Жив гуцул Дументій. Він ніколи не ходив на ярмарок — не мав що продавати і за що купувати. Думав із заздрістю про тих, що кожного тижня з чимось їхали до міста.
А Дументійова жінка тримала пацятко. Так його доглядала, так його годувала, що за рік з пацяти стала велика льоха.
«Тепер я піду на ярмарок, як порядний газда»,— тішився Дументій.
Нарешті настав довгожданий день.
— Дивись, аби тебе не обдурили! Рахуй гроші помалу,— наказувала жінка, виряджаючи Дументія на ярмарок.
— Не бійся, жінко. Най бояться ті, що будуть купувати, аби я їх не обдурив! — відповів згорда чоловік.
А про Дументійову льоху наперед дізналися три купці-шахраї. Вони уже порадилися, як ошукати Дументія, й чекали з нетерпінням, аби вивів льоху із села.
Купці-шахраї стояли при дорозі один від одного далеко.
Коли Дументій підійшов до першого, той запитав:
— Що, вуйку, женете на ярмарок козу?
— Агій на твоє лице! Це не коза, а льоха, дурню!..— відтяв йому Дументій попри саму шкіру.
Купець-шахрай реготав, аж підскакував.
Гуцул погнав свою льоху далі. Підійшов до другого купця-шахрая. Той гукнув на всю горлянку:
— Дай боже щастя, вуйку!
— Дякую вам.
— Продавати женете козу? Скільки правите за неї? — спитав і не кліпнув.
— Тисячу лей! — кинув Дументій спересердя, аби тому збитошникові відхотілося його чіпати.
— Даю двісті.
— Давай мамі своїй! — скипів гуцул і сіпнув за мотузку, якою тримав за ногу свиню.
Але дорогою Дументій уже прислухався, як його льоха рохкає, обзирав її з усіх боків і навіть обмацував, чи немає у неї рогів.
«Як ще хтось скаже,— думав він,— що це коза— не льоха, віддам її до дідька за півдурно. Най люди не сміються!»
Підійшов до третього купця-шахрая.
— На ярмарок ведете свою козу, газдо? — спитав той.— Скільки хочете за неї.
— Аби тебе смерека втяла! — розсердився Дументій.
— Я не про смереку, а про козу, вуйку. Скільки правите?
— Сімсот лей!.. — сказав гуцул.
— Даю триста,— і купець-шахрай схопився за гаманець.
— Давай, бо світ, відай, навиворіт пішов. Уже й сам не знаю, чи я Дументій, чи Оксентій. Най його шляг трафить!
Дументій узяв гроші й вернувся додому.
Жінка вибігла назустріч:
— За скільки продав льоху?
— За триста лей…
Вона сплеснула в долоні Чоловік перепрошує:
— Ти не сердься, жінко, бо то була не льоха, а коза. Всі так мені казали.
— Перехрестися, дурню! І йди туди, звідкіля прийшов!
Жінка схопила колотач і, як оса,— на нього.
Напудився Дументій. Вибіг на дорогу. Йде і журиться. З чим іти до міста? Підійшов до верби, зрізав прутика, зробив собі свистало. Поклав його в пазуху і рушив до міста. Там було три великих ресторації. Дументій зайшов до кожної з них і кожному господареві мовив:
— Даю тобі сто лей. Зараз я прийду до ресторації зі своїми друзями. Коли поїмо й вип’ємо, я свисну в оце свистало, а ти гукнеш у відповідь: «Все заплачено, паночку!»
Після цього Дументій розшукував купців-шахраїв. Коли знайшов їх, то сказав:
— Ходім до ресторації, бо я вам винен могорич.
Купців-шахраїв не треба було довго просити на дурничку — пішли за Дументіем.
Зайшли вони в першу ресторацію. Сіли за стіл. За якусь хвилину принесли їм усіляких страв і напоїв. А коли наїлися й напилися, гуцул витягнув із пазухи свистало і голосно зафівкав.
— Заплачено, пане добродію! — крикнув господар і вклонився Дументієві.
Перейшли до другої ресторації. Там теж понапивалися.
Гуцул витягнув з пазухи своє фівкало і свиснув.
— Заплачено, пане добродію,—вклонився господар.
Погостилися у третій ресторації. І там Дументій витягнув із пазухи свистало. Досить було фівкнути, як господар мовив:
— Заплачено, пане добродію!
Купці-шахраї дуже здивувалися. Захотіли придбати собі Дументієве свистало.
— Вуйку, що ви хочете за те фівкало?
— Е-е-е, воно у мене чарівне, я не продаю.
— Але ми вам заплатимо стільки, скільки скажете,—’ умовляють гуцула.
— Три тисячі лей!
Купці-шахраї аж пересіпнулися. Та витягли три тисячі лей і заплатили чоловікові. Дументій схопив гроші та й — додому.
Купці-шахраї повешталися по ярмарку, а коли зголодніли, зайшли до ресторації. Наїлися, напилися, потім один вийняв із кишені свистало. Господар ресторації мовчки подивився і не сказав нічого. Тоді свистіли усі три купці-шахраї аж почервоніли. Люди позбігалися до них, як до комедіантів.
— Заплачено? — спитали купці-шахраї.
— Ні! Ви мені не свистіть у своє дурне свистало, а Давайте гроші! — розсердився господар ресторації.
У другій ресторації, а потім і в третій їм теж відповіли:
— Ви не свистіть, а гроші заплатіть!..
Поїхали в гори, до Дументія. Той уздрів їх здалеку і напудився. Покликав жінку й каже:
— Я лягаю на стіл, а ти мені засвіти свічки та й голоси, як над мерцем.
— Най буде, чоловіче…
Вчинився гуцул мертвим, а жінка коло нього ламає руки й плаче:
— Ой, не кидай мене, чоловічку! Яким ти файним був чарівником! Нащо ж ти мене зачарував, а тепер лишаєш, як сирітку? Ой боже, що я буду робити одна?
Купці-шахраї стали на порові й почали хреститися. Та не могли вгамувати злість. Один схопив макогін і почав так гатити по миснику, що на долівку полетіли одні черепки.
Дументій злякався. Схопився на ноги і витріщив очі. А тоді спитав:
— Звідки ви дізналися, що коли макогоном бити по горшках, то воскресають мертві?
— Хіба від того воскресають?
— Адіть, я воскрес. Самі видите…
— Тоді продай нам макогін.
— За тисячу лей…
Купці-шахраї заплатили гроші, взяли із собою чудодійний макогін і пішли шукати легкого заробітку. Дійшли аж до столиці Там висіли чорні прапори.
— Що сталося? — спитали людей.
— Умерла цариця,— відповіли їм.
Купці-шахраї пішли до палацу, стали перед царем і промовили:
— О пресвітлий царю, ми дізналися у світі про твоє велике горе і прийшли тобі на поміч. Можемо царицю воскресити, але за те даси мішок золота.
— О мої вірні піддані, я вам подарую і три мішки золота, тільки воскресіть мені царицю!
— Добре, царю… Але звели, аби всі живі повиходили з палацу, бо вони будуть заважати,— попросили купці-шахраї.
Скоро у покоях не лишилося жодної душі.
Купці-шахраї витягли із торби «чудодійний макогін» і почали бити ним по скляних шафах, дзеркалах і вікнах. Розбивали все, що тільки могли.
Але мертва цариця і не думала вставати.
— Ану, схопіть цих злодіїв,— крикнув цар своїм катам.
Купців-шахраїв кинули до темниці. Відай, там їм постинали голови.
І все.
