Зачинається казка за царя, котрий вигадав собі змайструвати з одної дошки дванадцять стільців, а тринадцятий зверх цього. Дає він три вози золота тому, хто таке зробить. Айбо хто не зробить — одповідає своєю головою. А ота дошка не має бути більша, як три метри.

Приходили з цілого світу майстри. Але ні одному не вдалося догодити цареві, і всі заплатили своєю головою.

Раз прийшов з далекої держави другий цар. Він взявся змайструвати такі стільці.

— Добре, добре,— каже йому цар,— роби. Айбо знай, що відповідаєш головою, бо стільки грошей не маєш, щоб оплатити свою голову.

Чужий цар пристав на це. Він мав часу один рік. За цей рік наробив усяких стільців, але таких, які треба було зробити, не зробив.

Цар не захотів зняти йому голову, лиш засудив його на вічну темницю. А як треба було йти у темницю, чужий цар замість себе заложив свою красну донечку.

І так сидить дівчина в темниці. А в той час у одного бідного чоловіка підростав хлопчик Іванко, котрий мав уже чотирнадцять років. Був він трохи вчений. І чув помежи народом, що десь є такий цар, якому треба зробити з одної дошки дванадцять стільців, а тринадцятий зверх цього.

Почав Іванко казати своєму нянькові:

— Я, няньку, йду світа пізнати.

І більше йому нічого не сказав.

— Та як ти, Іванку, підеш, коли в тебе нема грошей? І я тобі не можу нічого дати. Будеш голоден у дорозі…

— Нічого, няньку, я не буду голоден.

Хлопець зібрався і йде великими хащами. І знаходить він в одній хащі вбитого чоловіка. Став над ним і думає, що б з тілом зробити. І так додумався, що візьме віз і привезе у село і дасть поховати.

Так і вчинив. Найняв у селі віз за один крейцар, тіло привіз у село, дав його обмити, купив на нього одяг за один крейцар і за крейцар справив похорон. Так Іванко всі три крейцари дав на мертвого чоловіка.

Іде далі. Досить голоден. Подорожує, бо тоді машин не було. Ішов два роки і півроку до третьої держави, до того царя, котрому треба було зробити тринадцять стільців.

Прийшов до царя, красно привітався. І цар його питає:

— Що нового, хлопче, скажеш?

— Та я нового не маю нічого. Лиш чув. що вам треба зробити з одної дошки дванадцять стільців, а тринадцятий зверх цього.

— Та мені, хлопчику, треба. Чи ти зробиш це? Як зробиш — дістанеш три вози золота, як не зробиш — одповідаєш головою. Чи пристаєш на це?

Хлопець відповів:

— Усе в порядку. Я вам стільці зроблю, а голову вам не дам — Айбо слухайте, пресвітлий царю. Коли хочете мати такий стілець, який ви собі вигадали, принесіть мені явора, що пробився із землі тоді, коли ви народилися.

Цар задумався. І питає старих людей, чи вони не пам'ятають такого явора. Знайшовся один старий чоловік, що йому було двісті п'ятдесят років. Він показав цареві такого явора. Цар явора дав зрубати, повезти на тартак[1] і порізати на дошки. Але звідти взяв лиш одну дошку для Іванка. І каже цар Іванкові:

— Най тобі ще раз розтолкую, аби не помилився, які мені стільці треба. Ото мають бути такі стільці, щоб розтягалися і знову стягалися, як гармонійка.

— Не приказуйте ви мені, бо я знаю, що маю робити.

І замкнув його цар у майстерню і дав йому час — один рік.

Іванко став робити. Скоро зробив для царя стілець — одну круглу тридцятисантиметрову палицю й на ту палицю поклав шість гвинтів. Оті стільці Іванко зробив скоро, за один день були готові. Але цареві не сказав нічого. Палицю припер у закуток, аби там стояла. І робить далі всякі стільці, які лиш на світі є, бо часу має ще цілий рік.

Та лиш чує Іванко красний дівочий голос, прекрасні співанки. Але не терпиться йому, хоче він бачити, хто ото співає. Взяв долото, клепач і пролупує стіну. А як стіну пролупав, приходить до нього на оту струночку — до тої тоненької як струна, щілиночки — така красна дівчина, яку ще ніде не бачив. Питає її Іванко:

— Що ти, дівчино, в темниці дієш? Що ти вчинила, за що сидиш?

— Та я не вчинила нічого. Учинив мій нянько. Він хотів показати цареві, що змайструє тринадцять стільців. Айбо не міг. За це цар осудив його на вічну темницю. А він замість себе заложив мене.

Як пройшов рік, заходить цар у майстерню до Іванка. Айбо останній день не дав йому нічого їсти, бо думав, що й так той втратить голову. Питає Іванка:

— Ну, Йванку, де мій стілець?

— Ви хочете, пресвітлий царю, стілець, а нині не дали мені їсти.

Цар гостро повернувся й наказав служниці принести їжу. Коли Іванко добре наївся, устав і подає цареві палицю:

— Ось маєте стілець.

Цар здивувався й сердито сказав:

— Отакі ти мені стільці наробив?! Знай, ти — коротший на голову!

Тоді Іванко взяв з рук царя палицю, розкрутив гвинт — із палиці почали розтягатися, як гармонійка, дванадцять стільців і тринадцятий зверх того. Як ото цар побачив, дуже зрадів, узяв Іванка попід руку і повів у свою палату:

— Ну, Йванку, що хочеш — чи три вози золота, чи моє царство?

— Не треба мені золота, ані вашого царства, лиш дайте мені4 те, що сидить у мурі.

— Що тобі з того? Ліпше взяти три вози золота.

— Я не хочу нічого, лиш те, що в мурі!

І цар випустив дівчину; дівчина зраділа і пішла з Іванком У далекі краї. Там вони побралися та щасливо живуть і нині, як не вмерли.

[1] Тартак — лісопильня.