої очі такі, як тарілі, бо я немало виділа на світі. Очі мої від того витріщилися, такі великі стали. Голова у мене, як бочка. Сталося так тому, що я багато думала, багато розуміла. Думки і розум розбили мою голову. Я все знаю. Страшенний Дракон готує для тебе смерть, бо він хоче забрати від тебе суджену. Він викрав твою дівчину, а ти з ним боротися не можеш. Немало перетерпиш, поки свою суджену добудеш. Звідси вона в стоп’ятдесятім царстві, служить кухаркою в Дракона. В цю хвилину я виджу її. Йде вона з відром по воду й сумно співає. Я подарую тобі хустку. Коли хусточкою махнеш, можеш чинити всяке діло, будеш знати будь-яке ремесло. Станеться і так, іцо з біди й нужди будеш мусити найнятися на роботу. Махнеш хусткою, з’явиться чоловік. А він вчинить все, що буде потрібно…

Куці-Куці Борка дуже красно бабі подякував, що вона сказала, де його суджена, подякував за чарівну хустину. Попрощався, рушив у дорогу.

Йде, йде, йде. І весь час думає, як добратися до царства Дракона. Переходить одну країну, переходить другу, третю, перебирається через високі гори, через стрімкі скелі, ліси й широкі пустелі, через моря.

Потрапив він одного разу до чужої держави й пішов широченним полем. Видить: серед широкого поля велике місто — столиця Поганого царя. На полі люди працюють гірко, бо всі босі, обірвані, худі, заморені голодом. Люди плачуть, мучаться. А на поле привезено -величезні громади матеріалу — заліза, скла, дерева, глини. Люди почали будувати дім. Геть-геть високо вже вивели стіни.

У тій державі багато всіляких ремісників і майстрів. І дістали вони наказ будувати такий дім, щоб сягав самого неба, щоб він був звіздами покритий, щоб на одній стрісі висів місяць, щоб на другій стрісі висіло сонце. А коли люди такого будинку не поставлять, злою смертю погинуть. Люди плачуть, люди журяться, бо такого ще ніколи не будували. Куці-Куці Борка питає людей:

— Чого ви такі зморені, чого ви такі слабі?

Робітники видять, що хлопець з далекого краю, бо його бесіда незрозуміла для них. Привели товмача, почали розмовляти. Куці-Куці Борка їм каже:

— Я роботу беру на себе!

— Ой, неборе, за таке діло не берися. Досить того, що ми в біді, не лізь до неї й ти. Нам уже все одно погибати, а шкода, щоб і ти погинув. Іди собі, чоловіче добрий, своєю дорогою.

Але Куці-Куці Борка страху не має.

— Ведіть мене до вашого царя… Я шкодую бідний народ і хочу йому помогти.

І повели його до царя. А цар — чоловічище страшний, величезнии Сидить на золотому стільці коло золотого престола. Стілець всілякими скатерками прикрашений. А перед царем на столі їжа й вино, вино таке дороге і міцне, що вже дорожчого і кращого в світі нема Цар їсть, п’є, веселиться…

Хлопець поклонився:

Пресвітлий царю! Дозвольте мені кілька слів сказати вам.

Цар знав всілякі мови і хлопця розумів Він впізнав, що Куці-Куці Борка походить з далекої держави.

— Я слухаю! Що хочеш?

— Пресвітлий царю! Я на полі видів ваших майстрів і робітників. Всі вони плачуть. У вашій державі нема того, хто збудував би такий дім, як ви хочете. Дім беруся поставити я. Але за роботу треба дорого заплатити.       х

— Коли збудуєш дім, заплачу стільки, скільки будеш хотіти. Але коли не збудуєш, у мене є меч, і голова твоя полетить з плечей.

— Пресвітлий царю! Зараз ваш будинок почне так швидко рости, що ви і не встигнете за ним дивитися.

Страшний цар і Куці-Куці Борка склали договір. Хлопець пішов до робітників:

— Котрі з вас спеціалісти, залишайтеся на будові. Інші можуть іти собі додому. Будову я перебрав і я за неї відповідаю. Цар вас не буде більше мучити. А хто залишиться тут, на роботі, від мене дістане платню.

Робітники і спеціалісти на будові залишилися, інші пішли додому. Коли люди розійшлися, Куці-Куці Борка вийняв чудодійну хустину й махнув нею. З’явився чоловік:

— Що потребуєш, пресвітлий царю?

— Хочу, аби цей будинок піднімався швидко, щоб ніхто не видів, як він росте. Я з царем уклав договір, що дах має сягати до самого неба, що він має бути покритии звіздами, що з одного боку на стрісі має висіти місяць, з другого боку має висіти сонце. Коли дім виросте так,, що верха вже ніхто не буде видіти, вчинимо перерву. Коло дому буде стояти риштовання, по якому можна вилізти вгору. Я скажу цареві, щоб він з міністрами і вельможами вийшов наверх. Коли цар з вельможним панством буде на висоті, будинок має вирости до неба так, щоб уже ні цар, ні панство не могло зійти на землю. В один момент будинок має розсипатися на порох. Нехай пропадуть пани і цар, щоб з них і маленька кісточка на землю не впала.

— Все буде, як наказуєш.

Раптом Куці-Куці Борка чує страшний гуркіт: гори задрижали, земля заколисалася, скелі розпадаються, кришаться, каміння до будинку котиться. до будови дерево пливе. З’явилися фабрики, що випускають цемент, фабрики, що розбивають камінь на щебінь і пісок. Цемент іде до заводу лотками. На заводі роблять бетон. Третя фабрика пиляє дерево на різний матеріал. Четверта — гне залізо для арматури. Робітники-спеціалісти постукують, крани-велстні піднімають матеріал на поверхню. І дім росте, росте на очах.

Ураз будівництво припиняється.

Куці-Куці Борка царя просить:

— Пресвітлий царю! Прошу перевірити будову. Візьміть з собою міністрів і вельмож. Коли знайдете догану або яку хибу, я відразу все виправлю. Підніметеся і будете оглядати будинок з самого верху.

Здивувався цар, що будинок протягом одного дня так високо піднявся. Зібрав своїх міністрів, вельмож. Світле панство пішло до будови. Довго-довго піднімалися вгору, поки опинилися на самому верху. Стали собі тут, роздивляються довкола. Та вже кругом видно тільки хмари, бо земля зникла. Ураз будинок почав сам вгору спливати. Коли опинився під самим небом, настав шум, тріск, грім. Все почало кришитися, розвалюватися, падати. Цар і панство погинули так, що і найменша кісточка з них на землю не впала.

Куці-Куці Борка в момент, коли вельможне панство разом з царем піднімалося на будову, наказав робітникам відійти далеко-далеко. Здалеку весь народ дивився, як будинок розвалюється, здалеку чув, як гримить, гуркотить. А як стихло, Куці-Куці Борка гукнув:

— Слухайте, люди! Цар і панство знищені! Збирайтеся всі разом і приходьте сюди.

Зібрався щасливий народ, радий і веселий. Дякує хлопцеві за те, що освободив від біди. Просять всі хлопця:

: Будь нашим царем!

Царювати Куці-Куці Борка не захотів

— Я чоловік подорожній, приїжджий. Вашим управителем бути не можу. Вам треба мати свого достойного чоловіка. Та вибирайте не царя, а президента і міністерство. І то не з вельможного панства, а з бідного народу. Землю поділіть між собою, щоб не було ні папської, ні графської. Хай буде земля того, хто на ній працює.

Народу полюбився новий порядок. Взялися люди за діло. Правда, довго ще прийшлося боротися за новим лад. Та порядок настав.

Уряд служив народу. Будувалися фабрики, заводи, майстерні, і вже не було безробітних.

Відклонився Куці-Куці Борка від народу, бо вибирався в дорогу.

Люди плакали за ним, щиро дякували йому, бо коли б не він, ніколи б не звільнилися від рабства, довіку віків робили б на царя і його вельможне панство.

Куці Куці Борка рушив у далеку дорогу. Довго проходив нелегкими дорогами, доки прийшов до Драконового царства.

Недалеко того міста, в якому Дракон проживав, текла широка й глибока ріка. Через ріку був прокладений міст.

Куці-Куці Борка хотів напитися води, спустився під міст. Ураз чує страшенний шум. Дивиться й видить: Дракон збирається на полювання. Сів на коня, ворота відчинив і так ними вдарив, що земля затряслася.

Куці-Куці Борка сидить під мостом і думає: «Що це за гукН Міст через ріку був дуже широкий і довгий. Дракон їхав мостом. На середині моста кінь спіткнувся і вдарив копитами так, що одна половина моста впала у воду.

— Песій недоїдку! Чи ти не їв, чи ти не пив? Ти вже десять тисяч літ служиш мені, а досі не спотикався! Чому спотикаєшся? Я знаю, що буду мати біду з Куці-Куці Боркою. Але той заснув під високим деревом вічним сном, і ворони вже рознесли його.

Кінь говорить:

— Ой, я їв і пив! Але Куці-Куці Борка тут! Він тебе чекає. Ви зустрінетеся в кінці моста

Дракон переходив міст, Куці-Куці Борка вискочив до нього. Почалася битва. Б’ються так, що земля дрижить.

Хлопець приготувався, махнув шаблею і зрубав Драконові шість голів відразу. Б’ються далі. Куці-Куці Борка влучив знову і відрубав ще шість голів. Каже Дракон:

— Відрубав ти дванадцять моїх голів! А в мене ще дванадцять! Ці уже не зрубаєш, я тебе з’їм!

Б ються, б’ються довго. Хлопець почав слабнути. Думає собі: «Тут моя смерть». Раптом він чує страшне гудіння, страшенний шум. Із-за високої гори летить такий великий Орел, що ціле небо собою застелив і кинув тінь на землю. Орел крутиться над Землею в повітрі, знявся лютий вихор.

Покликав Куці-Куці Борка Орла:

— Поможи мені, бо я вже слабну!

Обернувся Орел в повітрі і стрілою полетів на Дракона. Збив його крилами й повалив на землю. А в Орла ноги міцні, крила дужі, кігті гострі. Драконові треба оборонятися не тільки від Куці-Куці Борки, але й від Орла.

Орел швидко прилітає, швидко відлітає. Кинеться на Дракона, клюне до ока. Виклював Орел Драконові багато очей.

Хлопцеві легше боротися. Зібрав сили і відрубав Драконові ще дванадцять голів. Та одна голова весь час скаче на своє місце, оживає. Орел набрав з ріки до дзьоба води, поливає шию страшенного чудовища, рве землю, присипає шию й голову Дракона.

Довго хлопець відпочивав, бо дуже змучився. Коли знову сил набрав, рушив через міст. Та міст заломився. З води стирчить залізо, нелегко перебиратися на другий берег. Та хлопець якось перебирається.

За рікою стояла Драконова палата. Була вона обведена високим муром. В дворі робило багато народу — жінки, дівчата, прості робітники і добрі майстри Працювали всі по майстернях. Куці-Куці Борка ходить між робітників, питає:

— Знаєте чи не знаєте ви про таку и таку златоволосу дівчину^

Та ніхто нічого не знає. Зустрічає Куці-Куці Борка дівчину, що служила колись у царя, зустрічає царських і графських дочок. Та ніхто з них нічого не знає. Раптом зустрів хлопець царівну, котра і сказала, де його суджена:

— Ваша суджена — кухаркою у Дракона. Та добратися до неї нелегко, бо двері вартує залізний вовк. Той вовк став каменем. Але як тільки Дракон наближається до нього, вовк оживає.

Куці-Куці Борка каже:

— Дракона вже нема. Його забито. Веди мене до залізного вовка.

Привела дівчина Куці-Куці Борку до дверей судженої и показала страшилище. Коли хлопець наблизився до вовка, той відразу ожив. І почали вони битися. Знову прилетів Орел, знову допоміг Куці-Куці Борці перемогти ворога. Тепер уже хлопець міг вільно ходити по садибі Дракона, по його палатах. Ходить, ходить, бо хоче знайти суджену. Ураз чує дівочі голоси. Та між тими голосами судженої не чує. Питає він:

— Чи не виділи ви таку й таку?

— Не виділи! Глядаите по інших кімнатах.

Багато кімнат обійшов, довго ходив Куці-Куці Борка, поки знайшов златоволосу дівчину. Зраділа вона йому:

— Як ти сюди добрався?

— Так і так. Я убив Дракона.

— Але двері вартував залізний вовк.

— Я забив і залізного вовка. Тепер треба звільнити всіх.

І ходить хлопець по царству Дракона. Де не пройде, кого не увидить, кожному каже:

— Ви вільні! Можете йти додому.

Куці-Куці Борка розбив ціле Драконове царство, звільнив народ від рабства.

Рушив хлопець у свій край Іде радісно, бо його суджена з ним. Йшли, йшли, довго йшли, поки прийшли до роздоріжжя. Гукнув хлопець:

— Лисичко-сестричко!

І Лисиця з великою радістю прибігла. Вклонилася вона до свого господаря й господині — златоволосої нареченої.

— Поклич Вовка!

Лисиця завила тоненьким голоском. Вовк прибіг.

— А де златогривий кінь?

— Зараз тут буде! Ми його вартували.

Минуло кілька хвилин. Прискакав прекрасний златогривий кінь. Сіли на нього, рушили додому. Лисиця й Вовк біжать за ними.

Перейшли границю, вступили до сусідньої держави. Недалеко вже і рідний край, в якому Куці-Куці Борка залишив свого батька. Сіли на границі відпочити усі під красним деревом. Дивляться, а на коні женеться цар. Як тільки увидів їх, почав питати:

— Що ви за одні?

— Ми такі і такі…

Хотів цар забрати златоволосу дівчину, бо дуже полюбилася йому. Мобілізував військо, напав на Куці-Куці Борку. Доки витязь боровся з військом, цар украв златоволосу дівчину, повіз її до своєї палати, хоче з нею повінчатися. А дівчина плаче, царя проклинає, бо жити з ним не хоче.

Тим часом Куці-Куці Борка розбив військо, залишився один, вийняв хустину, махнув нею. З’явився Чорний чоловік:

— Що потребуєш, пресвітлий царю?

— Мою суджену привези сюди, а царя і все його царство знищ!

Чорний чоловік сповнив наказ.

Куці-Куці Борка прибув до столичного міста, вчинив у державі переворот, царство царя, царенят, панів і графів знищив. Народ став свобідним і вибрав собі нову владу.

Тільки тепер Куці-Куці Борка вже дійсно міг вернутися до свого краю.

Прибули додому, а златоволоса дівчина сказала:

— Я мушу на якийсь час стати гадюкою, бо мене прокляла моя мама-відьма. Ти не смієш казати про це своєму нянькові і своїй матері. Я піду до вашої стайні, там буду три дні жити. На четвертий стану чистою людиною. Коли ми втікали з мого домівства, мати так прокляла мене: «Щоб ти вчинилася гадюкою, як тільки вступиш на його обійстя». Та пам’ятай: коли комусь відкриєш таємницю, більше мене не увидиш.

Тільки сказала ці слова, як перетворилася гадюкою, поповзла до стайні.

Куці-Куці Борка зайшов до рідної хати. Його батько і мати вже були старі. Давно люди жили довго — по шістсот, сімсот і вісімсот років.

Зраділи батьки синові, обцілувалися разом. Мати готує щось їсти.

Сів хлопець за стіл, та невеселий він, бо його очі заплакані. А батько хлопця дивується й питає:

— Чого ти, синку, такий сумний?

— Так і так… Моя суджена — прекрасна златоволоса царівна — стала гадюкою…

— А де вона?

— У нашій стайні.

Вхопив батько рушницю і бігом з хати. Відчинив стайню, але там нічого не зустрів.

— Чого ти, сине, з мене дурня чиниш? У стайні нікого нема! — розізлився батько.

Хлопець думає собі: «Як може бути, вона ж до стайні поповзла?» Поспішив хлопець до стайні, там дійсно нічого не знайшов. Тільки тепер зрозумів, що порушив клятву, й жінка, напевно, зникла.

Повернувся до хати, сумно плаче.

— Чому плачеш, сине?

Так і так… Мою суджену прокляла мати-відьма. Вона перетворилася на кілька днів з дівчини у гадюку й заховалася у нашій стайні. На четвертин день стала б звичайною людиною, коли б я не зрадив таємниці. А тепер вже ніколи її не зустріну.

Збирається хлопець, знову хоче йти світом, шукати жінку.

Батько й мати не відпускають його, гірко плачуть:

— Багато літ ти блукав по світу, нарешті вернувся додому. Тепер хочеш залишити нас, старих. Нам час уже помирати, ми більше ніколи тебе не увидимо…

Куці-Куці Борка сів на златогривого коня, рушив у дорогу.

Покликав з собою Лисичку і Вовка. А златоволоса дівчина полетіла у своє домівство до матері-відьми, як тільки зрадив її наречений.

Шукає Куці-Куці Борка суджену по цілому світу. Обійшов всі держави, всі країни. Де не бував, всюди питав:

— Чи не знаєте про таку й таку?.. Про златоволосу дівчину.

Та ніхто нічого не знав.

Ходив, блукав, натерпівся, настраждався Куці-Куці Борка. поки прийшов до широкого моря.

Златогривого коня і Лисичку залишив на березі, а сам с в на Вовка й полетів на другий берег.

Тут жила цариця-відьма, що мала дванадцятьох дівчат. Хлопцева суджена тим часом народила дитину и жила собі окремо в бідній хатині. Її мати зненавиділа за те, що вона втекла з Куці-Куці Боркою.

Дитина росла, росла. І виріс красний, розумний хлопчик. Він помагав матері, бо мусила вона гірко заробляти хліб.

Куці-Куці Борка всюди шукав свою жінку. Одна жебрачка показала йому хатину, де жила златоволоса дівчина. Наблизився до хатини Куці-Куці Борка, увидів на дворі хлопчика, що грався. Відразу впізнав його. Хлопчик впізнав батька, бо немало чув про нього від мами.

Увечері, коли мати повернулася з роботи, хлопчик радісно гукнув:

— Мамко, я видів свого нянька!

— Ой, синку, ніколи ти не увидиш свого нянька1 — й заплакала.

— А я видів!

— Де? Коли?

— Тут, у нашому дворі. Він грався зі мною.

Жінка рушила шукати чоловіка. Шукала його по двору, в саду, в городі. Тут вони й зустрілися. Припали одне до одного, обійнялися, обцілувалися І радості не було меж. Привела жінка чоловіка до бідної хатини, нагодувала, напоїла, грався він із сином.

— Видиш, що ти вчинив? Чого не послухав мене? А скільки прийшлося тобі зазнати біди, щоб ми знову зустрілися. Але тепер уже можемо йти спокійно до твого краю…

Зібралися в дорогу. Сіли на Вовка, а той переніс їх через широке море.

На другому березі покликали Лисичку:

— Лисичко-сестричко!

Лисичка швидко прибігла. Зраділа вона своєму господарю. Наїлися, напилися. •

Мати і син сіли на златогривого коня, батько на Вовка, й щасливо прилетіли до рідного краю.

Вчинили велике весілля. На гостину запросили багато-багато народу. Танцювали з молодицею, з своєю невісткою дід і баба. І якщо те весілля не розійшлося, на ньому гуляють, п’ють, танцюють, співають ще й нині. А хто хотів би те весілля увидіти, вхід на нього вільний, кожному дозволений. Може собі кожен на гостині повеселитися.

І на цім слові казка закінчилася.

Джерело: Казки зелених гір. Ужгород, «Карпати», 1965.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up