Чи не розказать вам казочку про в’юнця-молодця? Та й молодець же був, хоч і маленький. Ось слухайте.

Ото був собі колись в’юнець-молодець. Та все казано: в’юн… В самім багні пробував, бо ні його батько, ані його дід зроду й не випливали на чистовину. Вони увесь вік проялозилися у мулі та в багні. Отож наш в’юнець-молодець, граючись раз, та й просунувся на чистовину та так ізрадів!.. Бо він хоч і болотний звірючка, а баг но, бач, вже і йому наскучило. Аж гульк — а вже й щука тут; пащу роззявила, наче ворота. В’юн круть-верть, туди-сюди — і нікуди втікати! От-от опиниться в щучиних воротях на її зубищах; та й згинеш без сповіді!

— Ей, щуко!.. Ну й оказія! — запищав в’юночок веселенько, хоч з остраху аж шкурка на хвостикові облазить.

Щука вирячила очища, не зачиняючи своїх воріт. Глянув на зубища. Пропадать без сповіді!

— Чи ти давно сповідалася?

Щука ще більш роззявила пащу… А зубів же там, зубів!..

— А може, ти ще не пробувала зроду? — засміявся в’юн.

— Ні!

Да аж ротом плямкнула… Так їй ніяково стало від того, що вона ще не сповідалася.

— То, може, хочеш зараз сповідатися?

— Авжеж! — прохарчала знехотя, хоч у самої очища так і за палали; коли б то мерщій посповідатися.

— Пливи ж за мною, та гляди, поспішай, а то не поспіємо.

Пливе в’юн, не озирнеться. Ну й що ж його в біса почати далій?

А в хвостику так і холоне. Що, як догадається да так і цапне! Не втерпів, озирнувся. Та й зубиська ж, зубиська!.. Тільки зуби й бачив.

— Чи скоро? — прохарчала щука.— Бо їсти аж-аж!

— Та натщесерце ж і сповідаються.

Щука поглядає на ситеньке тільце в’юна та думкою багатіє, як-то вона насповідається добре, по саме горло, скільки влізе; а тоді візьме в’юна проковтне на закуску!.. Аж слину в неї вода зносить… Сповідатися десь смачно! Як же її вона і не коштувала зроду!.. Бо їй здавалося, що сповідатися, бач, це обідать абощо.

Коли ятір! В’юн туди — та в дірочку й випорхнув. Щука за ним сунеться-сунеться та в лісу лобом пуць! Аж ятір стенувся!

— Чим же тут сповідатися? — загарчала щука, слухаючи чмелів.

— Перш, добродійко, покайся, а на сповідь рибалка тебе поцупить.

— Тісно, їсти хочу! Пусти або сам хоч ходи сюди! — заголосила вона, поглядаючи на ситеньке тільце в’юна.

— Покайся, покайся! Нагрішила немало! — проговорив в’юнець-молодець да чимдуж до рідного багна.— Нехай йому з чистовиною! Поки усіх щук не потягнуть до сповіді — без гострих зубів туди й не потикайся!.. А нам, безсильним…

Та й зашився у самий мул.