Про старого розбійника

Казка починається з одного чоловіка, що мав красну доньку. Чоловік був на добрій роботі, тому любив дуже прибирати свою одиначку. Накупляв їй золоті завушниці і персні, всякі когутики й жучки — або брошки, як нині говорять.

Але то завітрили[1] розбійники. Схопили вони дівчину, золото забрали, а саму погнали сперед себе в гори, у страшезні дебрі і кинули у свою печеру. Дівчину розбійники зв’язали, а відтак зібралися — пішли собі грабувати далі. На стані залишився тільки один — старший. Бачить, дівчина гарненька і ще молоденька. Вона жалібно заплакала, почала проситися на волю:

— Пустіть мене, вуєчку! Я одна однісінька у нянька — як не прийду додому, то він помре з великого жалю.

І старший розбійник пошкодував дівча. Розв’язав, погладив по голівці та й красненько вивів на головну дорогу, аби її не схопили знову.

Вернулася додому жива і здорова. Батько знову був дуже щасливий.

Але так велося років шість чи сім. Прийшла страшна посуха, настав великий голод. А в селі жила одна вдовиця, яка мала вісім діточок. Щастя, що в обійсті була якась корівна, і мати годувала дітей молоком — кому горнятко, кому півгорнятка. Але діти плачуть, просять у неї хліба. А в хаті — ані крихти. Тоді старші почали казати:

— Мамо, женіть корову на торговицю, продайте її і купіть нам хліба. Ми дуже хочемо хліба.

Так слізно просили, що мати пожаліла своїх діточок. Взяла вона корівку на мотуз, повела на торговицю і продала за тисячу срібних. Але народу — голці ніде впасти. І хтось у тій тисняві украв од жінки гроші. Вдовиця гірко заплакала:

— Люди добрі, що мені робити? Маю вісім діточок і просили продати корову, аби купити хліба, а гроші в мене витягли. Тепер іду і втоплюся. Не повернуся я додому, аби не видіти голодних діточок — іду і кинуся у воду!

А старший розбійник, що випустив дівчину з печери, трапився на торговиці та й чув бідкання жінки. Він відкликав її вбік і каже:

— Не робіть з біди нічого, жіночко. Йдіть собі додому, до малих дітей.

— Та як мені прийти до тих сиріток без крихітки хліба? А від мене взяли кляті злодії останнього крейцера.

Тоді старший розбійник сягнув у кишеню, витяг жменю паперових грошей і дав удовиці:

— За ці гроші купите і хліба, і корову.

Бідна жінка була дуже рада, бо привела додому корову і принесла хліба. Так вона дожила з дітьми доти, доки не минулася посуха.

А що було зі старим розбійником? Його ватага грабувала далі, та при одному нападі її перестріляли. Залишився тільки він один. Вернувся у печеру, а там срібла-золота, всілякого багатства — життя! Та побув на стані пару днів і почав нудитися. Подумав собі так: «Ей, що мені з багатства? Не можу я жити без людей. Піду собі геть!» Набрав грошей і дорогоцінностей, рушив у дорогу.

Надибав він на перше село і на його околиці поставив собі хатку з одними дверима. Село повеселіло, бо розбійник якось купив скрипку і навчився грати. З того часу сидів на порозі, награвав на скрипці, а хто приходив слухати — тому давав по срібному чи по золотому.

Але в селі була ріка, а на ріці невеликий острів, де жив один монах: уже тридцять років спокутував гріхи. Монах почав молитися:

— Господи, та доки ще каратися?

А бог йому каже:

— Все одно ти стільки не спокутував, як старий розбійник.

— Який розбійник, Господи?

— А такий і такий. Він проживає край села, у маленькій хижці з одними дверима. Піди до нього й запитай, як він покутує.

Прийшов монах до хижчини й бачить: на порозі сидить чоловік, виграє на скрипці, а довкола старі й молоді — стоять, слухають. Він перестав грати:

— Ге-гей, раз до мене навідався монах, то велике діло!

— Так, велике, — відповів монах, — бо до тебе прислав сам Господь.

— Та чи й за мене Господь знає? — дивується розбійник. — Я ж весь час лише грішив — розбивав і грабував.

— А як покутував?

— Та все щось зробив доброго. То невинну дівчину визволив з печери, то бідній удовиці дав пригорщу грошей, аби запомоглася з малими діточками, а тепер дарую людям золото, що було в розбійницькій печері. Може, зате Господь мене помітив?

Монах не відповів. Він попрощався і пішов. Та не вернувся більше на свій острівець — подався десь по селах, між людей.

Тим монахом казка і кінчається.