Був один бідний чоловік. Той чоловік мав багато дітей. Та були у нього дві корови. І з тими коровами ходив у ліс по дрова.

Як прийшов у хащу, корів розпряг, узяв сокиру й пішов під гірку рубати дрова. Чує, в хащі щось пищить. Підійшов ближче, а то ведмідь схопив зайця, хоче його з’їсти. Чоловік змахнув сокирою, ведмідь налякався й пустив зайця.

Чоловік нарубав дров, склав на віз і хоче взяти корови і збиратися додому. Підійшов до нього ведмідь і каже:

— Чоловіче, ти мене полуденка лишив, тепер тебе самого мушу з’їсти.

— Добре,— каже чоловік,— лиш хай ці дрова відвезу додому, аби діти в студені не повмирали, а завтра прийду і будеш мене їсти.

— А справді прийдеш?

— Прийду.

— Ну, то вези дрова, лиш не обдури.

Повернувся другого дня чоловік у хащу та й чекає. Підходить до нього лисиця і питає:

— Що ти, чоловіче, так зажурився?

— А дай мені спокій, хіба ти поможеш?

— Може, щось і поможу, лиш розкажи, яка біда.

Чоловік розповів, тоді лисиця каже:

— Чи є в тебе кури?

— Є!

А у самого нема ні одної.

— А даш мені одинадцять курок і дванадцятого когута?

— Дам.

— Ну, то слухай, чоловіче, добре. На тобі міх, а я піду геть. Піду й буду край лісу трубити. Ведмідь спитає хто то, а ти йому скажеш, що то багато людей і багато панів йдуть дичину стріляти. Ведмідь налякається і буде хотіти заховатися. Але де? І ти йому покажеш свій мішок. Зрозумів?

— Айно, зрозумів.

Так і було. Коли ведмідь почув трубний звук, одразу спитав:

— Що то є?

— Йдуть на дичину.

— Ой, тепер і мене вб’ють. Сховай мене десь!

І чоловік зав’язав ведмедя до міха.

Коли прийшла лисиця, поклонилася чоловікові та й питає, чи не бачив він звірів: вовка, ведмедя, оленів…

— Ой,— каже,— я не видів.

Посміхнулася й питає чоловіка:

— А що у тебе там, у міху?

— Там головня.

— Бери сокиру й потрощи!

Чоловік узяв сокиру і зарубав ведмедя у міху. Буде досить м’яса, а із шкіри діточкам і жоні постоли.

— Ну, я вночі до тебе прибіжу за курми й когутом. Ти ще не забув?

— Добре, приходь, я тобі те віддам.

І чоловік приходить додому та й журиться. Каже жона:

— Чоловіче, чому ти такий зажурений, а мені нічого не кажеш?

І чоловік усе красно розповів.

— Ну, чоловіче, то я легко тобі допоможу.

Коли повечеряли, жінка йому каже:

— Як прийде лисиця, зразу не пускай її до хижі, доки я дітей не розбуджу.

Раз лиш уночі чує чоловік — хтось до шибки стукає:

— Хто там?

— Я! Прийшла по курей і когута.

— Чекай, чекай, одягнуся… Чекай ще обуюся…

А жінка тихенько збудила дітей, і всі вони полізли під ліжко, аби їх не видно. І тільки тоді чоловік запалив лампу. А діти:

— Гав, гав!

А стара:

— Га-а-у-у-у…

Лисиця питає:

— Що то, чоловіче, у тебе там виє?

— То, небого, стара собака наплодила малих. Не знаю, як тебе пустити до хижі, бо уже тебе завітрили…

— Йой, тоді ліпше не відчиняй двері. Не треба мені нічого!

І лисиця втекла собі геть. Так чоловіка біда обминула. Та й казка кінчена.