Сопілкар Марко і повітруля

Українська казка

Раз був один дуже бідний хлопець. Батько помер, мати була хвора — і він ще від маленького служив у сільських ґаздів. Та у селі хлопчина не жив: як відвели його в полонину, коли мав сім років, то там коло худоби і літував, і зимував. Але на полонині навчився так пищалити, що й зозуля кукала за ним усі коломийки.

Одного дня пустив овець пастися. Сонце красно гріє, вітрик повіває. А Марко молоденький в пищалочку собі подуває. Та прийшов до нього старий дідо із шапкою в руці. Став перед вівчариком. А як Марко запищалив знову, він почав вигинатися. На те прилетіли дванадцять повітруль і всі пустились до танцю. Дідо шепнув Маркові на вухо:

— Котра тобі любиться найбільше, та буде твоя, якщо хочеш слухати мене. Завтра знову я прийду сюди — в такий самий час. Сядеш під моєю бородою і почнеш пищалити. Награвай так сильно, щоб дівки у танці геть розгарячилися і пороздягалися. Але добре роздивися доти, бо то повітрулі — коли вони роздягнуться, то їх не стане видно. На котру з них будеш мати ласку, візьми її одяг, а кинь свою сорочку. Та й ніколи їй не віддавай дівочого плаття.

Марко зробив, як порадив дідо. Одинадцять Дівчат полетіло, а дванадцята, найкраща, лишилася у його сорочці. Вона просить!

— Віддай моє плаття! Я буду вже твоя…

А Марко не слухає. Повів її на бідне домівство, де жила Його мати. Від матері хлопець це таївся: він просвердлив ковбицю-колоду, на якій вони рубали дрова, запакував туди дівочий одяг і заклинив дірку.

Справили весілля і живуть. Народився хлопчик, і в хаті стало весело. Так минуло десь до п’яти років. Марко почав думати, що в них усе буде, як в інших людей, хоча його жінка — повітруля.

І якось він пішов на полонину, лишив жінку з матір’ю. А вона прибралася — і стала як лелія. Мати дивиться на неї і дивується:

— Донько моя люба, яка ти тепер красна!

А вона відповідає:

— Мамко солоденька! Якби ви мені дали моє дівоче плаття, я стала би у сім разів краща.

Баба нічого не чекала, не радилася, а вибила із колоди клин і витягла захований одяг. Невістка одягнула своє дівоче плаття, взяла на руки сина і сказала:

— Мамко, передайте Маркові, як прийде, що я пішла аж за скляну гору.

Марко вернувся з полонини і нараз питає:

— А де моя жона?

Мати розповіла, що тут сталося. Він поклав у торбу сухий окраєць. Потому подивився та взяв собі й три писанки, що малювала жінка. І рушив у дорогу. Ходив-блудив, голодний, по хащі, а нікого було й запитати, де скляна гора. Сів і зажурився. Але згадав про свою пищалку, яку завжди носив у торбині. Почав награвати, аби розвеселитися. Раз дивиться, а перед ним — дідо, що віддав за нього повітрулю.

— Ой дідику, як мені дістатися ва скляну гору? Десь там жона з дитиною, а я і не знаю, в котрий бік іти.

Дідо присів на сухого пня і сказав Маркові:

— Тяжке діло, аби ти дістався аж за скляну гору. Але ти — чесний чоловік, і я тобі поможу. Взуй собі одного мого чобота і одягни шапку-невидимку. Лише собі подумаєш — і нараз будеш там!

Так і сталося. Марко опинився на голому скляному дворищі. Бачить, із хатини вибіг малий хлопчик. То був його син. Марко скинув шапку-невидимку, відкрився малому:

— Синку, любий. Ходи, я твій нянько. Мені тут так ковзко, що не можу зробити ні кроку. Кажи мамці, най вийде сюди.

Хлопчик одним махом кинувся до хижі:

— Мамко, тут є нянько!

— Ой синку, — каже мати. — Сюди й чорний ворон по занесе його кістки — не те щоб прийшов нянько.

Малий вибігає другий раз на двір. Марко показався своїй дитині знову:

— Синку, неси матері оці писанки, — і дав йому мальовані яйця.

Хлопчик забіг до хати з писанками. Мати упізнала, що то її робота — вона їх малювала. Тепер повірила дитині й вибігла на двір. Але ніде нікого. Почала просити:

— Покажися, любий! Я не зроблю тобі біди. Покажися, Марку!

Тоді він зняв шапку-невидимку,

З великою радістю вони обцілувалися.

Але з хати виявилася стара повітруля. Вона сказала зятеві:

— Прийшов, песій сину? Не так легко дам тобі дочку. Якщо оббігнеш хижу три рази з моїм кужелем і він не згорить, то дочка твоя. А ні — нараз будеш на голову коротший.

Жінка відкликала Марка. Дала йому свій перстень — із чорним жуком — і порадила:

— Візьми перстень на середній палець. Коли підеш оббігати хату — покрути ним три рази вліво: кужіль відвологне і не загориться.

Так і було. Марко оббіг хату скільки наказали — кужіль навіть не починав тліти, лише став сухеньким, як був перед тим.

Баба така сердита, що ледве не лусне.

— Але сього мало! — каже вона зятеві. — Маєш замість хижі поставити за добу палац на дванадцять поверхів!

Жінка порадила Маркові:

— Покрути моїм жуком управо дванадцять разів: палац буде стояти готовий!

Марко все зробив, як вона порадила. За добу постав на місці хатки прекрасний будинок на дванадцять поверхів.

Стара дозволила їм жити у тому палаці, але щось міркувала.

Тоді жінка сказала Маркові:

— Тікаймо геть звідси. Якби тебе утримала одною рукою — на другу візьму сина і полетимо.

— Не журися, жоно, — відповів Марко. — Іди з дитиною вперед, а мною не журися. Я ще сьогодні буду там, де ти будеш завтра.

Жінка-повітруля із сином полетіла.

А Марко лише собі подумав — і вже дідовим чоботом дубнув у домівстві.

Повернулася і жінка з малим хлопчиком.

І вони щасливо собі жили, доки не померли.

Таке собі хлопець напищалив!

Джерело: Дванадцять братів. Закарпатські казки.— «Карпати», Ужгород, 1972.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up