Пригоди сироти

Українська казка

Раз жив тут, у горах, бідний чоловік. І той бідний чоловік мав одного сина. Хлопчик був слабенький, бо в бідняковій хаті варилася тільки пісна бовтанка. Аби дати синові, батько і мати відривали від свого рота крихти вівсяного ощипка. Самі з голоду померли. Люди поховали їх, бо син, хоч трохи й виріс, не мав за що правити їм провід.

Залишився сирота в хатині, як у якійсь пустелі. Пересидів три дні і три ночі — немає порятунку. Думає, де дітися? Доведеться і йому вмирати. Та надворі таке красно літечко, так тепло. І пустився Іванко в дорогу — аби далі від страшної хати.

Зайшов у ліс, а там благодать: ще й повітря таке запашне, що ненадихатися вволю. Тільки їсти хлопець нічого не знаходить.

Іде він, іде — і вийшов на поляну. А на тій поляні стоїть велика хата, і перед хатою пасеться добрий гурт овець. Зайшов Іванко до світлиці, бачить — на лаві сидять дідо й баба, обоє сліпі. Та він дуже голодний, а на печі, в червоному котлі, кипить-парує м’ясо. Тут хлопчина довго не роздумував, бо голодне черево — найліпший порадник. Схопив із кута вила, встромив у котел. Вийняв собі добрий кусень м’яса і поліз під ліжко, аби ніхто не заважав їсти.

Минула година, як по-теперішньому кажуть, бо тоді годинника не знали. Дідо просить бабу:

— Ану йди подивися, чи варене м’ясо, бо захотілося щось їсти.

Баба взяла вила, вийняла кусень м’яса і поклала в миску сперед діда. Пішла вона й за другим шматком — водить, водить вилами в котлі, та м’яса нема.

— Де ділося? Добре пам’ятаю, що я положила варити два куски.

Дідо каже бабі:

— Може, якийсь нечистий узяв?

Вона схопила кочергу і почала з-під ліжка вигрібати. Натрапила на бідного Іванка. Той плаче і кричить:

— Йой-йой, не убийте мене кочергою!

— Та хто ти такий? — схопився з лави й дідо.

— Я — чиста душа, — відповів Іванко.

— Ну, коли ти — чиста душа, добре. Тоді скажи, звідки ти, з якої держави.

Хлопець про все розповів: як померли з голоду батьки, як він залишився у хаті один і, голодний, пустився у хащу. Ішов великими лісами, великими пустами, доки не надибав на їх хату.

Дідо каже:

— Ну, не біда, синку. Будеш ходити з вівцями. Я дам тобі їсти, що тільки забажаєш, а ти будеш вівчарити.

Іванко дуже радий. Але дідо і на повідає:

— Запам’ятай, синку, коли вийдеш з вівцями на срібну поляну, не дивися ні вліво, ні вправо. Подивишся направо — то з’їсть тебе вовк, подивишся наліво — з’їсть тебе ведмідь.

Іванко вже ситий і взяв то все легенько. Погнав овець на срібну поляну і відразу поглянув управо. Бачить, що до нього повзе сірий вовк. Та хлопчина уже й не дурненький: встромив у пащу палицю — і вовк лише простягся. Іванко здер із нього шкіру і сховав під чорною колодою. Глянув уліво — суне ведмедисько. Так само Іванко убив і ведмедя. Зняв із нього шкіру і положив до вовнової під чорну колоду.

Але то було не все. Я забув сказати: дідо ще панові дав, що на поляні буде велика вода, і, якщо Іванко в неї ступить, він також осліпне. Вівчар прийшов до озера і бачить: велике, та мілке, бо це його водиця розбризкана по срібній поляні. А на тому березі — шовкова трава, така красна паша! Подумав Іванко і сів на барана. Переніс його баран — рогатий отаман, а за ним перебрела й отара.

А тут раз краса! Вівці пасуться, а Іванко грає — почав собі дути у пищалку. Прилетіли з хащі дванадцять повітруль — молодих дівчат — і всі пустилися до танцю. Іванко видихався зовсім, а повітрулі підганяють, аби дув і Дув. Не дають йому перепочити. Іванко схопився, пищалкою вдарив об колоду, розтрощив її.

— Ну, дівчата, скінчилося моє награвання, а ваше танцювання. Пищалочка розбилася.

А повітрулі просять:

— Зроби нову, зроби нову!..

Подумав Іванко і відповідає:

— Тоді зрубайте мені бука, що найстаріший у сій хащі.

Повітрулі полетіли в ліс, знайшли собі довгу, дванадцятиметрову сокиру. Зрубали бучиська, притягли до Іванка.

А він уже був не слабий хлопчина. Взяв оту сокирищу і з одного розмаху увігнав у дерево, що воно аж тріснуло. Та й каже:

— Ей, дівчата, так діла не буде! Сього бука треба обдерти руками.

Повітрулі скочили — з одного боку шість, з другого боку шість — і встромили пальці у розколину, щоб лупити з дерева кору. А Іванко тихенько-тихенько розхитує сокиру, що засіла у тріщині клином. Раз — і вихопив її, якби оком кліпнув! Білі пальці повітруль лишилися у розколині. Дівчата зверещали і почали просити, аби Іван їх визволив. А він каже:

— Визволю, але наперед скажете, де ви діли дідові та бабині очі!

Старша повітруля відповіла:

— Іди за сонцем до криниці, що має дві нори. В ній дідові очі на правому боці, а бабині — на лівому.

Знайшов Іванко ту криницю, знайшов у ній дідові та бабині очі. Повернувся, свиснув на овець і вже сідає на барана, щоб перейти озеро. А повітрулі плачуть. Пожалів їх вівчар — відпустив: полетіли, аж гай зашумів!

Повернувся молодик додому. Овець спровадив до кошари, а сам зайшов до хати.

— Ей, синку, напевно, і ти вже без очей. Не послухався мене… — каже йому дідо.

А Іванко веселий-веселий:

— Де би я утратив свої очі! Ще й ваші приніс! Були у тій криниці, що має дві жили, в цілющій воді.

І дідо з бабою прозріли. Від радості й не знали як віддячити бідному Іванкові.

Баба каже:

— Дідику, збираймося в дорогу. Я хочу надивитися, який красний світ. А тобі ми, синку, лишаємо все. Та слухай сюди: в хаті маєш дванадцять кімнат, заходь у котру хочеш, тільки до останньої не треба заглядати.

Іванко лишився в обійсті один. Але тепер вія уже багатий. Ходи собі з кімнати до кімнати і бери, що хочеш! Гуляй, веселися!

Тільки що в дванадцятій кімнаті? Подумав собі так: «Не побоявся я тоді, коли намовляв дідо, то чого боятися намовляння баби?» І відчинив двері таємничої кімнати. А там гори золота і срібла, всяких діамантів. Та все то раз блиснуло і перемінилося на купи каміння: краса дорогоцінностей передалася хлопцеві. Весь одяг на ньому світився, як сонце!

— Що тепер чинити? — міркує собі хлопець. — 3 красою тут, у хащі, не варто сидіти. Та ще й одному. Треба збиратися в дорогу.

Прийшов до чорної колоди, узяв вовчу й ведмедячу шкіри і одягнув на себе: вовчу спереду, ведмедячу ззаду. Та й рушив у світ.

Йде, йде — дуже довго, пустами, лісами. І виходить на державний шлях. А назустріч їде царева коляска. Стражники помітили, що на дорозі — дивний звір, і зупинили коней. Старший уже вийняв револьвер. Але царська донька виглянула з коляски, чому вони стали, і крикнула:

— Ой, я такої звірки ще не бачила! Спереду — вовк, а ззаду — ведмідь. Чекайте, не стріляйте. Раз вона не втікає, то візьмемо її у палац.

Приїхали зі звірем додому, а він на царському дворі почав перекидатися — усіх розвеселяє.

Цар згадав, що в нього є лужок, на якому шовкова трава, але з того користі немає: вже стерегли траву й полки, а не могли помітити, хто її випасає. І цар собі подумав, чи не встерегла би шовкову траву оця дивна звірка.

Повели звіра на лужок, прив’язали до старого дуба. Дубисько був низенький, та дуже крислатий: в його затіні й росла шовкова трава.

Іван у своїх шкірах геть запарився. Ліг собі у холодку на м’якій травиці, позирає вгору, на галуззя. Така благодать!

Враз у листі щось зашурхотіло, і на траву впало пташенятко. Прилетіла його мати — в’ється і голосить, а нічим зарадити не може. Та чому б не допоміг Іванко? Гілля таке низеньке, що він підняв руку — і положив потя[1] у гніздечко. Тоді пташка стала щебетати, що й вона Іванкові хоче зробити добре. Пташка попередила: вночі йому страшенно захочеться спати. Щоб не заснув — най вилізе на дерево, приляже на гілляці. Опівночі прилетять під дуба дванадцятиногі коні-татоші, аби пасти шовкову траву. Йому досить буде сягнути рукою і схопити коней за вуздечки.

Та Іванко, змучений довгими дорогами, заснув і на дубі. А тут уже північ. Іванкові так солодко спиться, що від його хропіння аж задрижав дуб. На те прокинулася пташка і почала дзьобати його межи очі — ледве добудилася. І тої ж миті з’явилися два чарівні коні. Ще не встигли нахилити голови до шовкової трави, як Іванко хапнув за вуздечки.

Які то були коні! Один — золотий, а другий — діамантовий. Але в Іванкових руках вони більше не мали чарівної сили: вся перейшла хлопцеві.

А царська дочка вранці каже слугам, що вона сама йде на лужок, несе звірові поїсти: знову хоче бачити, як він перекидається.

Прийшла царівна, дивиться, а під старим дубом стоїть прекрасний хлопець і тримає за вуздечки коней — одного золотого, другого діамантового.

— Кою ти тут чекаєш, красний витязю?

— А ти кого шукаєш, царівно? — перепитав Іванко.

— Я прийшла подивитися, як моя звірка стереже шовкову траву. Принесла їй, бідненькій, поїсти. А де вона?

Іванкові дуже полюбилося, що царська дочка сама прийшла на поле і принесла їсти. І він відповів:

— Слухай сюди, дівчино. Я би тобі про все розповів, але то — велика таємниця. Можу її повідати лише одній дівчині, котра буде моєю. Щоб не прозрадила мене.

Царська донька схопилася і з дуже щирим серцем його обцілувала:

— Я буду твоя, якщо ти мене хочеш!

Тоді Іванко розповів про свої пригоди: як жив у діда й баби, як пас овець на срібній поляні, як там убив вовка і ведмедя, а повітруль примусив повернути очі його старим господарям. А що з ним сталося потому, дівчина й не слухала — така була щаслива, що зустріла красного леґіня.

Іванко і Рузька — так звалася дівчина — сіли собі на чарівних коней: він — на золотого, а вона — на діамантового. І красненько, в парі, рушили в палац. А цар, коли побачив, що вони прилетіли на дванадцятиногих повітряних татошах, то дуже зрадів: про такого багатого зятя ніколи й не думав, хоча був царем.

І молодим справили весілля. Три дні і три ночі у царському палаці гуляли й веселилися, бажали молодятам у щасті та здоров’ї довгий вік прожити.

На тому весіллі я їх і лишив. І казці кінець.

[1] Потя, потята — пташеня, пташенята.

Джерело: Дванадцять братів. Закарпатські казки.— «Карпати», Ужгород, 1972.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up