Жив собі цар і не мав собі од роду дітей, і коло того царя — великий бакал (озеро) такий, що ні його перепливти, ні його переїхати.
Говорить цар так:
— Хто б міг десь почути, од чого б у мене діти були — половину царства тому оддам.
А цар та вистроїв міст через бакал. От один чоловік пішов під мостом, сів і сидить: аж ідуть три ченці, і говорить один:
— Спасибі тому цареві, що цей міст вибудував, як ми довгополії люди, то позабейкувались[1] би тут.
А другий каже:
— Е, пане брате, коли в його од роду дітей нема.
Третій каже:
— А я, отче брате, знаю, од чого б у його цариці діти були.
— Ходім же. отче-брате, на край мосту посідаєм і оддихнемо — та скажеш, отче брате, і нам. Посідали вони напроти того чоловіка і стали говорити.
— Він цар на всю імперію, він повинен це зробити, якби привезли шовку і виплели з шовку невід, і поїхали до моря і вловили золотоперую щуку, привезли до цариці і дали їй з' їсти, у неї б діти були.
Встає той чоловік з-під мосту і йде прямо до царя, і розказує йому.
— Привезіть шовку, виплетіть невід, піймайте у морі тим неводом золотоперую щуку, цариця з'їсть — у неї діти будуть.
— Добре, поштенний мужичок! Як тому правда — половину царства оддаю! Як ні — то мій меч — твоя голова з плеч!
Цар взяв позасилав листи. Навезли йому шовку, виплели невід і поїхали до моря. Закинули той невід зараз у море, натягали силу риби, перекидали — нема золотоперої щуки; закинули другий раз — ще більшу силу риби витягли. Перекидали її — нема золотоперої щуки.
Закинули третій раз — порожній невід іде, коли дивляться — нема нічого, тільки золотопера щука. Привозять ту щуку до царя. Стала кухарка варить її — попробувала юшки… Наїлась цариця… Собачка під столом попробувала кісточки.
Привела сина кухарка, привела сина цариця, привела сина й собака… А вони ростуть не по літах, а по годинах — так ростуть, як з води йдуть. Виросли за вісімнадцять годин, як за вісімнадцять літ. Цар їх пооддавав у школу і вони вчаться грамоті ще краще за того, котрий їх учить.
Приходять вони до батька свого.
— Батьку наш любий! Дай нам по коню, по лучку і по стрілочці — ми поїдемо на полювання. (Вони вже його батьком усі втрьох називають.)
Батько їм каже:
— Ви, молоді хлопці, позабігаєте з витівок своїх.
А цариця говорить:
— Дай їм по коню, нехай вони проїздяться, бо вони молоді позанужувались.
Дав їм цар по коню, по лучку і по стрілочці. Поїхали вони; їдуть в інеє панство, десяте царство.
Сученко говорить:
— Що ж, браття, ми їдем, між нами нема отамана; будь ти, царевичу, отаманом!
— Не хочу, браття!
— Будь ти, Куховаричу!
— Не хочу і я!
— Будь ти, Сученку!
— Е, брати, ви з більшого покоління, та не хочете, а я з найменшого покоління, та буду над вами отаманом! Не хочу!
— Ставаймо, братці, вряд і пускаймо стрілочки: чия далі упаде, той буде отаманом.
Поставали, попускали стрілочки.
Зараз же царевича застряла в дубові, в розсохах, Куховаричева далі застряла у маковинні, а Сученкова застряла у змія в будинку, у вікні.
Їдуть в інеє панство, в десяте государство.
— Ось твоя, Куховаричу, стрілочка в маковинні стримить.
Їдуть в інеє панство, десяте царство, не видно стрілочки Сученкової.
— Вернімось, брати, не видно стрілочки.
— Е, брати, ви до батька із стрілочками прийдете, а я з чим приїду? Соромно мені буде.
Їдуть знову в інеє панство, десяте царство.
— От твоя, Сученку, стрілочка стирчить у змія у будинку, у вікні.
Приїжджають вони туди — стрілочка стирчить у вікні, а зміїв жодного нема — всіх порозганяла.
Позаводили вони усіх трьох коней на конюшню і остались собі там ночувати.
— Котрому, брати, іти до коней ночувати?
— Ти, Царенку, найменший, іди ти до коней ночувати, а я піду під міст,— каже Сученко.
Пішов той на сторожу, а той пішов під міст…
Дивиться Сученко — летить змій, за три милі пекельним огнем пашить. Прибігає змій — на мосту кінь спіткнувся.
— Стій, коню, не спотикайся ти, борсукова шерсть, не надимайся ти, соколе, не гуди, а ти. хорте, не вий, бо твоєї тут рівні нема! Десь-не-десь є Сученко-молодець, його ворон кості сюди не занесе.
А Сученко з-під мосту:
— Брешеш!.. Добрий молодець сам з-під мосту вийде.
— А що, чи будем битись, чи миритись?
— Щоб я з поганою тваррю та мирився! Я не того сюди забився, щоб з тобою мирився!
— Ходім на тічок!
Як узяли биться, Сученко всі три голови і зрубав. Після взяв язики повиймав і в кишеню поховав, тоді взяв рукою підняв скалу, підкотив тулуб і скалою навернув.
На ранок посходились вони докупи, а Сученко і питає:
— Що кому, брати, снилось?
— Нічого не снилось…
Діждали вечора.
— Тепер іди ти, брате Куховаричу, на сторожу до коней, а я піду під міст…
Дивиться: летить змій, на шість миль огнем пашить, прибігає на міст — кінь спіткнувся.
— Стій, коню, не спотикайся ти, борсукова шерсть, не надимайся ти, соколе, не тхіли ти, хорте, не вий — тут твоєї рівні нема. Десь-не-десь є Сученко-молодець, але його ворон і кості сюди не занесе.
А Сученко каже:
— Брешеш, він сам добрий молодець з-під мосту вийде.
— Чи будем биться, чи будем мириться?
— Щоб я з поганою тваррю та мирився? Будем биться!
— Ну, ходім на тічок!
Пішли на тічок, почали биться. Як почали биться, Сученко — черк, три голови зняв. Почали биться, знов він три голови зняв; взяв язики повиймав і в кишеню поховав. А тулуб взяв під скалу підкотив і скалою навернув.
На ранок посходились вони.
— А що, брати, як кому снилось?
Куховарич каже:
— Нічого не снилось…
На третю ніч відвів Сученко свого коня і прив'язав у покоях до стовпа.
— Тепер,— каже,— дивіться, братці, не спіть.
Повісив свої рукавички на ключці і каже:
— Як буде з моїх рукавичок піна текти — радійте, а як буде кров текти, то хоч самі біжіть, хоч коня пускайте мені на поміч.
Він пішов під міст, дивиться: летить змій з дванадцятьма головами, за дванадцять миль пекельним огнем палить. Прибігає змій на міст — кінь спіткнувся.
— Стій, коню, не спотикайся ти, борсукова шерсть, не надимайся ти, соколе, не тхіли ти, хорте, не вий! Тут твоєї рівні нема. Десь-не-десь є Сученко-молодець, але його ворон кості сюди не донесе.
— Брешеш! — говорить.— Добрий молодець сам з-під мосту вийде!
— Чи будем биться, чи мириться?
— Щоб я з поганою тваррю та мирився? Будем биться!
— Ходім на тічок!
Як почали биться — ні той того не подужає, ні той того. До того вже добилися, що з Сученка уже криваві ріки біжать. А ті поснули. Крові вже по черево коневі набігло з тих рукавичок, а брати сплять — плавають у крові. А той вибився уже із сил, взяв шапку з голови і кинув угору.
— Ей,— говорить,— проклятий, ти не дивишся, он два брати моїх біжать до мене на поміч!
Той гульк угору, а Сученко чирк — і втяв три голови. Б'ються вони б'ються — ні той того, ні той того.
— Давай оддихать!
— Давай!
Стали відпочивати, а змій каже:
— Дми на тічок!
— Дми ти, нечиста сило!
— Ні, дми ти, Сученку!
Подув той — став тічок мідний, подув змій — став тічок срібний (ще сили більше у змія.)
Почали вони биться. Погано приходиться Сученкові він узяв чобіт скинув і кинув угору.
— Ей, проклята сила, от пропадеш! От ще до мене два брат на поміч біжать!
Змій гульк угору, а той — черк! Іще йому три голови одрубав. Як почали биться — ні той того, ні той того не подужає. Бачить Сученко, що погано. Скинув другий чобіт з ноги, кинув угору і каже:
— От коли, вража сило, пропадеш! Он моїх ще два брати біжать до мене на поміч.
Той глянув угору, а він йому останніх три голови одрубав, повиймав язики, поховав їх у кишеню, а тулуб скалою навернув.
Приходить він до братів своїх, дивиться — вони у крові плавають, а кінь по черево у помості вибив яму, і з рукавичок кров біжить. Розбудив він їх.
— Нуте, братці, що ви наробили? Сідлаймо коні, будемо втікати, бо пропадем!
Поїхали вони. Ідуть в інеє панство, десяте царство.
— Ах, братці, забув я на ключечці на печі свої рукавички!
— Байдуже,— кажуть,— брате, обійдешся і без них!
— Е ні,— каже,— брате, вернусь! З чим до батька приїду?
Перекинувся він котиком, побіг. Прибігає туди, дивиться три зміївни хустки гаптують, а стара змія на печі лежить.
Він під вікном:
— Няв, няв!
— Мамо,— каже одна зміївна,— ось наш котик!
— А дивіться, діти, — мовить змія,— може, то проклятий Сученко!
— Та ні! Наш, бо такий і рябенький, як наш був!
Упустили його в хату. Він повертівся коло одної, повертівся коло другої — дали йому булки. Він під стіл підгорнув, а сам скочив на піч і витирається коло старої, а та не пізнала його гладить, пестить.
— Проклятий,— каже,— Сученко, синів моїх повбивав, котів моїх порозганяв.
А він скочив на комин і сів коло рукавичок. А стара каже:
— Ідіть, дочки, у таке-то поле, одна стань криницею срібного і золотою. Вони там коло криниці стануть одпочивать, то я їх дожену і поїм. (А той сидить і все слухає.) А друга стань в такім-то полі яблунею, щоб срібне яблучко було і золоте. Вони туди приїдуть на гостинець яблучка рвать, я їх і там дожену та поїм. А третяя полети в дальшеє поле і стань же ожиною, щоб срібна і золота квітки були, от там же я їх дожену і вс іх поїм.
Вислухав котик це все, ухопив ті рукавички — та у вікно.
— А я ж вам казала, що то проклятий Сученко,— каже змія.
Прибіг він до братів.
— Ріжте, брати, ожину і терен і в пучки в'яжіть, до мого коня чіпляйте, та будем тікать, та ще й добре, бо всі пропадем.
Нарізали, начіпляли коло його коня — ледве кінь іде. їдуть попереду, а Сученко ззаду. Так женуть коней, так женуть, що аж мило з них летить.
— Станьмо, брати,— каже один з братів,— та віддихаємось, та хоч води нап'ємося!
— Не ставайте, брати,— мовить Сученко,— станем там — он дивіться — вода блищить проти сонця, там нап'ємось, там погожа вода
Як припустили брати коней, а він остався ззаду, а після як припустив свого коня, як розженеться, як ударить ту криницю шаблею — вона так кров'ю й окипіла.
— Нема вже одної! Нуте, братці, тікать!
Біжать вони, а він і каже:
— Дивіться, братці, он яблуня — срібне яблучко і золоте. Там наберемо батькові на гостинець! Ото радий буде!
Брати так поспішають, щоб Сученко не побіг попереду. А він як припустив свого коня, як підскочив до яблуні, як ударив шаблею — вона так кров'ю й окипіла.
— Нуте, братці, тікать! Дивіться, братці, он то ожина стоїть — срібна і золота квітки — аж там батькові на гостинець наберем!
Брати так поспішають, а Сученко припустив свого коня, ударив шаблею і третьої зміївни уже не стало.
— Нуте, братці, тікать, бо лихо буде!
Стали вони тікать, оглянуться назад — аж стара змія летить: одна губа попід хмарами, а друга по землі волочиться.
Як догнала, так Царенка із конем зовсім і проковтнула.
Вернулася до моря пити.
Після як погналася у погоню — знов догнала і з конем зовсім Куховарича проковтнула.
Знов вернулася до моря пити.
Тепер за Сученком пішла у погоню. Дожене його, то він пучок терну укине їй в зуби, то поки вона проковтне, він утече трохи, вона проковтне та й знов у погоню за ним. Як дожене, роззявить рот, то він туди пучок терну, а тут коня припускає. Поки давав, поки давав терен їсти, поки видавав — немає чого давати. Став бігти, дивиться — кузня, а в тій кузні Кузьма і Дем’ян.
— Ей,— каже, — Кузьма і Дем'ян, одчиніть, сховайте мене у кузні, бо нечистий дух з’їсть.
Упустили вони його у кузню з конем і двері зачинили. Прилітає змія до кузні і кричить:
— Кузьма й Дем'ян, одчиніть, оддайте злочинця, бо як стою, то так і з кузнею проглину!
— Підожди, нечистий дух! Не глотай з кузнею, лижи залізні двері язиком, ми тобі його з конем на язик посадим.
Вона двері лиже, а вони кліщі печуть.
Пролизала залізні двері, утаскала язик по саму горлянку;
— Тепер його садови!
— Ні,— каже сам Сученко,— лижи більше, бо ще не пролізе він з конем.
Вона лиже, а вони кліщі печуть. Потягла вона язик, а вони кліщами за язик…
— На, держи Сученка!
А самі забрали молоти по сім пудів і пішли її бить. Як почали вони її бити — виплюнула вона Царенка з конем зовсім. Як почали вони її гнітити тими молотами, виплюнула вона і Куховарича, тільки неживі обидва…
— Обмотай,— кажуть Кузьма й Дем’ян Сученкові,— коневі хвіст, та оббіжи тричі кругом з кузні.
Сученко обмотав хвіст, оббіг тричі кругом кузні — обгоріли коноплі.
— Е, ну ж, брате, ще бить, ще багато сили має нечиста!
Били вони змію били, поки силу не вибили. Як вибили силу, запрягли змію в плуг і давай світ переорювать. Приїхали до моря, допустили її до моря — вона випила половину моря і сама лопнула.
Приходять вони до кузні, похоронили тих обох. І дають Кузьма й Дем’ян Сученкові дві шпилечки і коржа шматок.
— їдь,— говорять,— і буде тобі перше поле — так тобі буде спать хотіться. Як ти будеш тими шпилечками в віки торкати, то переїдеш; друге поле буде таке, що тобі буде хотітись співати — так тобі буде весело. Як будеш цього коржа кусать, то воно перехочеться, бо як тільки заспіваєш, то пропадеш. Третє буде тобі поле — щипатиме тебе ззаду, кусатиме тебе — не оглядайся і не одмахуйся, бо пропадеш.
Поїхав Сученко. Виїхав на те перше поле — так його сон клонить, так його сон клонить, що не можна на коні усидіть. Він усе тими шпилечками торкне у віка, то йому й перехочеться. Переїхав поле.
Виїхав на друге — так йому весело стало, так йому хочеться заспівати, так хочеться співати, що й сказати не можна. Він усе того коржа укусить кусочок, то йому й перехочеться. Переїхав він і те поле.
Виїхав на третє — так його кусає ззаду — а він іде, а він іде і не оглядається, і не одмахується. Осталось уже до межі так, як палицею кинуть. Як укусить його ззаду — він не витерпів; вийняв шаблю, як махнув назад, оглянувся — і нема нічого. Доїжджає він до границі — тут його і підхопили. Приводять до царя.
— А що ти зробив, нащо ти мені носа одрубав? Я тебе зі світа згублю! — мовить цар.
— Воля ваша,— говорить Сученко.— Що хочете, те й робіть. Я вже дотерпів!
— Як зробиш те, що я тобі скажу, то я тобі прощу. Як підеш од Цароноса до Царолоса, та висватаєш за мене дочку, то я тобі прощу все.
Сученко одяг білу сорочку і пішов. Іде дорогою і зустрічає його чоловік.
— Здоров!
— Здоров!
— Куди ти йдеш?
— Іду,— говорить Сученко,— од Цароноса до Царолоса дочку сватать.
— Візьми і мене з собою.
— А який же ти майстер?
— Я,— говорить чоловік,— Музика!
— Ну, добре, іди. Мені Музики треба.
Ідуть уже вдвох. Ідуть та й ідуть. Іде чоловік.
— Здорові, люди!
— Доброго здоров'я!
— Куди вас бог несе?
— Ідемо од Цароноса до Царолоса дочку сватать.
— Візьміть і мене з собою!
— Що ж ти за майстер?
— Я Хилька, як ступну, то й милька, як поправлюсь, то і дві, і три заразом.
— Ну, добре, ходім. Нам такого й треба!
Ідуть уже втрьох. Зустрічає їх чоловік.
— Куди вас, люди добрі, бог несе?
— Ідемо од Цароноса до Царолоса дочку сватать!
— Піду і я з вами!
— Який же ти майстер?
— Я той, що далеко бачить!
— Іди, нам такого треба!
Ідуть вони — іде чоловік.
— Куди ви?
Вони йому розказали.
— Возьміть і мене з собою!
— Який же ти чоловік?
— Я — Холод — снігом закидаю.
Ідуть вони далі, іде чоловік.
— Здорові, люди!
— Доброго здоров'я, чоловіче добрий!
— Куди вас бог несе? Візьміть і мене з собою!
— Що ж ти за чоловік?
— Я чоловік Ряднинка, хоч які вогні, то не боюсь, ряднинкою накриюсь і будемо сидіти.
Взяли вони і того чоловіка і пішли далі.
По дорозі зустріли і того чоловіка, що їсть, їсть і ніколи не наїсться.
Взяли і його і пішли далі.
Аж іде той чоловік, що раз у раз п’є, і ніколи не нап'ється.
— Ходімо,— кажуть,— з нами, нам і такого чоловіка треба. Пішли вони — аж іде стрілець.
— Здорові були, люди добрі!
— Доброго здоров'я!
— Куди вас бог несе? Візьміть, люди добрі, і мене з собою.
— Що ж ти за чоловік?
— Я той, що з коромисла стріляє, хоч за п'ять миль, то влучу.
Взяли вони і того і пішли далі.
Ідуть та й ідуть, коли дивляться — аж над дорогою стоїть чоловік Вернигора і пересовує гору то сюди, то туди.
Вони підійшли до нього та й кажуть:
— Здоров, дядьку!
А він оглянувся та й каже:
— А! От таких єретичних синів б'ють і ламають, що спішки вітаються!
— Куди ви?
— Од Цароноса до Царолоса дочку сватать!
— Піду і я з вами!
— Ходім, нам такого, як ти, треба!
Ідуть. Вернидуб з дубами грається — то на сей бік поставить, то на той бік.
— Здоров,— кажуть,— брате!
— Здорові,— каже,— трохи дуб не вбив. Куди ви йдете?
— Ідемо од Цароноса до Царолоса дочку сватать.
— Піду і я з вами.
— Іди!
Ідуть вони. Вернивода з водою грається — на той бік усом поверне — там сухо робиться, то на той — там сухо робиться.
— Ой! Таких ледачих синів, як ви, що спішки помагайбі кажуть, трохи водою не залив. Куди вас бог несе?
— Підемо од Цароноса до Царолоса дочку сватать.
— Піду і я з вами.
— Іди!
Приходять вони до царя.
— Здорові були, ваше царсько-імператорське височество!
— Здрастуйте! Куди йдете?
— Ідем од Цароноса до Царолоса дочку сватать.
— Добре,— каже,— я таким людям рад! Зробите мені одне дільце, я за вас дочку оддам: переночуйте у моїй лазні.
Завів цар людей у лазню, обклав ту лазню соломою і запалив. Лазня загорілась — вони в крик.
— Ряднинко, де ти?
— Ось, ось я!
— Накривай скоріше!
— Зараз, зараз!
Взяв він ряднинку та й накрив: кругом них горить, головешки падають, а вони всередині сидять і пісні співають Ранком кажуть:
— А де той, що снігом сипле?
Іде він наперед і стежка снігу за ним вогонь заливає.
Прийшли вони до царя.
— Давай,— кажуть,— дочку!
— Добре, люди добрі! Ще одне дільце зробите та й оддам. Переночуйте з моїм левом.
Приходять вони додому, а там уже лев лежить. От вони сіли, Музика вийняв скрипку і — брень! Дрень! А лев тільки поглядає.
Як заграв Музика гарної пісні, лев і каже:
— Як би ти мене, братику, вивчив?
— Чому, можна! Тільки треба тобі шерсть обрізати і нігті.
— То ти й острижи мені!
Взяв шнурок, зв'язав ніжки, взяв ножа, обрізав шерсть і нігті й дав йому в лапи смичок да своєю рукою як урізав пісню, то аж волосся дибом стає.
— Будеш,— каже,— грати добре, ще й краще од мене!
— Дай же,— каже,— брате, я відпочину — трохи уморився!
На другий день цар посилає слуг.
— Ідіть,— каже,— виметіть там кості з людей, що лев поїв!
Коли приходять, а вони сидять, і лев лежить обстрижений, голий!
Тепер ідуть вони до царя.
— Давай же,— кажуть,— дочку!
— Почекайте, люди добрі, зроблю обід; як поїсте все, то тоді дочку оддам!
Влаштував їм цар обід: зарізав сто ялівок, зарізав сто каплунів[2], зарізав сто баранів, заколов сто кабанів, виставив сто кухов меду.
— Де Той, котрий їсть дуже?
— Ось я, брате!
— Сідай.
— Де Той, котрий п'є дуже?
— Ось я, брате!
— Сідай і ти!
Ті посідали, а ті носилками носять — той їсть, а той п'є, той їсть, а той п’є! До такого доносилися, що вже не стало, чого їсти й пити.
— Давай, царю, їсти, а ні — давай дочку!
— Підождіть,— каже цар,— людці добрі, ще зробіть мені одне дільце, то вже й оддам. Ще переночуйте у моїй залізній лазні
Замкнули їх у тій лазні і почали під помостом паровики гріти. Розпекли лазню так, як вогонь,— не мусять уже вони ніяк видержати.
— А де ти, брате, Той, що снігом сипле?
— Ось я, брате!
— Рятуй, бо пропадем!
Той як розправивсь — два вершки морозу стало на стінах.
Уранці посилає цар слуг своїх у лазню.
— Ідіть,— каже,— виметете кості із лазні!
Приходять, одмикають, а ті і кажуть посланцям:
— Ось трохи не померзли.
Приходять до царя.
— Давай, царю, дочку!
— Зараз, людці добрі, ще одне дільце зробите, та вже й оддам тоді: котрий піде принесе з моєю дочкою води — три милі до криниці, як моя дочка швидше прийде — так не візьмете, а як разом прийдете, так уже й оддам.
— Ступай, Хилько, з царівною по воду!
Пішов Хилька. Набрали води, увійшли половину дороги чи, може, ще й не ввійшли половини, сіли під могилкою спочивать. Вона йому й говорить:
— Ти подорожній чоловік, дай лише мені голову, я подивлюсь, чи чиста?
Поклав він голову, вона й впустила йому сну в голову, а сама взяла відро з водою та й пішла додому. Той, що далеко бачить, глянув — царівна сама воду несе, а Хилько спить під могилкою.
— Ей, браття,— говорить,— сама царівна воду несе.
— А Хилько де?
— Під могилкою спить.
— Де ти, брате, Котрий стріляєш із коромисла?
— Ось я, брате!
— Розбуди Хилька!
Він як ухопить цеглину, як ухопить коромисло — стрельнув, попав його під бік і розбудив. Глянув Хилько — аж царівна вже далеко з відром. Як поправиться Хилька-Милька, як поправиться — і дві і три заразом. Догнав царівну, одняв відро і приходять удвох.
Прийшли.
— Давай, пане, дочку!
— Беріть, люди добрі, тепер уже ваша.
Запрягли коні в повозку, беруть царівну — повезли. Ідуть вони понад водою, а царівна перекинулась щукою — та в воду.
— А де Вернивода?
— Ось я, братці!
— Царівна вскочила у воду.
Вернивода як ускочить у воду, як поверне вусом на один бік — стало сухо, як поверне вусом на другий бік — стало сухо. Він піймав царівну — та в повозку.
Ідуть далі. Перекинулась царівна білкою — та на дуб.
— А де ти, брате, Вернидубе?
— Ось я, брате!
— Царівна втекла.
Вернидуб як узяв одного дуба — так і вивернув, як узяв другого — так і вивернув-викорчував усю діброву, піймав царівну — ідуть знову.
Перекинулась царівна мишею — та в нору.
— А де ти, брате Вернигоро?
— Ось я, брате!
— Царівна перекинулась мишею та в нору втекла.
Вернигора прибіг до гори — сюди-туди перекидав гору, знайшов її — та в повозку!
— Аж тепер я буду ваша!
Ідуть вони — розійшлися браття, остався один Сученко та вона.
Приїжджають до царя, глянула вона на нього, аж він дуже поганий і безносий.
Звеліла вона яму викопати і половину жару напалити і перемостила дрючок через яму, щоб цар із Сученком переходив.
Сученко надів білу сорочку і пішов. Перейшов. Надів білу сорочку і цар, попрощався з усім народом і собі пішов. Дійшов на середину — царівна стоїть коло дрючка, торкнула ногою — дрючок повернувся, а цар у вогонь упав. Згорів цар, а царівна за Сученка заміж пішла. Обвінчались вони і тепер живуть, хліб жують і постолом добро возять.
[1] Позабейкувались — позабруднювались.
[2] Каплун — гусак.
