Зустрів одного разу вовк старого жебрака:
— Я тебе з’їм!
— Мене? Видиш, який я худий: кістки та шкіра. Не посмакує тобі моє м'ясо. Я тобі дам пораду, кого їсти.
— Кого?
— У лісі люди рубають дрова. Позирай добре: від котрого найдальше летять тріски, того їж! У нього м'ясо смачне.
Побіг вовк до лісу, виліз на високого граба, дивиться, котрий чоловік найдужче рубає дерево, звідки найдальше летять тріски. Дивився, дивився, доки не побачив одного молодого, високого, широкого в плечах лісоруба. Той мав рукави закачані, сокира вістрям виблискувала, а тріски летіли, як білі птахи.
Прийшов до чоловіка вовк і каже:
— Я тебе з'їм!
— Хочеш мене з’їсти? Добре! Тільки мало почекай, доки я помиюся і помолюся. Я не звір, мені треба до смерті приладитися.
— Добре, я почекаю! Тільки недовго!
Пішов чоловік у гущавину, вирубав собі замашну палицю, взяв сокиру й іде. Вовк дивиться на чоловіка і питає:
— Нащо тобі палиця? Може, будеш мене бити?
— Де би я тебе бив? Я помився, а зараз дай мені твого хвоста руки витерти!
Обернувся вовк хвостом до чоловіка, обкрутив чоловік хвостище довкола лівої руки, правою сягнув так, що палиця у вовка на хребті затріщала. Бив, бив, бив так, що вовк усі зірки на небі бачив.
Вовчисько застогнав:
— Та чи не казав я, що ти мене будеш бити! Йой, йой, йой!.. Пусти, пусти, я вже буду чесний! Тільки дай мені щось закусити, бо я вже і битий, і голодний.
Випустив з рук чоловік вовка. Прийшли разом до колиби, розпалили вогонь, напекли риби. Кинув чоловік вовкові рибину.
— Дай іще!
Кинув чоловік вовкові ще одну рибку. З'їв вовк і цю.
— Дай іще!
Відрізав чоловік круглий кусень сиру і кинув вовкові. З’їв вовк і сир. І так наївся досхочу.
Іде чоловік додому, плететься за ним і вовк. На небі світить повний місяць. Проходять чоловік і вовк коло води, світиться місяць колесом білим у воді, а вовк питає:
— Чи можу я взяти собі той сир?
— Можеш, але мусиш вихлебтати всю воду.
Хлебче, хлебче вовк, уже його лютим холодом прошпарило, а до сиру дохлебтатися не може.
Ще, може, й сьогодні хлебче воду, якщо не вихлебтав.
