Мандрівничок і поганин

Українська казка

Бідний чоловік мав чотири хлопці, і хоч дуже було йому тяжко годувати їх, а не пускав по чужих ґаздах жодного.

Раз упала велика посуха, і не вродилися хліба. Молодший, Іван, каже:

— Іду я, няньку, десь у світ.

Пішов. Іде він горами і пустами. Дуже зголоднів. Уже ноги в’януть, а ніде не видно жодного села, щоб попросив їсти.

Вийшов Іван на високу гору, роздивляється. І побачив: по той бік гори стоїть одне місто, але якесь страшне — ніякого народу. Зайшов у те місто, а тут ніде і курки не видно. Нема від кого попросити їсти. Та раз іде далі. Всюди відчинені ворота. Хлопець зайшов до царського двору і бачить, що й двері відчинені навстіж. Заходить він до кухні, а там на столі страва: поливка[1], м’ясо, що до того й пиво. А в кухні — ні душі. Нічого він не радився — сів і почав їсти. Страву всю поїв, а пиво випив.

Тоді з кімнати вийшла бабка.

— Чи ти мені послужиш? — питає.

— Вдячно вам послужу, лише скажіть, що маю робити.

— Тяжка служба, синку: обійдеш навколішки все місто та почуєш великі новини.

Коли він, колінкуючи, обійшов те місто, почув, що піють півні.

Баба дала знову йому їсти і наказує:

— Іди, Іванку, ще раз. Будеш чути ще більші новини. Іван обійшов на колінах місто, а тоді почув: обізвалася й худоба.

Баба ще раз дала йому їсти і сказала:

— Тепер піди востаннє — будеш чути ще більші новини.

Іванові йти вже не хотілося, бо коліна постирав до крові, але пішов утретє. Нараз чує: ожив і народ, йо вулицях військо почало ходити.

А бабині три доньки забігли до палацу і питають матір:

— Хто нам дав життя?

Мати відповіла:

— Малий Іванко, мандрівник, щасливий би був.

А що то за баба? То була цариця. Вона одна в місті лишилася жива, інші покам’яніли, бо те місто було заворожене. Цариця питає:

— Куди ти, Іванку, хотів із дому йти?

— Я йшов у світ, аби знайти їсти.

— Не йди вже нікуди. Підростеш, візьмеш мою дочку і будеш коло мене царювати.

Мандрівничок сказав:

— Я ще хочу побачити світу.

Баба його убрала у добру одежу. Ще й плюнула йому до кишені, щоб ніколи він не був без грошей.

А молодшій дівці мандрівничок сподобався, і вона шепнула:

— Іди у хлів і вибери собі найгіршого коня, котрий стоїть на правім боці, в закутку. То щасливий кінь.

Подарувала хлопцеві шаблю і рушницю — вирядила його, як солдата.

Мандрівничок приїхав у другу державу і зайшов у корчму. А тут п’ють офіцери, генерали. Іван зайшов межи них і почав платити за усіх: витягає й витягає гроші — з тієї кишені, в котру плюнула баба. Чує — генерали розмовляють:

— У нашого царя є дочка, але вона нікого не хоче за свого чоловіка, лише поганина.

Мандрівничок то вислухав, а потому схопився від столу і каже генералові:

— Йди до царя і скажи йому, най прийде до мене на розмову.

Генерал подумав: «Що се за один? Він мусить бути кимось, раз хоче говорити із самим царем! Послухаю я його». І сповнив волю хлопця. Цар осідлав коня і прискакав до корчми.

— Що тобі потрібно? — спитав мандрівничка.

— Нічого такого, лише ходіть зі мною на прогулянку.

Пішли і приходять до високої гори, котру не можна обійти. Мандрівничок каже:

— Чи хочете, щоб ми пройшли крізь гору?

Вистрілив — і нараз зробився тунель. Коли пройшли гору, на другому боці почав їх бити дощ із градом. Мандрівничок оглянувся, а царського коня уже вбито, і цар іде пішки. Іван швидко посадив царя на свого коня, і вибігли з-під градової хмари. В дорозі цар каже:

— Я за такого витязя даю дочку і царство!

Царівні не подобалося те, що її дають за мандрівника, бо вона любила царя-поганина. Але дівка не переступила волю свого батька і віддалася за Івана.

Живуть вони, але мандрівничок весь час в одному одязі, бо на собі має оті великі сили, які дістав від баби-цариці.

Раз він виїхав на лови. А тим часом прийшов поганин і каже його жінці:

— Ти попроси свого чоловіка, щоб не лягав убраний, най роздягнеться. А коли роздягнеться, я зайду через вікно, візьму на себе його сили, а потім його вб’ю.

Мандрівничок вернувся додому і послухав жінку: поскидав із себе все й заснув. Поганин прийшов, забрав його сили й поніс із собою. На третій день кличе Івана на границю, щоб з ним воювати. Каже;

— Якою смертю хочеш помирати?

Мандрівничок попросив:

— Порубай мене, склади в мої бесаги і закинь їх на коня. Най кінь несе мене, де хоче.

Поганин так і вробив. А кінь повернувся на знайоме місце, у державу старої цариці. Прийшов під ворота і дуже заіржав, що аж хороми задрижали. Молодша царівна, котра тільки й думала про мандрівничка, розбудила матір і сестер.

— Уставайте, бо прийшов Іванко. Я почула голос нашого щасливого коня.

Вони швидко встали, запалили світло. Бачать: кінь вернувся за сім і півроку, але Іван, порубаний, в бесагах. Баба-цариця оживила хлопця живлющою водою.

— Як міцно я заснув! — сказав мандрівничок.

Йому розповіли, що він був порубаний і що його в бесагах приніс кінь.

Іван усе згадав. І знову він іде в ту державу, де був оженився. Іде без коня, піший. Дуже зголоднів і занепав. Подумав собі: «Коби я став голубом!» Лише так подумав — стався голубом і почав летіти. Прилітає до млина. А млинар у городі мав добру команицю[2]. Мандрівничок подумав: «Коби я став конем, тут мав би що пасти». Нараз став із нього золотогривий кінь з усією збруєю. Млинар почув, що у команиці щось хрумтить, взяв сокиру і йде подивитися. Заходить у город, а там красний кінь пасе і не тікає. Млинар завів коня у свій хлів і дивується, бо в житті не бачив такого красного коня. Оголосив по війську, чи не їх то кінь, але військо коня не признало.

Сповістили царя-поганина: там і там, у млинаря, є один золотогривий кінь. Цар одразу приїхав купити. А млинар був радий, зайшов у хлів і гладить коня. Тоді кінь проговорив:

— Проси за мене стільки грошей, скільки поміститься у яму, котру виб’ю задніми ногами.

Поганин питає млинаря, скільки він хоче за коня. Млинар сказав, як намовив кінь.

Випустили коня на дворище. А той закрутився і вибив задніми ногами таку велику яму, що поганин ледве заповнив її цілим возом грошей. Сів цар на коня, поїхав додому. А цариця одразу сказала:

— Дуже красний кінь, але то — твоя смерть! Завтра ж його дай застрілити!

Служниця підслухала їх бесіду і пішла подивитися на золотогривого коня. Кінь проговорив:

— Мила дівчино, зроби мені добро. Коли мене виведуть застрілити, то прийди поглянути на мою загибель. Із моєї голови скочить кістка до твоєї пазухи. Оту кістку понеси у царський город і закопай у землю.

Дівчина зробила, як просив. Кісточку взяла і посадила в землю. А на ранок виросла така красна груша, що на ціле місто із неї пливли пахощі. Цар збудив царицю й каже:

— Подивися, яке квасне дерево виросло в саду.

А цариця ізнову:

— Красне дерево, але то — твоя смерть!

— Не біда, — говорить їй поганин. — Завтра покличу дроворуба і дам зрубати грушу.

Дівчина підслухача їх бесіду, прийшла під грушу й мовила до себе:

— Грушко, грушко, яка ти нині красна, а завтра тебе зрубають.

Грушка заговорила, почала просити:

— Дівчино, зробила ти для мене одну послугу, зроби мені й другу. Коли будуть рубати, перша тріска скочить тобі в пазуху. Ти понеси й пусти її на воду.

Дівчина послухала і понесла трісочку на воду. А з трісочки з’явився красний качур, чисто золотий.

Були теплі часи. Цар і цариця зібралися і прийшли на річку. Купаються, а близько від царя плаває золотий качур. Поганин дуже захотів спіймати його. Качур відпливає, цар за ним. Аж доти ганявся, що цариця не могла дочекатися — убралася й пішла собі додому. Цар переплив річку до другого берега. Качур — попід воду і поплив до царської одежі. Нараз обернувся чоловіком, убрався в одежу. А в тій одежі були сили, що їх дала хлопцеві баба-цариця.

Приходить до жінки — царської доньки. Вона його впізнала і проговорила:

— Прости мені, що я тебе зрадила.

Іван нічого не сказав. Він лише дав знати поганому цареві, щоб рушав на війну. Цар осідлав свого коня, повісив бесаги і приїжджає на границю. Мандрівничок питає:

— Якою смертю хочеш умирати?

— Якою вмирав ти, такою і я.

Цар-поганин думав, що він теж воскресне, Мандрівничок порубав поганого царя, склав його в бесаги і кинув на коня. Кінь пішов на мочар і став пастися. Бесаги через голову коня упали в болото та й донині лишилися там.

[1] Поливка — суп.

[2] Команиця — конюшина.

Джерело: Дванадцять братів. Закарпатські казки.— «Карпати», Ужгород, 1972.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up