Іван Багатий жив у курені голий і мав собі кота. Купить Іван сала та хліба, а кіт і поїсть. От він того кота впіймав, побив і прогнав.
Розсердився кіт на свого хазяїна, пішов позивати його до царя. Іде та й іде, зустрічає його вовк.
— Здоров, котику!
— Здоров, вовче!
— Куди ти, котику, ідеш?
— Іду,— каже,— до царя, позивати Івана Багатого.
— Підемо й ми з тобою, котику, бо нас б'ють, проходу не дають.
— Скільки ж вас є?
— Нас є сто,— відповідає вовк.
— Збирайтеся,— каже кіт,— усі.
От вони зібрались, ідуть до царя. А кіт попереду побіг. Прибіг до царя та й каже:
— Здоров, царю!
— Здоров, котику! — відповідає цар.
— Прислав вам Іван Багатий сто вовків у подарунок.
— Спасибі,— каже цар,— за такий подарунок.
А тут уже й вовки прибігли, стоять надворі.
От цар зараз звелів стрільцям обступити вовків. Стрільці обступили й побили їх. А котик той побіг до куреня, побачив, що Івана Багатого вдома нема, знайшов сало і з'їв.
Прийшов Іван до куреня, дивиться, а котик сидить у кутку і облизується.
«Оце.— думає Іван,— він поїв сало!» Кинувся до сала — нема.
Піймав він кота, вибив-вибив і прогнав з куреня.
Побіг котик знову до царя позивати Івана Багатого. Біжить та й біжить, зустрічають його кабани дикі.
— Куди ти, котику, ідеш?
— Іду,— каже,—до царя позивати Івана Багатого.
— За що ж ти його будеш позивати?
— Уже,— каже,— два рази мене бив. Останній раз так побив, що я два дні за куренем лежав, уже думав, що пропаду.
— Підемо й ми з тобою, бо і нас б’ють і проходу не дають.
— Багато ж вас?
— Сто.
— Збирайтеся ж усі, щоб ви разом прийшли до царя.
От іде котик попереду, а кабани за ним. Прийшли до царя, кіт побіг наперед і каже:
— Здоров, царю!
— Здоров, котику! А що ти нам скажеш?
— Прислав вам Іван Багатий у подарунок сто диких кабанів.
— Подякуй Іванові Багатому за його подарунки. А кабанів я велю стрільцям обступити і побити.
Обступили стрільці тих кабанів і всіх перебили. А кіт побіг до куреня і знову сало з'їв. Відлупцював його Іван Багатий ще дужче.
Вичуняв трохи котик і побіг до царя знову позивати Івана Багатого. Біжить та й біжить, коли зустрічає на дорозі зайців.
— Здорові були, зайці!
— Куди йдеш, котику?
— До царя, позивати Івана Багатого.
— Що ж він тобі зробив, що ти його позивати йдеш?
— Уже три рази бив мене.
— Чи не можна було б і нам з тобою піти?
— Чого ж ви до царя підете?
— Нас б’ють і проходу не дають.
— А скільки ж вас?
— Сто.
— Глядіть же,— каже кіт,— щоб ви всі прийшли до царя.
— Добре,— кажуть,— усі разом так і підемо в двір, як овечки в кошару.
От і забрав їх котик з собою: сам біжить попереду, а зайчики за ним скачуть. Прибіг котик до царя і каже:
— Здоров, царю!
— Здоров, котику! А що ти нам скажеш?
— Прислав вам Іван Багатий у подарунок сто зайців.
— Подякуй йому та скажи, що в мене є дочка, нехай він приїжджає свататись…
(Цар, бачте, думав, що Іван Багатий справді-таки багатий.)
— Добре,— відповідає котик,— скажу.— Та, може, ще не захоче приїхати до вас.
— Чому не захоче? Ти йому скажи, що в мене землі, золота, срібла й усякого добра — чимало.
— Добре,— каже котик,— скажу.
От котик прибігає до куреня і каже:
— Іди, Іване, зі мною до царя. Я тебе оженю.
— Як же я піду, коли я голий?
— Іди, іди! Я тебе в дорозі одягну.
От Іван підходить до царського двору, котик його подряпав, подряпав і побіг. Сів Іван та й думає: «Що тут робити? І додому б вернувся, та дороги не знаю. Оце проклятий кіт віддячив мені за те, що я його бив за сало…» А котик побіг до царя і каже йому:
— Нас перестріли розбійники, відібрали і гроші, і одяг, і коней, а Івана Багатого побили до смерті.
Цар наказав дати одежу і вислав коней. Івана одягли, взули і привезли до царя. Пожив він там з тиждень, а може й більше. Уже й весілля відгуляли, пора молоду додому везти, а він усе гостює.
От старий цар збирається до зятя їхати. Іван Багатий і каже котику:
— Куди ж ми їх повеземо? Ти ж сам знаєш, що у нас курінь.
— Я тебе,— каже котик,— заведу до палацу! Не журись!
Побіг котик попереду, а вони за ним їдуть. І військо іде, з гармати палить.
Котик побіг та й побіг, коли дивиться — при дорозі пастух пасе коней. Котик його і питає:
— Чиї то пасуться коні?
— Змієві,— каже пастух.
— Не кажи,— навчає котик,— що змієві. Кажи Івана Багатого, бо грім тебе вб'є.
От під’їхав цар і питає пастуха:
— Чиї коні пасеш?
— Івана Багатого,— каже пастух.
— У нас таких коней нема, як у нашого зятя,— каже цариця.
А котик далі побіг, коли дивиться — пасе пастух худобу, він його й питає:
— Чия то худоба?
— Змієва,— відповідає пастух.
— Не кажи,— знов повчає котик,— що змієва, коли хочеш на світі жити. Кажи: Івана Багатого.
Під'їжджає цар і питає:
— Чия то худоба?
— Івана Багатого,— відповідає пастух.
От цариця подивилась, подивилась та й каже:
— Яка у нашого зятя худоба славна! У нас такої нема.
А котик тим часом встиг побігти до палацу. Виходить змій, котик і питає його:
— Чий дім?
— Мій,— каже змій.
— Вибирайся швидше звідсіль, бо грім летить, він тебе вб'є.
— Де ж я,— каже змій,— подінусь?
— Лізь,— каже,— в суху вербу, в дупло.
Змій поліз у дупло, кіт його і заткнув соломою. Вибігають змієві слуги, а котик їм і каже:
— Ви нікому не кажіть, що це дім зміїв, а кажіть: Івана Багатого. Он, бачите, змій в дуплі сидить, і вам те буде, якщо мене не послухаєте. Та глядіть, щоб було що їсти й пити.
Приїжджає цар у той палац, а там йому їсти й пити — всього-всього, чого тільки душа забажає. От приїхали і молоді, наїлись і напились, а котик після того і каже:
— Закомандуйте: чи попадуть стрільці в ту суху вербу з гармати.
От стрільці як урізали, верба розлетілась і змій пропав.
А Іван Багатий тепер живе у тому палаці.
