Була собі цариця, і в неї не було дітей зроду. Сказали їй знахарі: коли б зловили щуку велику, взяли зварили щучину голову (саму голову), і щоб вона з’їла. Вона так і зробила, а через рік породила вужа. Той вуж відразу заговорив, як народився.
— Татку,— говорить,— і мамко, звеліть мені зробити кам’яну хатку, і щоб ліжечко там було, і коміночок, і огонь, щоб там горів, і щоб у місяць мене оженили.
Зробили так: заперли його у кам’яну хатку; у дві неділі виріс великий уже, на все ліжко.
От водять вже до нього на вибір простих дівчат — кого вже він полюбить. Водили вже їх там, водили,— переводили зо всієї окраїни: не доберуть! А в однієї баби та було дванадцять дочок, і їх брали, та тільки однієї не брали — найменшої. От найменша говорить:
— Дурні ви, дурні! Якби мене взяли, то я б зараз була нареченою!
До царя те дійшло, і приїхали зараз та й взяли її. Привели її до царя, цар говорить:
— Чи будеш мені невісткою, чи ні?
А вона каже:
— Буду! Давайте ж мені зараз дванадцять платтів, дванадцять панчіх, дванадцять сорочок, дванадцять черевиків і всього по дванадцять.
Убралась і пішла до вужа. Ті дівчата прийдуть: сунеться вуж до них, хоче вставати — вони навтіки, що вуж. А та прийшла і стоїть на порозі:
— Здрастуйте!
— Здрастуй! Чи будеш мені жоною?
— Буду!
— Скидай же одне плаття!
Вона каже:
— Скидайте і ви одне!
Він скинув: скинув він шкуру одну, а вона — плаття. Тепер знову каже:
— Скидай друге плаття!
А вона каже:
— Скидайте й ви.
Та і третє так, і четверте, аж до дванадцятого. Осталась вона в одній сукні, а він тільки чоловіком. Як поскидав вуж шкурки, лежить, а вогонь у комінку горить. Вона за тії шкурки та на огонь скинула і спалила. Спалила, а він і став вужем-царем. Повінчались та й живуть. А до батька не пішли.
Кличуть їх через якийсь час, а він не йде. Вона каже:
— Пустіть мене, серце, до батька до вашого, піду погуляю, а то будуть гніваться: як же так можна не піти?
От він її пустив.
Пішла, гуляла там, гуляла і їла, і пила. А він їй казав:
«Іди ж гуляти, та тільки батьку і матері правду скажеш — то ти мене не застанеш». (Щоб не знали вони, як він із вужа та став чоловіком.) А вона призналася. Погуляла там, приходить додому, аж його нема: пішов уже на друге государство, край світу.
Вона сиділа-сиділа, плакала-плакала та й пішла у світ шукати чоловіка. Приходить у село. Підійшла проситися на ніч до бабки, до Вітрової матері. Та не пускає:
— Тут прилетить мій син, зараз почує руську кость, зараз тебе уб’є, роздує!
Просилась, поки упросилася: та бабка її заховала у скриню.
А Вітер як прилетів, то зараз і почув, каже:
— Що це таке, матко,— у нас руську кость чути?
А мати й каже:
— Це приходила жінка проситися, говорить, що чоловік покинув.
— Дай же ж, мати, їй яблучко срібнеє. Та нехай вона йде, бо вже її чоловік та у другім царстві.
От вона переночувала. Дали їй яблучко срібне. Вона пішла. Іде та іде; обіймає її ніч. Проситься вона знов на ніч до бабусі. Та пускає:
— Тут як прилетить мій син, то тебе спалить!
— Ні, я вже ночувала у таких: ночувала я у Вітрової матері.
То бабуся заховала її. Вона була Місяцева мати.
Аж прилітає Місяць:
— Що це таке, матко, руську кость чути?
А вона каже:
— Ото, мій синочку, прийшла жінка якась — та, що її чоловік покинув за те, що батькові-матері правду сказала.
Він каже:
— Добре, що впустили; дайте ж їй золоте яблучко, нехай вона скоріше поспішає, бо вже її чоловік жениться на іншій жоні.
От жінка переночувала, дали їй яблучко золоте. Вона пішла.
Іде та й іде, обіймає знову її ніч. Проситься знов на ніч до Сонцевої матері. Та бабуся каже:
— Не пущу я тебе: мій син по світу літає, то як прилетить — спалить тебе.
Вона каже:
— Я у таких ночувала уже: мені дали двоє яблучок.
Прилітає той син, Сонце, і говорить:
— Що це таке, матусю, що руську кость чути?
— Прийшла жінка якась, що її чоловік покинув, проситься на ніч. А він каже:
— Її чоловік оженився уже на іншій. І нехай вона йде туди і дайте їй діамант (яблучко таке вже, найдорожче, найкраще), : скажіть їй, щоб вона прийшла в той дім, де муж,— так її не допустять туди; а вона щоб зробилася старчихою і сіла там коло двору і прослала хустинку, і поклала одне яблучко срібнеє. То донесуть люди, що прибула якась старчиха і продає срібні яблучка
От переночувала жінка. А вранці бабуся дала їй діамант і сказала, що треба робити. Зробила все жінка, як було велено А цариця (нова вужева жона) прийшла до неї і питає:
— Що тобі за те яблучко?
А жінка каже:
— Мені не треба нічого, панійко (чи там государинько) я хочу, щоб ви мене пустили до свого мужа переночувати.
Цариця взяла те яблучко і пустила жінку на ніч. А свого чоловіка упоїла чисто, щоб він нічого не знав, щоб то з першою жінкою не говорив.
Жінка перша вже будила його, будила, ніччю плакала-плакала, слізьми чисто його облила та й пішла.
Він вранці пробуджується, устає, говорить сам собі:
— Що це таке: ніби-то пахнуть першої жінки сльози, і я увесь мокрий.
Нікому того не розказав і жінці своїй не признався.
— Почекай же, на завтрашню ніч я не буду спати, буду примічати.
Назавтра розстилає жінка знову хустинку і кладе вже яблучко золоте. Приходить знов государиня і говорить:
— Продай же мені яблучко, я тобі скільки хочеш грошей дам.
А вона:
— Ні, не хочу, панійко: мені не треба нічого, тільки пустіть мене іще одну ніч переночувати.
Цариця взяла і пустила. Так жінка та знов як взялася будити чоловіка, як взялася його качати, цілувати (а цариця знову його упоїла). Та знову поплакала, облила його слізьми та й пішла.
Одне вже яблучко зосталося — діамантове, найдорожче: це вже їй на одну тільки ніч. Каже:
— Пустіть же, панійко, ще й на цю ніч та й годі вже.
Тепер же чоловік вже вночі не спить. Вона прийшла, зараз стала його цілувати у голову. Він мовчить. Вона його цілує. Каже чоловік:
— Хто ти така?
— Я перша твоя жінка.
— Яким же ти родом сюди зайшла?
— Я була там і там, заходила ночувати, дали мені яблучка, а я дала твоїй жоні яблучко, вона мене й пустила переночувати. Я вже третю ніч тут ночую.
Так він роздумався, крикнув, щоб свічки засвітили. Вона — зовсім старчиха. Каже він:
— Боже мій, що то таке, що перша жінка свого мужа край світу знайшла, а другая, проклятая, свого мужа за яблука оддала?
Велів коні запрягати, одягнув жінку у сукню, у все, що треба, і поїхали до батька.
