Було де не було, в сімдесят сьомій країні, за Студеним, Гарячим і Соленим морями, за Скляною горою і широкою водою, за густими лісами і чистими полями було багате царство. В тім царстві жив добрий цар, бо він любив свій народ.
В тім далекім царстві росли всілякі благородні дерева: черешні і
яблуні, груші и сливи, оливи й горіхи. А на тих горіхах плоди були великі-великі. Горіхами народ живився і хліба не потребував. Звикли люди по деревах лазити і на диво хитро, легко скакали з одного високого дерева на друге. Ріс у тій державі цілий горіховий ліс. Та по лісу ходити не можна було. Бо коли б горіх упав на голову чоловіку, забив би його на місці.
В далекім царстві працювали заводи, фабрики, всілякі майстерні. В магазинах продавалися різні товари. Не можна і розповісти про все багатство, що було в тій державі.
В сусідній країні з тою далекою, великою і багатою державою жили погани — лихі й недобрі люди. Заздрили вони доброму царю і чекали хвилини, щоб напасти, захопити багатство, вивезти дорогі речі.
Погани приготувалися до нападу й великою силою через море припливли до берегів доброї держави. Ступили на сушу, почали палити, знищувати села, руйнувати міста, грабувати добро. Завоювали цілу країну, вбили царя, весь уряд. Народ захопили до рабства і страшенно його мучили голодом, важкою працею. Що тільки виділи погани, все забирали й привозили до моря. Тут нещасні раби клали добро на кораблі, й погани відвозили його собі. Так погани захопили величезні дорогоцінності й напилися немало крові добрих людей.
Задумали погани дотла знищити добрий люд. Тому брали вони дітей, особливо хлопчиків, і вивозили туди, звідки вже ті ніколи додому не поверталися.
Видять люди, що погани гублять дітей, тому почали ховати дівчат і хлопчиків.
В одному селі жив чоловік. Кожного дня ходив до лісу на полювання. Раз блукав він по густій хащі, що росла на високій горі. Чоловік піднявся на вершину гори і дивиться: між високими смереками полянка, на полянці хижина. Пішов чоловік до хижини. Відчинив двері, переступив поріг. Видить: старий дід відпочиває на печі. Та такий уже старий, що навіть подумати не можна, скільки йому років.
— Добрий день, дідику! — поклонився чоловік.
— Доброго здоров’я, синку! Як ти сюди попав?
— Так і так, дідику! Я мисливець, стріляю звірину. І від лісу до лісу, від поля до поля йдучи за звіриною, прийшов сюди.
Дід і чоловік розговорилися. Дізнався чоловік, що старий давно, дуже давно на горі побудував собі хатину, працює чесно, нікому не чинить зла.
Полюбив чоловік старого за чесність, за працьовитість і часто заходив до нього.
А коли погани напали на добрий край, забирали дітей і відвозили з собою, чоловік почав радитися з дідом, що чинити, як оборонитися від поганської віри. Чоловік слухав старого, а бесіди з ним, його поради беріг у таємниці, бо нікому не розповідав ні про хатку на горі, ні про самого діда.
Лише своєму синові чоловік відкрив тайну. Взяв хлопець до голови, що мусить знайти старого, мусить увидіти його своїми очима.
Одного вечора, коли всі полягали спати, хлопець поклав кусень хліба до торбини й рушив у дорогу. Йшов, довго йшов густим лісом, поки вийшов на стежину, що його привела на високу гору. Вибрався хлопець з лісу й довго-довго йшов. Цілу ніч був у дорозі, на ранок увидів полянку, на полянці — хатину. «Тут має жити дід», — подумав хлопчина і взявся прямо до хати.
Переступив поріг, поклонився:
— Добрий день, дідику!
— Доброго здоров’я, синку! Що тебе сюди привело?
— Так і так, дідику! Погани занапастили нашу країну, хочуть знищити весь наш народ. Імилися зараз до дітей. Малих хлопчиків беруть, відвозять кудись так, щоб ті ніколи більше не повернулися. Що нам чинити?
Вислухав дід хлопця і каже:
— Що чинити? Треба організувати дітей. Домовтеся, вночі зберіться, вийдіть з села, хащами прийдіть сюди. Тут будете жити спокійно.
Так хлопець і вчинив. Вернувся додому, почав організовувати своїх ровесників, а вже далі старших і молодших. Кожному пояснив, що в селі залишатися страшно, що погани коли не нині, то завтра кожного схоплять, кудись навіки поженуть, що сховатися від них можна тільки в лісі. Хлопчик розповів кожному про далеке, недоступне місце, розповів, що це місце недоступне, бо про нього ніхто не знає.
— Туди ми вночі підемо, там будемо жити, поки не прийдуть ліпші часи! — сказав хлопець.
Справді, одної ночі діти вирушили з свого села на високу гору. Дід прийняв дітей у своїй хатині, дбав про кожного так, як може дбати рідний батько.
На високу гору приходили хлопці і дівчата вже не тільки з одного, а з багатьох, багатьох міст і сіл.
Коли в дідовій хаті стало тісно, молодь взялася за роботу й почала будувати нові хати. Хлопці рубають ліс, тешуть деревини, зводять зруби, ставлять дахи, дівчата варять їсти, допомагають підносити матеріал. Довкола хат дівчата копають землю, обробляють її, садять овочі, фруктові дерева, виноград.
Мало-помалу на вершині високої гори виросло ціле село.
Батьки спершу за своїми дітьми плакали, бо думали, що погани їх віднесли. А потім довідалися, що все гаразд, що їх Іванко, Василько і Михайлик, Марічка і Оленка здорові, живуть там і там. Та не один батько, не одна мати хотіли подивитися на своїх дітей. Тому пробиралися потаємними дорогами до високої гори.
Одного разу, коли село на високій горі вже було великим, прийшов сюди чужий чоловік. Він був красно одягнений у чорнім плащі. Познайомився чоловік з дідом, почав з ним говорити. Питає:
— Я виджу тут немало дітей. Та хто про них дбає?
— Я їм помагаю. Але тут є і хлопець, який організував їх. Вони його люблять, бо він веселий, добродушний, працьовитий.
Дід покликав того хлопця.
— Еге, наш Іванко тут!
Хлопчина тільки втямив чужого чоловіка, як уже не зводить з нього своїх очей, все придивляється, слідкує за ним. Навіть ночувати пішов разом з тим чоловіком.
Невідомий не тільки Іванка заворожив, але й запаморочив старого діда так, що той йому вірить, все йому показує, розповідає. Чоловік хоче йти, хлопець іде за ним.
Залишив хлопець дітей на діда, пішов Чоловік хлопця відвів до глибокого лісу, знявся з ним під небо, поніс його через гори, через ліси, через широкі моря.
Прилетіли на берег одного великого озера. В цьому озері вода кипіла. Недалеко озера стояв дім, і кожен мусив побувати в ньому, хто тільки хотів побувати в мурашчиному царстві. В перші двері треба було ввійти, з других — вийти. Але двері відчинялися тільки людині справедливій і чесній Грішний, нечесний, злий чоловік ніколи не міг пройти до будинку, бо він не міг побувати в мурашчиному царстві.
Іванко був молодий, добрий, чесний, не мав ніякого гріха на серці. Тому його сюди і приніс невідомий чоловік — хотів, щоб хлопець пройшов через дім.
Іванко дивиться на будинок, думає собі: «А хто живе там, чи можна туди зайти?»
Відчинив хлопець двері, мурашки вхопили його і вже ведуть до іншого світу — до свого царства. Не питають хлопця, хоче або ні, тільки ведуть, ведуть до царя.
Цар і цариця гостя прийняли любо, запросили до стола, нагодували, напоїли.
— Ти прибув до нас, — кажуть вони, — з дороги далекої. Відпочинь. потім будемо з тобою говорити. Покажемо тобі нашу державу, наше багатство. Тоді ти зрозумієш силу мурашчиного царства.
Відпочив Іванко. Повів його цар по своїй країні. Показує села, міста, прекрасні будинки, заводи, фабрики і майстерні.
Зайшов Іванко з царем до одного будинку й дивиться: тут мурашки тчуть такі дорогі тканини з ружами, що на світі кращих нема. Зайшов Іванко з царем до іншого дому. А тут шиють військовий одяг для старших офіцерів, для молодших, для командирів, для простих вояків. Зайшли і до третього дому. Дивиться Іванко й видить: тут майстерня, в якій роблять топанки для війська. Побували вони і в інших будинках. В одному побачили одежу для населення — чоловіків і жінок, в іншому — майстерню для виробництва зброї.
Багато-багато споруд, майстерень, речей показав йому цар. Завів його до пекарні. А тут випікають такий білий хліб, що білішого в цілому світі нема. Повів ного до міста, показав заводи, фабрики. Над цими будовами такий дим піднімається, що сонця не видно. На міській площі Іванко побачив дивні мури, квіти, чудові пам’ятники архітектури, пам’ятники письменникам, вченим, мудрим і відважним героям та генералам.
Надивився хлопець на чудеса, яких досі ніколи не бачив, здивуванню його ні кінця, ні краю нема. Коли цар все показав, всюди хлопця поводив, запросив його до себе. Подякував Іванко цареві за гостину й хоче збиратися. Каже цареві:
— Пресвітлий царю! Я хотів би піти до свого рідного дому.
Цар дав Іванові капітана. Той мав його повести через гори, через ліси, через води до пограничного будинку, звідки починалася його дорога по мурашчиному царству.
Капітан привів Іванка до границі й каже:
— Звідси підеш страшенними лісами. Та не журися, нічого не бійся, всюди будуть тебе охороняти наші слуги — мурашки. Наша партія велика і сильна, вона поширена в цілому великому світі. Я дам наказ, щоб тобі помагали в біді, щоб мали за тобою око. Ти можеш собі спокійно спати: мурашки населяють цілу землю, мають велику силу, творять великі діла.
Пішов Іванко крізь ті двері, увидів озеро, що вічно кипіло. До цього озера приніс його невідомий чоловік. «Куди далі?» — питає хлопець себе, бо не знає, як звідси йти. А невідомого нема.
Невідомий хлопця зачарував. Він заховав свого чудодійного плаща до гнізда на вершині високого дерева. Іванко піднімається до плаща, шукає його. Не знаходить та думає шукати доти, доки не знайде.
Йде Іванко лісом все далі, далі. Мурашки всюди супроводять його. Бо вони мають завдання: зробити все, щоб Іванкові з голови і один волос не впав. Навіть тоді, коли на Іванка напав би хижий звір-велет, мурашки його загризли б, а Іванка оборонили б.
Зустрівся хлопець із звірами, почав тікати. Біжить, біжить, а звірі женуться за ним. Добіг до товстого дерева, заховався в дуплі. Тут переночував. А вранці з дупла вибрався, глянув уверх по дереву й помітив на гіллячі гніздо.
— Що може бути в ньому? — питає себе. І тут хлопець поліз вгору. Уже ось-ось рукою дістане гніздо, коли ураз Орел прилетів. Сів на дерево, а мурашки на Орла. Залізли до очей, під крила, під кожну пір’їнку. Не міг Орел врятувати себе від мурашок, упав знесилений на землю…
Сягнув хлопець рукою до гнізда й дивиться: плащ, саме такий, як і той, в якому летів невідомий.
Зліз Іванко з дерева з плащем, пішов далі. Та дороги ніде ніякої не видить. Навіть пішника не видить. Змучився, з ніг паде.
Іванко сів відпочивати під буком. Сидів, сидів, коли ураз на небі знялася буря. Могутні дерева вітер гне до землі, довкола гримить, блискає. Така буря, що страх бере за серце. Проллявся дощ. Іванко подумав: «Та у мене є плащ, візьму його на себе, не змокну».
Тільки плаща кинув на плечі, як вхопило його вітром, тут же понесло до кип’ячого озера на границі мурашчиного царства.
Захотів Іван знову побувати в гостях у мурашчиного царя.
Відчиняє двері, хоче переступити поріг, а двері не відчиняються. Що за диво? Чому не відчиняються? Хотів би довідатися про причину, та не може, бо не знає, що в чарівному плащі невідомий.
Перед дверима Іванко простояв до самого вечора. Коли стемніло, плащ скинув з плеча, склав і засунув до торби. Тільки Іван взявся рукою за замок, як двері відчинилися.
Переступив порога інших дверей, мурашки повели хлопця до царя. Деякі навіть впізнали Івана. Бо вони служили вояками в мурашчиному царстві.
Цар зрадів:
— Добре, що ти завітав до нас знову. Такому гостеві ми раді.
А погани колись воювали з мурашками, цілі тисячі їх потрапили до полону. Багато генералів, офіцерів мусили працювати як військовополонені, немало їх сиділо по тюрмах як військові злочинці…
Той пан — невідомий чоловік в плащі — був їх начальником. Він задумав освободити своїх офіцерів і генералів з полону. Тому зачарував Іванка. Чоловік з плаща перебрався до хлопцевого серця й став підмовляти, підбурювати його проти мурашок. Поки мурашчин цар про це довідався, невідомий встиг дати полоненим недобру пораду: вони почали вириватися з тюрем, провадити тайні збори й уже готувалися до відкритої боротьби.
На головній площі мурашчиної столиці була башта з дзвонами. Тут весь час стояли сторожі. Сторож довідався, що полонені вирвалися з тюрем, бунтують, тому вдарив на сполох.
Як тільки мурашки почули дзвін, почали вилазити з кожної щілинки. Тут же вони напали на свого ворога.
Деяким поганам через границю пощастило перебратися. Та мурашчині генерали дістали суворий наказ: «Мобілізувати на боротьбу з повстанцями мурашок цілого мурашчиного царства по всій землі».
І не було такого місця, не було такої щілини, де б мурашки не з’явилися. Мільйони і мільйони їх лізуть на поган. Кусають, щиплють, їдять, душать. Погани мусили відступити и піддатися. Вхопили мурашки їх керівника — невідомого чоловіка. Кинули мурашки ворогів до пивниць, заарештували поган до останнього.
Мурашчин цар взяв чарівного плаща й тут же догадався, що поганин чоловік хлопця зачарував.
Та Іванко ще не заподіяв лиха. А те, що він став на руку поган, трапилося зовсім випадково. Після арешту невідомого чоловіка очі хлопця відкрилися. Він усе зрозумів і почав згадувати, а де, на якім місці його поганин зміг зачарувати. І просить він мурашчиного царя, щоб той пробачив вину. Цар був добродушним і відправив хлопця додому.
— Не бійся нічого! Тебе мурашки будуть оберігати в дорозі, з тобою нічого не станеться.
Відклонився Іванко від царя, від цариці, від генералів, від високих урядників і рушив додому…
Прикордонний будинок минув легко, бо двері йому відчинилися. За озером починалися великі ліси. Сів Іванко в лісі відпочивати и видить: наближаються до нього три погани з рушницями. Впізнали, що Іванко з держави, в якій були і вони. Привели хлопця до печери, хочуть штовхнути до глибокої нетрі, щоб його розірвали звірі і змії. Відчинили двері і тут же за Іванком їх зачинили. Сидить хлопець на самому верху довжелезної драбини, боїться спускатися вниз. А коли мурашки довідалися про хлопцеву біду, пробралися крізь найменші щілиночки до печери. Напали на звірів, на зміїв, не дали причинити хлопцеві біди. Так довго з звірами, гадюками боролися, що ті погинули.
Через кілька днів погани відчиняють двері — хочуть знати, що діється з Іванком? І кажуть:
— Чи залишилися з нього бодай кості?
Дивляться, а хлопець живий. Думають вбити його своїми руками. Та мурашки з усіх боків напали — кусають, щиплють, їдять. Не до Іванка було поганам. Звільнився хлопець і йде собі далі. Та якою дорогою не йшов, де не буває, його обороняли мурашки.
Довго Іванко йшов. Вже був недалеко свого домівства. Коло високої гори хлопець знову зустрівся з поганами. Напали на нього, повалили на землю, пов’язали і почали мучити. Кривавого, побитого ведуть до села, щоб простий люд видів, набрався страху і не пробував бунтувати проти поганської влади. Та мурашки напали на поган. Залізли до вух, до носа, до очей — вкрили ціле тіло. Марно погани захищаються, лютують — мурашок мільйони.
Нарешті Іванко прийшов на високу гору до своїх товаришів, дітей, до старого діда. А дід журився, сумував за Іванком.
З радістю хлопця зустріли всі, але він змучений, зморений — ледве тримається на ногах, слова сказати не може.
Минули три дні. Іванко відпочив, опам’ятався й проговорив. Своїм товаришам і дідові розповів всю історію — про те, як поганин його зачарував, як у мурашчиному царстві побував, з якими труднощами додому вертався.
— Тепер іду до свого села. Туди, де я народився. Буду організовувати повстання проти поган. Мурашки поможуть нам, і ми поган знищимо.
Не встиг прийти Іванко до свого села, як мурашки з цілого світу зібралися — напали на поган, повиїдали їм очі, залазили до вух, до рота. Люди теж піднялися на боротьбу — хто з вилами, хто з косою, хто з сокирою. Кожен виходив поганина бити.
Після одного села піднялося друге, за другим третє, четверте, десяте. Іванко пройшов з мурашками разом цілу державу — бив поган. І ні один з ворогів живим не залишився.
Коли війна з поганами закінчилася, народ вільно дихнув, хоч був змучений, наморений. Кожен взявся за роботу. Люди працювали на будівництві, орали землю, сіяли хліб, садили сади і виноградники, випасали худобу. Скоро держава забагатіла, люди зажили щасливо. Обрали собі народну владу, Іванко став президентом, а царство було замінене республікою
Президент уклав угоду з мурашками. Вони стали його союзником. І вже дві країни зобов’язалися жити в мирі і дружбі, допомагати одна одній як в час війни, так і в час спокою.
Погани, що далеко жили, спробували ще раз напасти на Іванкову державу. Та військо республіки рушило проти поган на морських кораблях. Як союзник мурашчин цар теж оголосив війну поганам.
Мурашки рушили через море. Стільки їх перебиралося водою, що коли чоловік ступав ногою, наче мостом ішов. Перебралися мурашки через море, вийшли на сушу, затопили все, як вода. Ніякі замки, ніякі окопи не могли врятувати поган, бо мурашки пробиралися і в найменші щілинки, забиралися навіть під землю, наступали дахами будинків, кронами дерев.
Так було зруйновано ціле поганське царство.
Іван став президентом-переможцем.
А на високій горі діти росли, сади цвіли, село багатіло. Хлопці женилися, дівчата віддавалися. Старий дід ще жив. Він радів, що добрий, роботящий і мудрий народ стає все могутнішим, культурнішим, більш освіченим.
В новому селі на високій горі Іванко знайшов собі красну, чесну дівчину, бо хотів оженитися на своїй. Полюбив її, одружився з нею. Село розросталося і стало вже містом. На самій вершині гори побудували красний дім. До нього перейшов уряд, сам президент. З цього дому було видно далеко-далеко — майже цілу державу.
Президент і міністри добре управляли країною, любили народ, пестували його і поважали простих людей.
Настав мир у світі, бо війна з поганами закінчилася навіки-вічні. Від панів маєтки було забрано, землю поділено трудовому народу. А люди жили спокійно й щасливо.
Цілий світ визнав народну республіку. Бо республіка ця і народна влада вступили до союзу з найміцнішим у світі царем — з мурашчиним царем
З тою часу держава була могутня. Її президент не лише мудро управляв, але й довго жив Може, і тепер живе, коли не помер. А хто не вірить, може дістати від нашого уряду пропуск і поїхати подивитися.
На цім слові казка закінчилася.
