Були собі дід та баба і мали одного сина. З хати його не випускали, щоб сонце на нього не припекло, вітер не подув, дощ не капнув.
Батьки померли, і хлопець сам-один зостався. Сидить на печі день, два, а їсти ніхто не подає. Пішов би сам пошукати, та й ходити добре не навчився.
Зліз якось із печі, знайшов шматок хліба і з'їв. А далі до річки порачкував, води напився і грається камінням.
Поряд сусід -напував худобу. Хлопець кинув каменем у вола і вбив його. Хазяїн розсердився і з палкою кинувся на хлопця. Той із страху забув, що ходити не вміє, і почав тікати. Зупинився аж у лісі. Боявся вертатися в село і заночував під деревом.
На другий день іде хлопець лісом. Зустрічає пана.
— Куди йдеш, легеню? — питає пан.
— Шукаю служби,— відповідає хлопець.
— Ходи до мене служити. В мене три дні — то три роки.
Хлопець згодився. Привів його пан до свого дому і наказує:
— Запряжи моїх кобил у залізний віз і їдь по дрова. Та не бери ні менше, ні більше, а дев'ять деревин.
Поїхав хлопець у ліс, дев'ять деревин на воза поклав, та здалось йому, що мало, і за десятим хоче йти. Тоді одна кобила заговорила:
— Чоловіче добрий, ми прокляті в кобил жінки. Немає в нас сили потягнути більше.
Довелось хлопцеві їхати з дев'ятьма деревинами. Приїхав до пайового двору, завів кобил до стайні, а прив'язати їх не може — ланцюг дуже важкий.
Сидить слуга і плаче. На те підійшов пан.
— Я сам прив'яжу кобил,— каже він.— А ти нагодуй їх. Січка на кухні у горшках.
Пішов хлопець на кухню, а там горшки з жаром. Приніс і дає кобилам, та вони голови відвертають.
Пан розпік залізну палку і став бити нею кобил. Мусили ті жувати жар. А пан сміється:
— Так їх треба годувати. Тепер ходи до хати, обідати будеш, аби не казав, що в мене голодуєш.
Дав пан слузі шматок черствого хліба і пучок цибулі. Хлопець пробує їсти, але і хліб, і цибуля такі тверді, що вкусити їх не можна.
Розсердився пан, як це побачив:
— Від сьогодні ти мені не слуга. Кажи, що тобі за рік заплатити.
— Нічого не хочу, лише пару овечок,— каже хлопець.
Вийняв пан із кишені шкатулку і каже:
— Бери, але не відкривай, доки додому не прийдеш.
Пішов собі хлопець, і закортіло йому в дорозі шкатулку відкрити. Відчинив, і стільки овець висипалося, що все поле закрили. Не може хлопець дати собі з ними ради. Сів та плаче. Раз лиш земля затрусилася, і пан прийшов.
— Що ти наробив? Чому не послухав мене?
А хлопець і слова не може сказати, так плаче.
— Що з тобою робити? — похитав головою пан.— Добре, за вівцями зараз купці прийдуть, продавай їх. Я побудую тобі хату на дванадцять кімнат, будеш мій ліс стерегти. Але женитися ніколи не смієш.
Хлопець згодився, і за паном лише вітер завіяв.
Скоро прийшли купці за вівцями. Хлопець на грошах не розумівся. Запросив за всю отару мішок грошей, і купці заплатили йому мідяками.
Спить собі хлопець на мішку з мідяками, коли пан приходить і наказує:
— Іди в село, клич людей дерево рубати.
Пішов хлопець і повернувся у сльозах.
— Чого плачеш? — питає пан.
— Люди мене висміяли. Ніхто не хоче йти вночі дерево рубати.
— Не плач, лягай спати.
Заснув хлопець, а пан свиснув, і збіглося стільки нечистої сили, як трави та листу. Одні рубали дерево, другі звозили, а треті хату будували. Вранці прокинувся хлопець біля великого будинку на дванадцять кімнат.
— То твоя хата,— каже пан.— Живи собі, стережи ліс. Тут маєш ключі. Гроші та зброя у дванадцятій кімнаті. Але пам’ятай нашу умову.
Живе собі хлопець у лісі, про біду й не чує. А одного разу схотілося йому в село піти. Зайшов у корчму. Люди гостилися і його почастували. Кинув тоді молодий лісник жменю грошей на стіл і почав усіх гостити.
Прийшов другого дня, третього. І повінчали його підпилого з багачевою дочкою. Коли повертався з церкви, молодому явився залізний вовк і сказав:
— Не послухав ти мене. Я прийду і з'їм тебе.
Ще й весілля не скінчилося, а лісник у дорогу збирається.
— Куди ти? — питає жінка.— Ми ще й дня не жили разом.
— Як не втечу, залізний вовк з'їсть мене.
Сказав це лісник і пішов. Іде день і ніч, а третьої ночі побачив лісову хатку й зайшов води напитись. У хаті сиділа баба-відьма. Розпитала вона про все лісника, дала йому віник і порадила:
— Як почуєш, що вовк біжить за тобою, кинь позад себе цей віник.
Подякував лісник і попрощався з відьмою. Коли чує — земля задрижала. Оглянувся — залізний вовк біжить.
Кинув мітлу позад себе, і зразу виріс густий, високий до неба ліс. Почав залізний вовк дерева підгризати та ламати, а лісник тим часом добився до малої хатчини і зайшов води напитися. Там теж сиділа баба-відьма і про все розпитала. А тоді дала лісникові яйце.
— Як буде тебе залізний вовк доганяти, кинь яйце позад себе,— сказала вона.
Подякував лісник і пішов. Чує — знову земля дрижить. Кинув позад себе яйце, і виросла висока скляна гора.
Почав вовк зубами гору гризти. А лісник далі йде. Надибав третю відьомську хатку. Зайшов, попросив води напитися і розповів відьмі про залізного вовка. Відьма витягла з-за пазухи хустку і сказала:
— Як дійдеш до моря, помахай хустиною понад водою. Нараз зробиться міст, і ти перейдеш на другий бік.
Подякував хлопець і пішов собі. Дійшов до моря, хустиною над водою махнув і по мосту на другий бік дістався. Міст за ним зразу зник.
Бачить лісник — на березі сухоребра собака із щенятами, що з голоду гинуть. Кинув їм шматок хліба і сала.
— Ти моїх синів від смерті врятував, за те одного з них бери з собою,— заговорила стара сука.
Песики з'їли все і дивляться лакомо на лісника. Кинув він ще шматок хліба та сала щенятам, а мати їх сказала:
— Віддаю тобі і другого синка.
Кинув лісник останній шматок хліба щенятам, а сука знову обізвалася:
— Бери собі всіх моїх синів. Тут маєш три сопілки. Одною будеш кликати песика Далекочуя, другою — Далековидя, третьою — Китайгору.
Взяв лісник сопілки. А щенята нараз стали великими псами.
Рушив лісник із собаками далі в дорогу. Дійшов до одної палати. Двері були відчинені. Зайшов — нема нікого. Ліг, але заснути не встиг, бо зайшла красна молода пані і спитала:
— Чоловіче, що ти за один?
Розказав лісник, хто він, з якої держави. Пані вислухала та й каже:
— Я вже сім літ вдовою. Будеш моїм чоловіком.
Пані так поробила лісникові, що він згодився жити з нею і про жінку забув.
Одного разу лісник із собаками зібрався на полювання. Пані знудилась дома і пішла до моря погуляти. Чує — з другого берега хтось кличе її:
— Пані, поможи на той бік перебратися.
Подивилася — красний легінь стоїть.
— Як я тобі поможу?
— В твого чоловіка є хустина. Махнеш нею над водою, і міст через море буде. Завтра я буду на цьому місці чекати.
Пані дуже вподобала собі хлопця з другого берега. Ввечері дала вона чоловікові їсти і випитує:
— Чоловічку любий, як би ми перейшли через море, коли б задумали йти в твою країну?
— В мене є чарівна хустина. Як помахати нею над водою, міст буде.
Вранці лісник із собаками знову пішов на полювання, а його жінка на берег моря побігла. Красень уже чекав на другому березі. Помахала пані хустиною над водою, і міст через море з'явився. Пройшов легінь по мосту і каже:
— Сховай мене десь від лісника, бо його собаки з’їдять мене.
— Добре, доки він засне, у столі перебудеш.
Заховався легінь, а пані стіл накрила, страв та напоїв усяких для чоловіка наготувала.
Повернувся лісник із собаками, повечеряв і спати хоче. Жінка собак виганяє з хати, та Китайгора ліг на стіл. Провалився із столом у землю і огризається.
Вранці лісник із собаками знову в ліс пішов. Пані випустила легеня, нагодувала і милується з ним. А він радить:
— Завтра упроси чоловіка, аби собак залишив дома. Замкнеш їх у залізному хліві, а тоді й лісника не тяжко збутися. Та заховай мене ще на ніч. Лише не в стіл, бо я там мало не задушився.
Надвечір заховала пані легеня у піч. Повернувся лісник із собаками, повечеряв. Пані собак виганяє, та Китайгора розлігся на печі. Провалився з піччю в землю і там лежить.
На другий день лісник знову на полювання збирається, а жінка каже:
— Чоловічку любий, залиш собак дома, бо мені страшно самій.
Згодився лісник, і сам пішов. А пані понесла собакам їсти у залізний хлів і замкнула їх на дванадцять замків.
Повернулася в хату і кличе легеня. Той ледве із землі виліз і стогне:
— Мало я не задушився.
Легінь і снідати не схотів, зразу в ліс зібрався. За хатою перекинувся в залізного вовка і лісника доганяє.
Чує лісник, земля дрижить, залізний вовк біжить. Хотів до моря бігти, та хустини в кишені не було. А залізний вовк уже близько. Виліз лісник на дерево і смерті чекає.
Вовк став під деревом і наказує злізти:
— Не злізеш — то дерево підгризу.
Згадав лісник про три сопілки та й каже:
— Я злізу. Лише дай мені перед смертю заграти на моїх трьох сопілочках.
— Грай,— згодився вовк.— Лише недовго.
Заграв лісник на сопілці Далекочуя, потім на другій — Далековидя, далі й на третій — Китайгори. Грає і дивиться, чи вже біжать його песики на поміч.
Почув Далекочуй голос сопілки та й каже:
— Біда з нашим хозяїном. Кличе нас на поміч.
— Він на дереві, а під деревом залізний вовк стоїть,— озвався Далековидець.
Вдарився Китайгора в залізні двері з дванадцятьма замками — лише загуло в хліві. Вдарився ще раз — половина замків розламалася. Вдарився втретє — і двері впали.
Побігли собаки в ліс, кинулися на залізного вовка і роздерли його.
Вернувся лісник із собаками додому і наказує жінці:
— Віддай мою хустину!
— Я не брала хустини,— виправдовується жінка.— Може, ти десь загубив.
Та собаки вже зуби на неї повишкіряли. Перелякалася пані, віддала лісникові хустину. Китайгора вдарив її хвостом, і вона на порох розсипалася.
Не стало пані, і відразу згадав лісник про свою першу жінку. Вирішив іти до неї.
Коло морського берега чекала на нього стара собака — мати Далекочуя, Далековидя і Китайгори.
— Чоловіче добрий,— сказала вона,— віддячили тобі мої сини, а тепер вони зостануться коло мене.
І пси знову стали малими щенятами.
Попрощався лісник із собакою та її синами, махнув над водою хустиною і перейшов мостом на другий берег моря. Прийшов до своєї лісової хати, де жінка його чекала, і донині там живе.
