Казка починається з бідного чоловіка, що мав трьох синів. Мати хлопчиків померла, і чоловік годував їх сам. Що не говорили йому люди, як не радили, а не хотів приводити мачухи. Хлопці повиростали, але він зістарівся, захворів і вже не міг піднятися на ноги. Перед смертю покликав синів і заповів їм:
— Сини мої! Я вас полишаю, ми більше ніколи не стрінемося. Та хочу вам наостанок сказати: слухайте один одного, живіть у злагоді й пораді. Старшому честі не урвіть, бідному поможіть.
І батько помер.
Жили хлопці й довго не женилися.
Та одного разу старший брат сказав:
— Ходімо у світ! Десь там мусить бути і ліпше життя.
Брати замкнули свою хату і рушили в далеку дорогу. Ідуть, ідуть, ідуть. Зайшли в темпі ліси. І зустрічають вони діда — десь вісімдесят років могло йому бути. Брати поклонилися, і старший питає:
— Хто ви, дідику?
— Просто добрий чоловік. Живу собі один. А ви, хлопці, маєте якусь старшину?[1]
— Ой, не маємо. Мама померли ще тоді, коли ми були малі, а няньо[2] померли, коли ми підросли…
Пошкодував їх дідо й каже:
— Не маєте нянька… Але коли хочете, буду з вами я.
Брати зраділи, що старий буде їм за батька. Всі четверо йдуть далі. І зайшли до одного села. Бачать, стоїть дуже красна хата. А перед нею дівчина підмітає двір. Старшому, Михайлові, дівчина полюбилася.
— Няньку! Еге, яка вона красна! Може би, схотіла за мене піти?..
— А ми її спитаємо!
Дідо спитав дівчину, чи не пішла би за Михайла. А дівчині час був віддаватися, тому дала згоду. Скоро справили весілля, і старший лишився ґаздувати.
Ідуть далі троє. Прийшли ще в одне село. А там, коло річки, стояв старий млин. Перед млином, сидячи на стільчику, дівчина вишивала. Полюбилася вона середущому, якого звали Юрою. Юра каже дідові:
— Ой, як би було добре, коли б ота дівчина за мене віддалася.
— Ми її спитаємо, — відповів старий.
Підійшли і дід питає дівчину:
— Чи ти, небого, не пішла би за нашого Юру?
— А чого би не пішла, коли хлопець красний, як косиця?[3]
Справили весілля, і Юра залишився.
Дідо з молодшим, Василем, подорожують далі. Прийшли вони на толоку[4], де стояла маленька хатина з одними дверима. Перед нею дівчина розкурювала ватру. Подивилася на хлопця, а хлопець на неї. Взяв сокиру, нарубав їй дров — і вже вогонь горить, аж гуде. Дівчина здоїла корівчину, напоїла гостей молоком. І Василь каже дідові:
— А що, коли б ми поспитали, чи не хотіла б дівчина мене за чоловіка? Вона не багата, але і я не якийсь багач.
Спитав дідо дівчину — вона дала згоду.
Справили весілля, і Василь лишився у бідній хатинці.
Дідо пішов своєю дорогою.
Минуло десять літ. Забрів у цю околицю старенький жебрак. Зайшов до старшого, Михайла:
— Добрий вечір!
— Що вам, діду, треба? — питає Михайло.
— Прийми, синку, на піч. І дай окраєць хлібця — я дуже голоден.
— На ніч не приймаємо нікого і хліба в нас даремного нема. Я сам нині ще не їв: усе в роботі та в роботі…
Дідо витер сльозу. Постояв коло порога і каже:
— Ой, невдячний синку! Забув ти нянькову пораду.
І подибав далі. А коли оглянувся, Михайлове обійстя вже горіло.
Прийшов до млина:
— Добрий вечір!
— Що вам, діду, треба? — спитав його Юра.
— Прийми, синку, на піч. І дай окраєць хлібця — я дуже зголоднів.
— Ідіть, діду, куди собі йшли, бо ми для вас не маємо нічого…
Постояв старий коло порога і тяжко зітхнув:
— Ой синку, синку! Забув геть і ти нянькову пораду!.. А не встиг вийти за село, як на ріці вода піднялася, і старий млин понесло в долину разом із підвалиною.
Старий прийшов на толоку. Василь його запросив до жити і що мав — подав на стіл. Дідо повечеряв і встав із-за столу.
— Та куди ви, дідику? Як будете на піч вибиратися? Старий залишився, переночував, але вранці, коли уминався, побачила жінка Василя на грудях подорожнього дні великі рани.
— Від чого у вас, дідику, такі боляки?
— Від недобрих синів.
— А як можна тото загоїти?
— На то, небого, нема ліків. Та якби ви запалили хату і попелом посипали мої зранені груди — трохи помогло б.
Господиня нараз розповіла своєму чоловікові, яку мали бесіду зі старцем Повиносили надвір, що можна було винести, і хатина згоріла дотла. Василь теплим попелом посипав груди діда. Рани постягалися, загоїлися.
Дідо дуже красно подякував господарям і помандрував.
Василь теше сохи — бодай колибу[5] хоче звести, щоб десь перебути. Раптом повіяв вітер, зашуміла хаща. Василь подивився, а на місці згарища стоїть нова світлиця. Зайшов, а там усього — і їсти, і пити…
Так батько вирядив синів.
