Були собі пан і лакей. То як були ще вони малими, так укупі грались, і все у них зарівно; а як став панич паном, то так зненавидів того лакея, що давай вигадувати та приказувати, щоб він зробив те й те, та усе таке, щоб його можна було знищити.
Усе те лакей поробить, живим і вернеться.
От раз загадує йому:
— Принеси мені,— каже,— Видимо й Невидимо.
Той іде — плаче та й прийшов десь у ліс, та такий страшенний, що господи! Дивиться — стоїть хатка, він і пішов у ту хату та й заховався під припічок. Коли це був обід, приходить дід та й гукає:
— Видимо й Невидимо, подай стіл!
Тут відразу де не взявся стіл, а на ньому усякі напитки і наїдки. От дід напився, наївся а тоді:
— Видимо й Невидимо, прибери!
Зараз де все оте і поділось.
А той лакей з-під припічка усе те бачить. От як дід пішов, лакей виліз.
— Ану,— каже,— і я зажадаю того собі. Видимо й Невидимо, подай стіл!
Зараз де що і взялось.
Він напився, наївся, тоді і питає:
— А що, Видимо й Невидимо, може, тобі у цього хазяїна набридло?
— Та набридло,— каже.
— Так ходім зо мною.
— Ходім.
Ото і пішли. Він що версту відійде — гукає:
— Видимо й Невидимо, чи ти тут?
— Тут, тут, хазяїне, не бійсь, я не останусь.
Коли це ідуть, бачить він, що покої будуються, людей нікого не видно, а один тільки топір: сам і теше, сам і рубає, а що треба підняти, топір устромиться — сам і нагору витягне. Видимо й Невидимо йому і каже:
— Поміняй мене на топір-саморуб, а я у тебе знов буду, як тільки гукнеш.
От тільки то сказано, а тут і дідок іде, він і каже:
— Проміняй мені, діду, цей топір на Видимо й Невидимо.
— Яке ж воно?
Він тоді зараз:
— Видимо й Невидимо, подай стіл!
Де що і вродилось. Дідок напився, наївся.
— Це,— каже,— добра штука! Чому не проміняти?
Та й віддав йому той топір.
От він вийшов за кряж та й кличе:
— Видимо й Невидимо!
— Тут, тут, хазяїне, коло тебе,— озивається.
От випало йому знов іти лісом. Іде він і бачить, що скаче кругом лісу ломачка, а в лісі ходить дідок.
— Що це,— питає,— діду, у тебе таке?
— Та це ломачка-самобійка, ось дивись. Ану,— каже,— дубинко-самобійко, ходи!
Та ломачка як почала скакати! Що не скочить, то дуба ізвалить, то ізвалить. Він тоді до свого:
— Видимо й Невидимо, подай стіл!
Зараз де що і взялось. Дід напився, наївся та й пристав до нього:
— Проміняй мені його на ломачку-самобійку та й проміняй. А Видимо й Невидимо і каже йому:
— Та й проміняй, бо я знов у тебе, як гукнеш, буду.
Він проміняв, узяв ту ломачку-самобійку, вийшов з лісу та й гукає:
— Видимо й Невидимо!
— Тут, тут, хазяїне, коло тебе.
Ось приходять вони у місто. Зайшов лакей у трактир, зараз як закомандує:
— Видимо й Невидимо, подай стіл!.
Відразу де що і взялось. Він напився, наївся та ще коло себе чоловік десять нагодував та тоді:
— Видимо й Невидимо, прибери!
Де що і поділось.
А у тому трактирі гуляв вояк, побачив та й каже:
— Це ще не штука, а от штука! Ану, прути, нуте!
Де не взялись прути, як заходились, так коло нього аж свистять.
— Ось проміняй,— каже,— мені на твоє Видимо й Невидимо.
А Видимо й Невидимо:
— Та проміняй,— каже,— я знов у тебе буду.
Він проміняв його на ті прути, та тільки вийшов за місто та й кличе:
— Видимо й Невидимо!
— Тут, тут, хазяїне, не бійсь,— озивається.
От прийшов лакей до свого пана, а в нього саме гості були, та сусідів понаїздило такого! Пан як побачив, що лакей вернувся, кричить:
— Ей, подать канчук.
— Ні,— каже,— підожди! Бий гостей, ломачко-самобійко, та добре бий!
Як почала та ломачка гостей чистити! Що побила, а що повтікали. Він тоді до прутів:
— Прути, нуте.
Як візьмуться ж ті прути коло пана! От як відчистив добре пана, що той йому нічого вже не каже, тоді давай будуватись. Ломачка-самобійка дуби валить, топір-саморуб сам таскає, сам рубає, сам і теше, а він тільки походжає і не приказує.
