Вояцька нагорода

Українська казка

Раз було, де не було, служив у чорного царя один добрий вояк. Але вислужив свій строк, а не дістав ніякої царської нагороди. Дали на дорогу хлібець у торбину, три срібні у руку і з тим відправили додому. Вояк собі подумав: «Ну, почекай, царю-поганине, ти ще будеш мати зі мною до діла!» І рушив не додому, а просто до царя — через широке поле, через ліси й гори. Йде, йде — і в темній хащі зустрів чоловіка. Який то був хлописько! Смереки упиралися верхівками в небо, а чоловік стояв іще вищий. Його крисаня ховалася в хмарах. І питає той велет солдата:

— Куди йдеш, дитинко?

Вояк розповідає: так і так, він вислужив у війську чорного царя цілих десять літ. Навчився дуже добре стріляти й крокувати…

— Крокувати? — здивувався велет. — Тоді ти мені брат, бо я — Скороход. Ступлю собі одною ногою — і вже там, де хочу.

Вояк тоді каже:

— Ходи зі мною, брате. Таких двоє леґінів покажуть чорному цареві, в кого сила!

Ідуть вони дорогою і бачать, як один силач кладе у міх гору разом з хащею. Питають його:

— Що ти робиш, витязю?

— Гора мені заважає видіти, — відповів силач. — Хочу взяти її в міх і понести в море.

— Та хто ти?

— Ломихаща.

А вояк йому каже:

— Будьмо побратимами! Ходи з нами — такі троє хлопців покажуть чорному цареві, як нагородити доброго воїна за службу!

Ідуть вони до царя вже троє. Ідуть, ідуть — і раптом виходять на широке поле. А там стоїть сім вітрових млинів, і крила крутяться так швидко, що їх і не видно. Підійшли вони ближче і помітили: перед вітряками на дереві сидить чоловік, який пальцем затис одну ніздрю, а в другу подуває. Вояк одразу зміркував, що й Подувайло може стати у добрій пригоді.

— Гей, млинарю, чи підеш із нами? — запитав його. — Покажемо чорному цареві, чого варті леґіні.

— Покажемо, покажемо! — відгукнувся той.

І рушили далі. Скороход попереду, а солдат у нього на крисані. Другим ступає Ломихаща, третім — Подувайло. І так прийшли за недовгий час до палацу чорного царя.

Замок царя-поганина вартують чорти. Але вояк сміло підступив до старшого стража:

— Пусти, я хочу видіти самого царя!

— Та хто ти такий? — кривиться чортисько.

— Я, чортику, вислужений вояк. Та цар мене відпустив додому з одним чорним хлібцем у торбині та трьома срібними в руці! Хіба то нагорода?

А старому чортові давно надокучило на одному місці. І каже він так:

— Добре, я тебе впущу, але якщо побіжиш зі мною наввипередки і переженеш.

— Наввипередки можна, — погодився вояк. — Тільки я такий великий пан, що сам не біжу. Замість мене побіжить слуга.

— І то не біда! — погодився чортисько.

Стали вони зі Скороходом поряд, а дідько аж підскочив — так хотів би бігти. Але не встиг розбігтися, як Скороход ступив раз і другий — та вже й повернувся.

Мусив чортисько пропустити вояка в палац.

А чорний цар без стража слабий, боїться й запитати, чого прийшов вояк. І той одразу бере різко:

— Служив я тобі, царю, цілих десяті літ. А яка нагорода? Дали чорний хлібець у торбину, три срібні у руку — і гайда додому!

— Що ж ти просиш, витязю?

— Прошу саму царівну!

Царівні це дуже не любилося, а цареві — й стільки. Почав просити вояка:

— Я дам тобі, витязю, будь-що, відпущу срібла-золота, всякого багатства, та не бери від мене дочку.

Вояк подумав собі й каже:

— Можу тобі лишити царівну, якщо даси стільки срібла-золота, скільки годен мій слуга підняти.

Цар дуже зрадів:

— Добре, добре, витязю, зови свого слугу.

Вояк покликав Ломихащу. Цар наказав привезти з печери дванадцять возів срібла. Але Ломихаща висипав то в міх і підняв на долоні:

— Ще й не буде видно, що я щось несу!

Цар наказав привезти в палац дванадцять возів золота. Ломихаща висипав у міх усе золото, та легко підняв на двох долонях.

Тоді цар дає наказ везти діаманти. Знову пригриміли великі вози, повні дорогоцінностей. Ломихаща вже не міг терпіти і поскидав до міха діаманти разом із возами. А тоді підняв міх на плече, і побратими пішли геть.

Та чорний цар лишився без дрібки срібла-золота, віддав усі свої діаманти. Тому дуже розгнівався. Скликав ціле військо і послав услід за побратимами. Військо наздогнало їх, і старший наказав:

— Ану, сюди з тим міхом! Тепер ви полонені!

А Подувайло засміявся, затис одну ніздрю і подув у другу. Військо полетіло подивитися у хмарах. Лишився один старший. Він — ноги під себе, побіг сповістити чорного царя, що тут сталося.

Цар собі подумав: «Що я — без багатства? Та й що сама царівна без дорогоцінностей? Ліпше буде віддати дочку за того вояка й повернути усе срібло-золото, усі діаманти».

Так і сталося. Вояк оженився на царській дочці, а невдовзі вже сидів на місці чорного царя. Порозганяв геть нечисту силу, що вартувала цареві палац, і жив собі у розкошах, доки не помер.

Джерело: Дванадцять братів. Закарпатські казки.— «Карпати», Ужгород, 1972.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up