Був один бідний чоловік, і він дуже тяжко перебував зі своїми дітьми. Не мав іншої роботи, лише ходив у хащу — хворост носив, малину збирав дітям і тим їх живив.
Раз бачить він на буці якесь чудне гніздо. Виліз на бука, дивиться — у гнізді таке яйце, якого ще ніколи не видів. Узяв те яйце, поніс додому і показав жінці.
— Завтра його понесу на торг, аби купити дітям хліба, — каже чоловік.
Узяв яйце у хусточку і вже йде до міста. І соромно пташине яйце на торзі продавати, але що робити?
Трапився один пан:
— Що у тебе, чоловіче?
— Яйце. Дивіться, яке мудре.
Пан одразу упізнав, що те яєчко золоте, і каже:
— Що за нього хочеш? Най тобі дам п’ятсот срібних. Згоден?
Бідний дуже радий, що дають стільки грошей за якесь там пташине яйце. Але на ту бесіду приходить другий пан і обіцяє за яйце тисячу п’ятсот срібних. І той пан яйце узяв. А чоловік накупував хліба та й усього, що душа забагла.
Уранці він знову пішов до гнізда по золоте яйце. І другий раз одержав на торзі тисячу п’ятсот срібних.
Так помалу чоловік зробився багачем. Вже не хотілося йому ходити за яйцем. Піймав чарівну пташку, зробив для неї клітку і поклав під постіль, аби кожний день несла золоте яйце.
Чоловік забагатів і подумав, чого б його діти ходили до школи аж на край села! Узяв собі учителя і платив йому, аби учив дітей у хаті. Потому купив хащу і найняв лісника, щоб доглядав ліс. І вже ніхто не впізнавав бідного чоловіка. Він роз’їжджав по світу, як пан.
А жінка покохалася з молодим учителем.
Раз чоловік зібрався, поїхав далеко. А вчитель побачив, що під постіллю є пташка, яка несе золоті яєчка. Дітей пустив погратися, а сам узяв ту пташечку в руки. Заглянув їй під ліве крило, а там було вибито: «Хто в мене з’їсть голову — той буде царем, а хто з’їсть серце — той кожного дня буде мати золота, як кінська голова».
На те вчитель нараз розхворівся — дуже, аж до смерті. Ґаздиня налякалася:
— Що з тобою сталося? Покликати дохтора?
А вчитель їй каже:
— Ой, ніякі дохтори мені не допоможуть. Я тут мало задрімав, і приснилося мені, що у вас є пташка і що коли б я з неї з’їв голову і серце, то був би здоровий.
Господиня дуже задумалася. Не знає, що робити: чи дати пташку зарізати, чи най учитель помирає? Але надумалася так, що позвала служницю. Наказала зарізати пташку, спекти і дати вчителеві голову та серце. Служниця все зробила. А хлопчики — Василь і Юрко — забігли на кухню і якраз потрапили, що не було служниці. Один узяв голову, а другий вибрав серце. Вийшли надвір і з’їли. А вчитель з’їв решту і виздоровів. Увечері служниця постелила постіль, і діти лягли спати. Рано встають, а в Юрка під головою золото — як кінська голова. Коли вчитель побачив таке, то знову захворів. Господиня жаліє його:
— Що з тобою?
— Ой, я помираю!
— Та яку поміч тобі дати, аби ти не вмер?
Учитель мовчав. Але потім зітхнув і сказав, що йому приснилося: тепер міг би виздоровіти, коли б йому зарізали обох хлопчиків, і з одного він із’їв би голову, а з другого серце. Жінка зажурилася ще тяжче. А далі закликала свого лісника:
— Веди хлопчиків у ліс і застріли їх. З одного принеси голову, а з другого серце.
А лісник був чоловік старий. Подумав собі: «Як не послухаю її, то вижене зі служби, і на старість не зможу прожити». Узяв рушницю і покликав із собою в ліс, ніби на зайців, обох хлопчиків. Василько мав уже дванадцять років, а Юрко дев’ять. У ліс ішли радісно, та швидко потомилися. Як прийшли, то сіли відпочити. А лісник заплакав.
— Чого ви так жалісно плачете? — питають хлопці.
— Де би я не плакав, коли ваша мамка наказала застрілити вас і принести із одного голову, а з другого серце.
Хлопці склали руки й почали благати.
— Зробіть нам добре діло, подаруйте нам життя. Убийте свого пса та понесіть із нього голову і серце, а ми підемо у світ, куди нас очі поведуть.
Лісник послухав хлопців. Убив свого пса і поніс ґаздині голову і серце. Ні вона, ні вчитель не подивилися на те, що лісник приніс: не могли дивитися, бо думали, що голова і серце — із убитих хлопців. А хлопчики взялися іти горами і пустами. Приходять в одну хащу і бачать стару, запалу в землю хижу. Заходять до хижі, а там стара баба, сімдесятирічна. Баба дуже зраділа двом красним хлоп’ятам.
— Що, хлопчики, шукаєте в таких пустищах?
— Ми шукаємо роботу. Чи не могли би у вас, мамко, найнятися служити?
Баба подумала, що в неї і так нікому з козами ходити, і спитала їх:
— Що просите за службу?
— Нічого, лише їсти і ще, коли треба, виперете наші сорочки.
Жили хлопці у баби п’ять років, слухали її. А одного вечора стара їм сказала:
— Лягайте спати, хлопчики, бо завтра на тім полі, куди ходите з козами, будуть коронувати нового царя. Підете дивитися.
Хлопці раненько встали і пішли дивитися, як цар коронується. Прийшли на поле і чекають. Як зійшлося багато народу, розсудили так: підкинути корону догори, і на кого вона упаде, той стане царем. А бабині хлопці стояли на боці. Як пустили ту корону вгору, вона полетіла понад усім народом — впала на Василя. Хлопця підхопили, зняли над собою і закричали:
— Най живе молодий цар!
Тоді його повели туди, де мав царювати. А Юрко зостався коло кіз. Але кози він погнав до баби і збирається в дорогу. Баба нагадала:
— Ти вже маєш дев’ять возів золота. Забери собі.
Юрко відповів:
— Най те золото лежить. Воно мене почекає.
Зібрався він і йде до Василя — за помічника. Але Юрко служить при царському дворі, а ходить ще в гарнішій одежі, як його брат — цар. І одна красна дівка пішла по ворожілях, аби розпитати:
— Як то може бути, щоб менший Юрко у гарнішій одежі ходив, як старший Василь, котрий став царем?
А відьма каже дівці:
— Юра кожний ранок має золота, як кінська голова.
Радиться дівка з бабою, як би від хлопця то все взяти. Відьма каже:
— Піди в пивоварню і візьми дуже сильне пиво. Юра стане пити й одразу захлинеться. Тоді вискочить з нього пташине сердечко. Ти те серце витри, проковтни — і будеш мати золото.
Дівка все зробила. Пішла до пивоварні, купила сильне пиво. Юрко почав пити і захлинувся. Нараз вискочило з нього пташине сердечко. А дівчина схопила.
Рано Юрко дивиться, а під головою золота нема. Він зібрався і пішов до баби, в якої служив. Узяв мішок золота — і знову собі ходить у красній одежі. Як виносив усе своє золото, що залишав у баби, пішов тою дорогою, куди ще не ходив. Бачить, на полонині двоє людей б’ються.
— Чого ви б’єтеся? Я — урядовий чоловік, я вас розділю. Що ви маєте?
— Ми маємо маєток — сідельце: коли на нього сядете й подумаєте — хочу бути там і там! — за двадцять хвилин станете на місці.
То були не люди, а чорти. І Юрко сказав:
— Ідіть один в одну сторону, а другий — у другу. І хто прийде скоріше, того буде маєток.
Чорти розбіглися, а хлопець сів на їхнє сідло і поїхав за червоне море. Там назбирав золота, всяких діамантів. І ходить ще в гарнішій одежі, ніж доти ходив.
Дівка знову пішла до ворожки.
— Чому Юрко й далі так красно одягається?
А баба їй каже:
— Де би не одягався, коли він буває за червоним морем і збирає золото, всілякі діаманти.
— Та на чому їздить?
— Має таке сідло.
— Як би мені від нього то взяти?
Баба радить їй:
— Поїдь із ним за червоне море, будеш збирати діаманти. А коли він відійде далеко, ти сядь у сідло і лише подумай, що хочеш бути вдома. Юра зостанеться за морем і ніколи звідти не прийде.
Так і сталося. Юрко залишився межи червоними морями. Дівка його зрадила.
Ходить хлопець, журячись, як йому дістатися до сухого берега. Бачить, у повітрі тече якась вода. Юрко пішов за тою водою, а коли напився — стався з нього один красний кінь. Запахло абрикосами. З’їв абрикосу — стався з нього олень. І так він обертався майже на кожну звірку. Наостанок знайшов красні груші — з’їв, і стався з нього чоловік.
Тоді сів і думає, що спробує переплисти море. І котрою звіркою буде ліпше плавати, тою він обернеться. Так пустився хлопець через море усякою звіркою і, нарешті, переплив. Тривало то немало років. Доки він дістався до сухого берега, мав бороду й волосся до колін.
Прийшов на зелений базар, і дуже запахли його заморські груші й абрикоси. Народ юрмиться довкола і хоче купити, але Юрко просить величезні гроші. Трапилася на базарі служниця його дівчини і бачила все. Вона прийшла додому і розповіла пані, що нового на базарі. Дівка нараз узяла торбинку і пішла сама. Прийшла до старого:
— Що хочеш за груші?
А він каже:
— Крейцер. І за абрикоси від тебе — один крейцер.
Дала йому два крейцери, поклала груші й абрикоси у свою торбинку і пішла додому. Дорогою з’їла абрикосу і сталася кобилою. А Юрко накинув на неї вуздечку, сів і почав гнати. Дуже її змучив. Заплакала:
— Юрку, Юрку, вертаю тобі і пташине серце, і сідло. Лише пусти мене.
Він дав їй з’їсти грушу, і стала з неї дівчина, яка і була.
Сам постригся, красно одягнувся і пішов до брата Василя.
Сіли вони гоститися, почали говорити. Каже Юрко цареві:
— Чи пам’ятаєш, що у нас був нянько і одна сестра?
— Я добре пам’ятаю, але як дістатися в державу, де ми народилися? Вона дуже далеко.
Юрко сказав:
— Збирайся і поїдемо. Я знаю тому спосіб.
Сіли на сідло, Юрко лише подумав — і скоро були дома. Бачать: мати дуже постаріла, батько ходить жебраком, а сестра служить.
Задарма їх мати хотіла згубити — вони над нею змилувалися. Один дав їй три тисячі срібних, другий дав дві тисячі и питають:
— Чи ви нас пізнаєте?
— Я ні!
Коли Василь розповів, як вона губила своїх діточок, нараз її серце розірвалося. Матір поховали, а з батьком і сестрою пішли в свою державу, де, можливо, і нині живуть.