Про бідного Івана і премудру Дуляну

Українська казка

Жив один Іванко. Був без батька, тому дуже рано почав журитися за хліб. Ще малим ходив на полювання і навчився добре стріляти із лука. Якось вертався він із хащі, а не вбив нічого. Бачить, стара бабка несе молоко. І подумав собі так: «Не застрілив я жодної звірки, але якщо потраплю з цього місця у бабин пивник[1] — то я таки ще добрий стрілець!» Іванко нараз узяв ціль, і у бабиній руці лишилося від глека одне вушко. Стара його лає:

— А бодай ти тоді оженився, коли за тебе вийде Премудра Дуляна!

Іван на те не давав нічого. Але настав і для нього час одружуватися. Легінь пересватав довкола сім сіл — жодна дівка за нього не йде.

Бідний Іван купив собі коника.

— Мамко, я мушу пошукати Премудру Дуляну. Може, вона десь і є на світі.

Їде, їде — уже й коник здох. Помалу рушив пішки. І дістався аж до того краю, куди птахи не долітають, сонце не догріває. Та ще йшов і йшов.

Раз дивиться — у хащі стоїть хижка. Вона така маленька, запала у землю, що ледве її видно. Зайшов — у хижці дідо. А він такий старенький, що вже замітає долівку бородою.

Іван красно поклонився дідові:

— Добрий день вам, няньку старенькі!

Дідо підняв повіки, подивився на хлопця і каже:

— Доброго здоров’я тобі, синку. Мені вже двісті і п’ятдесят літ, але такої доброї душі я давно не видів. Куди ти йдеш, синку?

Іван розповів:

— Шукаю свою суджену — Премудру Дуляну, а не знаю, де її знайти. Чи не поможете мені?

— Ой синку, я ніколи про таку не чув. Та зроблю для тебе добре діло: дам тобі такий клубок, що виведе тебе з цієї хащі.

Коли Іван вибрався з чатиння[2], на нього нараз засвітило сонце. І побачив він перед собою високий будинок — на дванадцять поверхів. А там була Премудра Дуляна. Стояла на найвищому, дванадцятому поверсі, а тому ще здалека помітила хлопця. Вона одразу збігла вниз і так радо зустріла Івана, що не могла натішитися з радості. Та спочатку його пригостила, а потім сказала:

— Тут, Іванку, таке й таке діло: я в поганина Вітра. Зроблю тебе на якийсь час дідом, і ти підеш у хлів до худоби. А коли увечері повернеться господар — скажу, що ти наймаєшся служити.

Повернувся поганин додому, прив’язав коня і нараз питає:

— Що за дідо крутиться у нашому хліві?

Вона відповіла:

— Ой, то бідний чоловік. Попросив у мене щось поїсти — і цілий день обходить худобу. Мені добре, бо відпочиваю. Най би дідо служив у пас далі.

— Ану, поклич його сюди, я хочу з ним переговорити.

Бідний Іван зайшов у палац. Поганин повів у його бік сивими бровами і одразу наказав:

— Ану, чоловіче, стань таким, як був!

Іван від того обернувся молоденьким хлопцем.

Друге слово у Вітра було — пригостити слугу по-поганському, дати йому залізних галушок.

Та Премудра Дуляна сказала, що Іван вечеряв.

— А раз так, то най лягає спати, бо скоро уставати, — сказав поганин Вітер:— Опівночі дам йому роботу!

Іван пішов у хлів. Там пересидів у страху, бо не знав, що буде. Коли настала темна північ, ґазда викликав його і завів у хащу.

— Бери сокиру дерев’яну, ставай до роботи. Скільки видиш смерек сперед себе і скільки позад себе — аби були до вечора зрубані, в сяги[3] складені. А землю маєш покопати й засіяти пшеницею. І щоб вона в один день дозріла, була зібрана і помолота. Увечері положиш на стіл уже хліб печений. А ні — загинеш злою смертю.

Іван собі думає:

«Яку дурну роботу видумав поганин. То не зробить і ціле село, не те що я один! Та й за якусь днину…»

Узяв сокиру дерев’яну, вдарив нею в бука, а вона розлетілася. Сів і зажурився.

Премудра Дуляна принесла полуденок.

— Нічого не журися, спочатку поїж, — порадила Іванові.

А коли пообідав, тоді запитала:

— То яку роботу дав тобі нечистий?

Іван розповів:

— Дав вирубати хащу, засіяти чистину[4] пшеницею і щоб до вечора із неї вже був хліб печений.

Премудра Дуляна тільки свиснула — і одразу збіглися поганинові чорти. Вони все зробили, що їм наказала. Увечері запахла паляниця. Поганин поплескав Івана по плечу:

— Добрий ти слуга! Тепер іди, лягай собі спати — опівночі дістанеш від мене ще одне завдання.

Іван уже не в таких страхах, як за першим разом, але однаково не спить, бо думає: яка буде робота? Серед ночі встав поганин Вітер, дав йому великого шкіряного міха і привів до озера:

— До вечора всю воду маєш вичерпати так, аби вітряк із сухого дна повіював пилюкою! А через яму перекинь скляного моста, який би був на одній підпорі, а зверху мав три красні стовпи. На тих стовпах повинні сидіти три пташата-потята і, коли я буду повертатися, аби мені співали різними голосами.

Поганин пішов. Іван навіть не починав черпати — очікував Премудру Дуляну. Він не хотів і полуденкувати, доки не сказав їй про роботу. А дівчина вислухала хлопця і свиснула знову поганинових чортів. Пропасники поскакали в озеро, великими свердлами пробурили дно і спустили всю воду під землю. Там, де було озеро, скоро стало сухо. Доки Іван поїв свій обід, то йому на мості, на стовпах, і пташки заспівали — кожна різним голосом.

Поганин Вітер похвалив:

— Ти добрий слуга! Будеш служити, доки хочеш.

І так вони жили. Але якось Премудра Дуляна шепнула хлопцеві:

— Іванку, сідлай коней — утікнемо у твою державу.

Від’їхали вони недалеко, як Вітрів кінь страшно заіржав, покликав свого ґазду. Поганин питає:

— Премудра Дуляна втекла зі слугою? Чи можу ще поїсти десять котлів залізних галушок, випити дванадцять бочок пива і скурити двадцять коробок сигар?

Кінь відповів:

— Можеш їсти й пити, потому й запалити — ми ще й переженемо.

І раз Іван закричав, що у спину його щось пече. А Премудра Дуляна говорить:

— Оглянься — яке полум’я?

Іван відповів:

— Синє…

— То дихає кінь Вітра. Але не журися: з наших коней стануть два кущі, а з нас — два зайці. Може, поганин прошмигне.

Тільки яка користь — кінь поганина вітрив! І нечистий схопився за шаблю:

— Ану, зайчата, станьте, як були, бо вас порубаю!

Премудра Дуляна виявила себе і слугу:

Поганин сказав хлопцеві:

— Перший раз тобі прощу, бо ти мені вчинив першу роботу.

Знову жили в поганина Вітра.

Премудра Дуляна намовила слугу:

— Спробуємо ще раз! Може, пощастить…

Сіли на коней і — в дорогу. Втікали три дні. А на четвертий Вітрів кінь страшно заіржав. Поганин питає:

— Чи можу ще, коню, понолуденкувати?

— Можеш, ми їх доженемо.

Поганин їв і пив, а потому собі й запалив.

І раз Іван скрикнув:

— Премудра Дуляно, мене уже запекло у плечі!

— Оглянься — яке полум’я?

— Йой, синє!

— То Вітрів кінь. Але не журися: наші коні стануть одним озером, а ми — двома качками. Може, нас поганин промине.

Тільки яка користь — кінь поганина вітрив! І поганин схопився за шаблю:

— Ану, каченята, станьте такими, як були, бо вас порубаю!

Вернулися додому. Переночували. Премудра Дуляна говорить до Івана:

— Треба буде втікати ще швидше.

— Ні, більше не втікаємо, — відповів Іван. — Поганин два рази мені відпустив, бо я йому зробив дві роботи, а третьої втечі уже не подарує…

Тоді Премудра Дуляна зібрала у дорогу одного Івана. Наладила все, що було треба, і хлопець відклонився.

Прийшов знову до старого дідика, що замітав хатку бородою.

— Як живете, няньку старенькі?

— Ой синку, маю двісті і п’ятдесят літ, але ще ніколи не був такий голодний. Дай хоч якусь окрушину.

Іван вийняв хлібину і відрубав із неї половину. Сягнув рукою у кишеню і скільки міг узяти у жменю — стільки дав старому золотих. Дідик йому каже:

— Добре, синку, добре! І я десь-колись буду тобі у пригоді.

На тому розлучилися.

Іван іде — й надибує в хащі великий барак. Зайшов, а там відьма-босорканя. Іван і їй красно поклонився:

— Добрий вечір, мамко!

— Доброго здоров’я, синку, — відповіла баба. — Що ти тут глядаєш?

— Глядаю якусь службу.

— Беру тебе служити на два роки. Будеш пасти трьох білих кобил. Але якщо точно на полуднє не будуть у стайні, бідна твоя голова лишиться на бараці.

Спекла йому ощипок-дрімливочок і вирядила хлопця на роботу. А він пригнав кобил на поляну, відламав собі шматок ощіпка-дрімливочка і нараз заснув. Кобили розбрелися по зеленій хащі.

Тоді прибіг до хлопця дідик з довгою бородою:

— Іване, уставай! Твої кобили стали оленицями. Але не біда! На три рази лусни батогом — і нараз перекинуться у білих кобил.

На полуднє Іван уже дома. Загнав кобил до стайні, заходить у барак, а баба гострить ніж. Але коли побачила, що кобили на місці, взяла з печі три залізні прути і почала їх так сікти, що копитами пороли саму стелю.

Другого дня Іван був мудріший: вже й не виймав ощипка-дрімливочка. Сів на кротовину і дуже уважає, аби не здрімати. Та підійшла старша кобилиця, дихнула на нього — і нараз заснув.

Знову прибіг дідик з довгою бородою:

— Іванку, вставай! Пропадеш, чоловіче! Баба кобил погнала додому і вчинила з них великі яйця; яйця накрила кошиком, сіла на ньому і сидить. То слухай сюди. Коли ступиш за поріг, я кинуся лисицею на горище — там у баби золотий когут. Баба схопиться за мною, а ти підніми кошика і лусни батогом. З яєць знову зробляться кобили.

Іван подякував старому, і вже йдуть із хащі. Дорогою дідо каже далі:

— Другий день — то другий рік. Ти відслужив бабі-босоркані. Буде тобі давати платню, та не бери ані красну дівчину, ані срібла-золота. Проси собі ослюка, котрий уже лежить на гною. Сідло для того ослюка прислідили кури, але не біда — бери і сідло.

Прийшли до барака. Дідо став лисицею і душить на горищі золотого півня. Баба забула і про яйця — полізла нагору. А тим часом Іван підняв кошика, луснув батогом і обернув яйця на кобил. Відьма скочила з горища, схопила ножа і хоче відрубати йому голову. Але Іван каже:

— Гоп, бабко, заспокойтеся — кобили у стайні.

Босорканя глянула — під кошиком пусто. Цього разу не била кобил. Лише зайшла у стайню і вивела звідти трьох молодих дівчат — таких, як голубиці, аби Іван вибрав собі подругу. Але хлопець просить:

— Дайте ослюка — того, що вже на гною здихає.

— Та хіба ти в мене заслужив здохлятину? — каже йому баба. — Я дам тобі золота і срібла — скільки понесеш!

Іван хоче лише ослюка. Тоді баба говорить дівчатам:

— Добре, сплетіть хлопцеві золоту вуздечку, аби мав як повести осла.

— Не треба і то, бабко, — відповів Іван. — Я візьму собі сідло, яке у вас за куряче сідало…

Він осідлав ослюка і рушив у дорогу. Ідуть помаленьку, бо осля слабе — від лежання аж боки облізли. Але воно озвалося:

— Апу глянь, Іванку, чи видить нас баба-босорканя? Він оглянувся і каже:

— Ще видить! Вилізла на самий верх барака і дуже красно дивиться за нами.

Дотяглися вони за хащину. Ослюк потряс собою три рази, і з нього став чарівний кінь-татош з дванадцятьма ногами. Він сказав Іванові:

— Тепер можеш їхати і взяти свою суджену — Премудру Дуляну.

Іван сів на нього, і кінь нараз піднявся в повітря. Спустився на землю між червоними морями, викупався й дістав подвійну силу. Вони раз два були біля палацу, і просто із найвищого, дванадцятого поверху Іван підхопив дівчину — Премудру Дуляну.

А кінь поганина страшно заіржав. Поганин питає:

— Чи ще встигну, конику, поїсти десять котлів залізних галушок, випити дванадцять бочок пива і скурити двадцять коробок сигар?

— Хоч їж, хоч не їж — уже не доженеш.

Поганин одразу пустився в погоню.

Іван аж застогнав:

— Йой, горю! Пече мене у плечі!..

Іванів кінь-татош кличе побратима:

— Кинь поганина, ходи з нами! Тепер мусиш їсти залізні галушки, пити студену воду. У нас будеш мати чистенький овес, а напувати тебе будуть парним молоком!

Вітрів кінь піднявся аж до хмар і нараз перекинувся догори копитами. Поганин упав на землю, вбився, а кінь тихо підлетів до свого побратима. На нього пересіла Премудра Дуляна.

Але тут на кочерзі пустилася відьма-босорканя, у котрої хлопець був слугою. Майже-майже доганяє їх. А дідик, котрому Іван дав колись півхліба, ліг поперек дороги. Баба перелетіла, а дідо кричить:

— Стій, хіба не вадиш, що тут лежить границя?

А кордон, як і тепер, не можна було перейти без дозволу. І баба повернулася.

Бідний Іван привів у село до своєї матері багату невістку — Премудру Дуляну.

[1] Пивник — глечик.

[2] Чатиння — густий ліс, хаща.

[3] Сяги — складометри, штабелі.

[4] Чистина — прорубане місце.

Джерело: Дванадцять братів. Закарпатські казки.— «Карпати», Ужгород, 1972.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up