Золотоволоса

Українська казка

В одній бідній родині було чотирнадцять дітей. Та їх била велика нужда, бо господар був у слабих силах. Зажурився бідний чоловік і вже прийшов на недобру думку: надумався покінчити з життям. Одного разу він забрів у хащу. Сів і знову думає про свою біду, а руками помалу-помалу розплітає з постолів шнурки, щоб вішатися. Але оглянувся і бачить, що позад нього стала якась пані.

— Що ти, чоловічку, збираєшся робити? — облесливо, запитує пані. — Через яке діло віддаєш чортам душу? Скажи ти мені.

Бідний відповідає: має чотирнадцять дітей, а не може їх прогодувати. Краще йому піти із життя!

Тоді пані каже:

— Чоловічку, діти — ото золото. Ти з ними найбагатший. Скоро вони виростуть і будуть у пригоді. Не трать своє життя…

Так наводить бідняка на добру дорогу.

— Але з чого жити? — трохи не плаче той нещасник.

— Слухай, чоловічку. Я можу щось зарадити — дам тобі срібла й золота, якщо мені пообіцяєш те, про що дома не знаєш.

Бідняк прикинув на всі боки і вирішив, що йому найлегше віддавати те, за що дома не знає.

Пані вивела його на лісову дорогу, до своєї брички. Дала йому шкіряні бесаги срібла-золота і сказала, що прийде до нього за обіцяним аж через сім років.

І чоловік вернувся додому з великою радістю. Жінка побачила його з повними бесагами і їй на серці також стало легше. Запитує:

— Ба, що ти там приніс?

А чоловік знімає із плеча шкіряні бесаги і показує їй гроші.

— Звідки, чоловіче, ти це взяв? — розпитує жінка, бо вірить і не вірить, що їм випало таке велике щастя з доброї руки.

І він розповів:

— То від одної пані. Я хотів у хащі себе стратити, а вона мене відговорила і дала нам гроші. Тільки я їй мусив пообіцяти те, про що дома не знаю.

Жінка дуже зблідла:

— Йой, ще його й немає на світі, а ти уже пообіцяв чужому.

Чоловік лише тепер збагнув, що він продав пані ще не народжену дитину. Але почав потішати жінку:

— Ну, раз не біда. Пані прийде аж через сім років. Може, доти й забуде про нас. Добре, що є гроші!

Невдовзі у родині з’явилася п’ятнадцята дитина: вродилася дівчинка, яка мала золоте волосся. Так її й назнали Золотоволосою.

Дівчинка росла і доросла до своїх семи років.

Одного дня парадною бричкою приїхала пані:

— Ну, чоловічку, пам’ятаєш, про що ми з тобою домовилися в лісі?

— Борг — то напасть, — каже їй бідняк. — Бери собі та йди.

Мати плаче-ридає за рідною дитиною, за Золотоволосою.

А пані дуже облесливо її умовляє:

— Не плачте, не журіться — ваша дочка не буде в мене скривджена.

Так забрала Золотоволосу. Везла її пустами, лісами, незахожими місцями. І привезла до свого палацу — у велику красоту, велике добро. Та наказала дівчині:

— Даю тобі золоті ключі від дев’яносто восьми хат, які побудовані одна поверх другої. Але під ними, у землі, є ще одна хата: туди не смій ніколи заглядати, бо лишишся нещасною. Тепер тебе покину на сім років. Будеш собі ґаздинею, та пам’ятай на мій наказ.

Дівчинка зосталася одна. Було їй добре, тільки не мала у палаці ніякої подруги. Жила собі самотньо і тихенько.

На сьомий рік приїхала пані, та лише запитала:

— Чи не заглядала ти, Золотоволоса, до підземної кімнати?

— Ні, не заглядала. Я боялася, — відповіла дівчинка.

І пані знову поїхала на цілих сім років.

Але дівчина з роком — і розумніша, і сміливіша. Почала ходити по двору. Раз чує страшний стогін, а де — не збагне. Дев’яносто вісім хат стоять під одним дахом, що сягає мало не до неба. У них повно-преповно багатства, хто би там стогнав? Але в одній, найнижчій кімнаті, вона ще не була. Стала під великими залізними дверима і думає, як туди заглянути. Тільки піде ніякої дірочки. Мусай відчиняти! Натиснула дівчина на клямку, прочинила двері — а там страшне діло: одні кують, другі б’ють ціпами, треті прядуть і на кроснах тчуть, — і всі худі, змучені, обірвані. Ледве встигли двері відчинитися, як люди вибігли на волю і поховалися по хащі. Один старий чоловік помітив, що при дверях стоїть мила дівчина, яка має золоте волосся. Він оглянувся, покликав її пальцем і сказав:

— Ти нічого не говори пані, бо тоді загинеш.

Приїхала десь невдовзі пані та нараз питає:

— Ну, Золотоволоса, кажи, що ти виділа в підземній кімнаті?

— Ніде я не була, нічого я не виділа, — поглянула дівчина на неї грішними очима.

Пані спитала вдруге, спитала і втретє. Дівчина не зізналася, що вона щось бачила у підземній хаті. Пані взяла її за руку й вивела на двір. Там прив’язала до дівчини довжелезний мотуз і спустила її у глибокий, безводний колодязь.

Перебула Золотоволоса в тій ямищі два дні. Па третій день вона позирає — під землею відкрився тунель. Рушила ним дівчина — йде, йде. І виходить у велику хащу. А тут вона раз-два розцвіла, бо досить було ягід малини і чорниці. Та знову сперед дівчини з’явилася пані:

— Золотоволоса, скажи, що ти виділа в підземній кімнаті? Не скажеш — занімієш. Не зможеш говорити, крім мене, ні з ким.

— Нічого я не знаю, залиште мене в спокої! — відповіла дівчина.

І сталося, як казала пані: вона заніміла. Довго-довго брела по лісах і вийшла на поляну. Лягла, спочиває. Скоро сонечко пригріло, і дівчина захотіла спати. Вона задрімала.

А до того лісу прийшов на лови царський син. Бачить, на поляні спить дуже красна дівчина, із золотим волоссям — такої’ ще ніколи не стрічав. Він думає: як її збудити, аби не налякалася? Взяв суху хворостину і переломив. Почувся легкий тріск, і Золотоволоса прокинулася.

Царський син запитує, хто вона така. А дівчина не може сказати. Царевич бачить, що вона німа, але дуже красна. І взяв її з собою у палац.

Не так швидко все воно робилося, як я розповідаю, але в царському дворі справили весілля. А через рік у Золотоволосої народилася дочка.

Але й тепер знайшла її пані:

— Скажи, що ти виділа в підземній кімнаті? Не скажеш — я від тебе заберу дитину.

— Нічого я не виділа, нічого не скажу, — вже мало не плаче Золотоволоса.

Пані відібрала у неї дитину, а рота їй вимазала кров’ю.

Повернувся царський син із ловів — питає, де дитина, й чому рот у неї вимазаний кров’ю? Жінка замахала руками — пояснити нічого не може. Царевич подумав: вона — якась нечиста душа, їсть своїх дітей! І наказав її спалити.

Золотоволосу вивели на двір. Пов’язали мотузом і вже її обклали соломою — хочуть підпалити. Та тут усі помітили, що ворота раптом відчинилися і в царський двір влетіла якась бричка. З неї виступила пані і підійшла до Золотоволосої:

— Може, тепер скажеш? Що ти тоді виділа в підземній кімнаті?

— Нічого я не виділа! — заговорила Золотоволоса.

Тоді пані каже:

— Раз так, ходи зі мною.

Мотуз одразу розв’язався, і Золотоволоса рушила до брички. Пані усміхнулася, подала їй на руки дитину і відкрила її таємницю перед усім народом:

— Я прощаю Золотоволосій. Вона своїми муками вивела з неволі багато людей.

Так Золотоволоса лишилася у царському дворі з щасливою родиною.

І казці кінець.

Джерело: Дванадцять братів. Закарпатські казки.— «Карпати», Ужгород, 1972.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up