Староста пастушків

Українська казка

Був один цар, котрий мав царевича. Той царевич любив полювати. Раз прийшов у темний ліс, а там його щось кличе:

— Гей. пане, поклади мені до бука жердину.

Царевич нікого на дереві не бачив, лише почув голос. Скоро вирубав жердину і припер до бука. Жердиною зліз великий гад і обвився хлопцеві круг шиї. Царевич злякався і пішов шукати ворожби або якогось порятунку.

Приходить на поле, де пастухи з худобою. А то — молоді хлопці. Вони бавилися так: один був за старосту, а двоє — за підстаростів. Староста сидів собі, як пан, а підстарости доглядали худобу.

Царевич пішов мимо дітлахів, навіть не вклонився. Той, що був за старосту, схопився й закричав:

— Гей, паночку, верніться до мене!

Царевич вернувся, а хлопець говорить:

— Що ви за чоловік? Проходите попри старосту і не вклоняєтеся!

Царевич нічого йому не сказав, лише пройшов знову і вклонився хлопцеві.

— Тепер скажіть, що у вас на шиї? — запитує староста.

— Не знаю, що то є.

— А я знаю, я з ним поговорю! — І хлопець сказав гадові: — Хто тобі дозволив сісти чоловікові на шию?

— Мені не дозволив ніхто! Я сам собі дозволив!

— А знаєш, що без суду ти не можеш кривдити людину? Злізай долі, будемо судити. Я староста, а в мене два підстарости. Якщо присудимо тобі, аби тебе царевич носив — то полізеш знову, а якщо ні, то мусиш іти пішки.

Гад красно розвився, зліз на землю і чекає суду. Суд зробили скоро: хлопці схопили палиці та й убили гада.

— Пане старосто, і ви, підстарости! Ходіть зі мною до царя, — запрошує царевич.

— Ми до царя не можемо йти, бо з людською худобою зайняті. Якщо залишимо худобу, то наробить великої шкоди.

— Нічого, нічого! Я всю шкоду заплачу, лише ходіть зі мною.

Хлопці не пішли: вони не хотіли, щоб їхня худоба знищила людську працю. Тоді царевич сам пішов додому і розповів про свою пригоду.

— Ішов я, — каже, — попри хлопців, а вони так хитро зманили того гада із моєї шиї і вбили його.

Цар говорить: ч

— Я хочу їх нидіти. Йди й приведи тих пастушків.

Царевич скочив на коня і — на толоку. Знову просить хлопців, але воли не хочуть іти:

— Най сам цар прийде до нас!

Царевич вернувся і все розказав батькові. Цар опустив голову і став думати: «Ба що то за хлопці, що собі дозволили так сміло говорити?» Та й наказав слугам, аби запрягали. Приїхали увечері в село, де жили ті хлопці, і питають:

— Де тут знайти старосту?

Царя нараз повели до старости, але то був староста, котрий наказує громаді. Царевич сказав:

— Ведіть нас до хлопця, котрий старостує серед пастушків.

Сільський староста здогадався і повів царя до хати, де жив той пастух. А хлопець жив на краю села, в хижі, городженій воринням. Цар заходить, вклоняється:

— Добрий вечір, старосто!

— Доброго здоров’я, царю! Що потребуєте, кажіть.

— Нічого такого я не потребую, лише хочу знати, чи вмієш писати?

— Вмію.

— Тоді добре. Ну, ходи зі мною.

Цар привіз його в палати, красно убрав і каже:

— Ти будеш у мене усі суди судити.

Скільки потому до царя сходилося народу, піхто не був проти слова старости. Усе судив добре.

Та хлопець звик до іншої роботи, і за якийсь час заявив, що не може сидіти в палаці, знову йде на толоку з худобою.

— Коли треба буде мого слова, зашліть когось за мною, і я прийду.

Так зібрався з царською худобою на пасовище і взяв двох вояків, як підстаростів.

Раз одна бідна жінка, що мала троє дітей, ходила по селу, аби дістати для них їсти. А вітер завіяв із такою силою, що бідна ходачка упала у болото і поваляла ті окрайці, що вижебрала. Прийшла вона до царя на скаргу: так і так, верталася до своїх дітей з нажебраним хлібом, а вітер кинув торбою в болото. Цар заслав по старосту на толоку.

Хлопець прийшов і питає жінку:

— Що сталося?

Вона переказала.

Староста швиденько написав листа, красно запечатав і кинув у повітря. За короткий час заходить у палац двістіп’ятдесятилітній чоловік. Староста схопився і пальцем постукав старого в чоло:

— Нечистий духу, Вітре, чому ти видаєш такі великі сили, аби бідна жінка впала у болото і втратила хліб, котрий так тяжко вижебрала? За одну годину занеси нещасниці у хижу стільки хліба і муки, срібла й золота, аби мала на ціле життя!

Через годину староста відправив ходачку додому, а сам зібрався до худоби.

Раз поганий цар пише його цареві:

«Чув, що маєш премудрого хлопця, але в мене дівка ще мудріша. Вона видурить від твого золоті роги із бика».

Цар відписав:

«Не може того бути. Мій пастух зуміє поговорити з нею!»

А поганий цар — йому:

«Якщо моя дівка видурить від нього золоті роги із бика, то чи дозволиш, аби хлопець узяв її за жінку?»

Цар відповів:

«Дозволю! Коли його обмане, то най поберуться».

Дівчина убралася в саме золото і пішла на толоку. Підійшла, вклонилася і йде собі далі. А хлопець спитав:

— Куди ти, дівко, йдеш?

— Іду туди й туди, — говорить хитруня.

А хлопець побачив, яка вона красна і почав просити:

— Не йди ти нікуди. Вже й так скоро ніч. Ти переспи у моїй колибі.

А дівчина того і хотіла. Зайшла у колибу. Недобре там було, бо дим виїдав очі. Та заночувала. Рано встала, дивиться на царську худобу і показує рукою на золоторогого бика.

— Я би їла м’ясо із сього бика.

А хлопцеві вона так полюбилася, що він уже нічого і не радився. Взяв рушницю й застрілив бика. Зварив м’яса. Дівчина наїлася і проговорила:

— Я би хотіла мати золоті роги із бика.

Хлопець схопив палицю, відбив з голови роги і подав їх дівчині у руки. Тоді вона вернулася у свою державу.

А царська худоба уже порозбігалася, бо не мала ватажка — золоторогого бика.

Хлопець бачив, що він зле зробив. Не знав, як показатися цареві на очі. Зробив таку пробу: загнав палицю у землю, а на неї повісив крисаню, і думає: «Та палиця — цар, я буду йти до неї на пораду». Вклонився:

— Добрий день, пресвітлий царю!

— Доброго здоров’я, — відповів за царя сам. — Що нового, старосто?

— Нового є досить. Вовки з’їли у мене бика.

Та хлопець подумав: недобре виходить, правду треба би казати.

Тим часом поганин написав цареві:

«Якщо тепер не справиш весілля, як ми мали договір, починаю з тобою війну».

Цар викликав хлопця й запитав:

— Ти, старосто, любиш оту дівку, якій віддав з бика золоті роги? Коли не любиш, то кажи — піду на війну, бо я не боюся поганого царя, візьму його державу до останку.

— Ні, у війну не підемо, царю. Я ту дівчину люблю і хочу її взяти.

Так молоді побралися і живуть донині, коли не повмирали.

Джерело: Дванадцять братів. Закарпатські казки.— «Карпати», Ужгород, 1972.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up