Солом’яний бичок

Жив собі дід та баба; дід служив на майдані майданником[1], а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні — нічого не мають: що зароблять, то проїдять, та й нема. От баба і напалась на діда:

— Зроби та й зроби мені, діду, солом’яного бичка й осмоли його смолою.

— Що ти, дурна, говориш, навіщо тобі той бичок здався?

— Зроби, я вже знаю, навіщо.

Дід — нічого робить — взяв зробив солом’яного бичка й осмолив його смолою.

Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом’яного бичка пасти; сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує: «Пасись-пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!» Поти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору, біжить ведмідь; наскочив на бичка:

— Хто ти такий? — питає. — Скажи мені!

А бичок і каже:

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

Ведмідь каже:

— Коли ти солом’яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати!

Бичок нічого — мовчить; ведмідь тоді його зараз за бік, давай смолу оддирати. Оддирав-оддирав, та й зав’яз, та ніяк не вирве. Сіпав, сіпав — ні! Затяг того бичка бозна-куди. От баба прокидається, аж бичка й нема. «Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов». Та мерщій днище та гребінь на плечі, та додому.

Коли дивиться, — ведмідь у бору бичка тягає; вона до діда:

— Діду, діду, бичок наш ведмедя привів, — іди його вбий!

Дід вискочив, оддер ведмедя, взяв і закинув його у погріб.

От на другий день, ще ні сніг ні зоря, баба уже набрала кужеля і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:

— Пасись-пасись, бичку , натравиш, поки я мички попряду!

Поти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору, вибігає сірий вовк та до бичка:

— Хто ти такий? Скажи мені!

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

— Коли ти смолою засмолений, — каже вовк, — то дай і мені смоли засмолити бік, а то сучого сина собаки обідрали.

— Бери!

Вовк зразу до боку, хотів смолу оддерти. Драв-драв та зубами й застряв, що ніяк уже не оддере: що хоче назад, то ніяк. Він так вовтузиться з тим бичком! Прокидається баба — аж бичка уже й не видно. Вона подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів», — та й пішла. Коли дивиться; вовк бичка тягає; вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у погріб укинув.

Погнала баба і на третій день бичка пастись; сіла під могилою, та й заснула. Біжить лисичка:

— Хто ти такий? — питає бичка.

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

— Дай мені смоли, голубчику, приложити до боку: сучого сина хорти трохи шкури не зняли!

— Бери!

Ув’язла й лисиця зубами, ніяк не вирветься. Баба дідові сказала, дід укинув у погріб і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика піймали.

От як назбиралось їх, дід сів над лядою у погребі, давай гострити ніж. Ведмідь його й питає:

— Діду, навіщо ти ніж гостриш?

— Щоб з тебе шкуру знять та зробить з тієї шкури й собі, й бабі кожухи.

— Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю: я тобі багато меду принесу!

— Ну, гляди!

Взяв і випустив ведмедика. Сів над лядою, знов ножа гострить Вовк його й питає:

— Діду, навіщо ти ножа гостриш?

— Щоб з тебе шкуру знять та на зиму теплу шапку пошить.

— Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за те цілу отару овечок прижену.

— Гляди!

Й вовка випустив. Сидить та ще ножа гострить. Лисичка виткнула мордочку, питає:

— Скажи мені, будь ласка, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?

— У лисички, — каже, — гарна шкурка на опушку й на комірець, хочу знять.

— Ой не знімай з мене, дідусю, шкури, я тобі і гусей, і курей принесу!

— Ну, гляди!

І лисичку пустив. Остався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає, а він і каже:

— У зайчика шкура м’якенька, тепленька — будуть мені на зиму рукавички й капелюх.

— Ох, не ріж мене, дідусю, я тобі стьожок, серг, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю!

Пустив і того.

От переночували ту ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж —дер-дер! Щось до діда у двері. Баба прокинулась.

— Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить; піди подивись.

Дід вийшов, коли то ведмідь цілий улик меду припер. Дід узяв мед, та тільки що ліг. аж у двері знову — дер-дер! Коли вийде — аж повен двір овець вовк понагонив. От незабаром лисичка принесла гусей, курей — всякої птиці; зайчик понаносив стьожок, серг, намиста доброго… І дід рад, і баба рада. Взяли попродали овечки та накупили волів, та став дід ходить тими волами у дорогу, та так розбагатіли, що не треба краще. А бичок, як не стало вже треба, поти стояв на сонці, поки й розтав.