В одного чоловіка — вірте чи не вірте — було вісімнадцять дітей. А родина жила дуже бідно. Прийшла весна, і вигріло сонечко. Діти повиходили із хати — і кожний міг побачити, які вони дрібні. Люди дивилися на них, мов на якесь чудо.

Раз приїхав у село сам цар. Його впізнали здалеку, бо в коней усі ноги були до колін білі. Цар зупинив коляску проти хатини бідняка і дивиться на його дітей.

— Усі твої? — питає чоловіка.

Той відповів:

— Ой, усі мої до божої днини.

— Слухай, чоловіче, — каже йому цар. — Бачу, що бідний ти челядник. Продай мені двоє діточок, котрих собі виберу.

А треба нагадати, що цар своїх нащадків це мав. Йому хотілося купити хлопчика і дівчинку з цієї родини, бо тут було з чого вибирати.

Та чоловік на те відповів:

— Ой, пресвітлий царю, нема того золота на світі, щоб я продав хоч одну дитину. Але раз ви просите дітей до царського палацу, де їм було би добре, то беріть без грошей.

Цар вибрав одну дівчинку і одного хлопчика. Привіз їх до палацу, нагодував, красно одягнув. А потому купив для них карти і дав їм повно грошей, аби вони мали у що грати: стільки й було у малих роботи.

Але минає рік за роком, і діти вже не такі й малі. Дівчинці — чотирнадцять, хлопчині — п’ятнадцять, а вони весь час в одному ділі: грають собі в карти.

Якось Марічка виграла всі гроші. Василько лайнувся:

— Бодай тебе, сестричко, узяв вітер!

Тут вікно відчинилося, увірвався вихор і дівчинку нараз понесло.

А цар заходить до дітинця, питає, де Марічка.

Хлопець розповів: так і так, програв їй усі гроші та й вилаявся, аби її взяв вітер. А вітер і справді Марічку поніс.

Цар розсердився:

— Ну, коли ти, синку, занапастив сестричку, то й сам іди геть!

І Василь пустився у дорогу.

Приходить він до одного села і бачить — при воротях стоїть сивий дідо. Василь поклонився, а той запитав:

— Куди мандруєш, хлопче?

— Глядаю, дідику, роботу-, — відповів Василь.

Тоді старий каже:

— У мене є десять пар жеребчиків. Чи ти зможеш доглядати їх?

— Зможу, дідику.

Василь став на роботу: почав гонити жеребців на золотий зарінок, до річки. Там їх попасував роками.

Одного літа прилетіли дванадцять голубів. Струсили а себе пір’ячко, і тут же з них постало дванадцять дівчат — усі дуже красиві. Але як покупалися, полетіли голубами знову.

Другого дня з’явилися ще раз. Хлопець тільки дивиться зі свого зарінку, щоб їх не сполошити.

На третій день, коли вони купалися, Василь тихо-тихенько підкрався і взяв голубове пір’я. Одинадцять дівчат полетіли, а одна лишилася. Але вернулася у воду і дуже радіє.

— Чому ти рада, дівчино? — питає Василь. — Адже зосталася без подруг.

Вона відповідає:

— Знай, що ти — мій суджений. Мене звати Марічка-Малі. Тільки ти нікому нічого не кажи.

І на тому слові розійшлися: хлопець з кіньми — до свого господаря, а дівчина собі, куди знала.

Але з того часу Василь почав нудитися. І каже він дідові:

— Дідику, вже маю якісь гроші та йшов би я на волю. Хочу більше увидіти світу.

І Василь зібрався у дорогу. Йде, йде і заходить до першої корчми. Сів собі в куточку, випиває. На те зайшов циган із циганкою. Корчмар каже хлопцеві:

— Глянь, леґіню, й циган має дівку — прийшов собі в парі. А ти такий красний і сидиш один.

Василеві в голові крутилося, і похвалився корчмареві:

— Я маю таку дівчину, що у неї гарніша ступня, як царицине лице.

А ті слова помалу-помалу дійшли й до царя. Хлопця упіймали і привели в палац.

Цар упізнав його і каже:

— Чи ти, синку, говорив таке, що у твоєї дівчини ступня — і та краща, як царицине лице?

А хлопець не боявся, бо в царя він був колись за сина. Тому і не відрікся від своєї бесіди.

Цар на нього розгнівався знову. Цього разу наказав повісити.

Василь тільки попросив собі, аби його повісили не на царському дворі, а на зарінку, біля ріки, де пас жеребців. Царські слуги поставили шибеницю на тому лужку. З’їхалося все велике панство — хочуть хлопця вішати. І тут на білому коні через річку примчала красуня — знайома Василеві Марічка-Малі. Зіскочила з коня перед царем і питає, за що хлопця вішають. Цар їй відповів: той хлопець говорив, що має таку дівчину, в якої ступня краща, як царицине лице.

Марічка Малі каже:

— Пресвітлий царю, хлопець має правду.

Вона швидко зняла черевичок — показала цареві ступню. Йому нараз засліпило очі. Махає руками і кричить, щоб Василя пустили.

Марічка-Малі поскакала далі. А цар віддав хлопцеві і коней, і бричку, і слугу — тільки щоб від’їхав десь далеко, не крутився близько до палацу.

їхали уже й не знати скільки — і побачили один водяний млин. Вирішили тут заночувати. Мельник був порядний чоловік, але стара мельничка та її дочка були відьмами. Баба намітила собі віддати дочку за молодого пана і підмовила слугу:

— Слухай, синку, вночі чорний ворон перенесе вас за ріку, де вже буде день. Але твій молодий пан не сміє пробудитися— даси йому випити це зілля. За те ти сам станеш собі паном.

Так він і зробив. Коли їх чорний ворон попереносив за ріку, до Василя підбігла Марічка-Малі. Та хлопець міцно спав. Трясла його, будила, а він її не чув і не бачив. Дівчина зібралася й пішла. Тоді Василь прокинувся і каже слузі:

— Ой, як я спотів!

А слуга говорить:

— Не спотів ти, пане. То була тут одна красна пані і сльозами тебе обілляла, бо не могла ніяк розбудити.

Василь схопився, взяв його за груди:

— А ти що чекав? Чому не розбудив?

Слуга налякався і все розповів: так і так, стара його намовила щоб дав хлопцеві зілля. Вона хоче молодого пана оженити на своїй дочці.

Чорний ворон політав над ними, і вони заснули. А прокинулися знову — вже у мельниковій хаті.

Василь думає собі, чи то йому наснилося, чи справді так було? Та не каже нікому ні слова.

А мельничка йому загрозила: як не візьме її дочку, то засне навіки.

Тоді Василь бачить, що біда, але про свою думку і так не дає знати.

— Добре, — мовив мельничці. — Та, знаєте, у нас такий звичай, що молодий вінчається не лише з нареченою, але і з її матір’ю. А до того ж вінчаються в хащі.

Мельникова жінка пристала на все.

Василь завів її дочку в хащу і прив’язав до дерева. Повернувся, а баба питає:

— Ви вже повінчалися? А де молода?

— Та знаєте, яке то дівчата: лишилася на одній поляні збирати косиці.

Василь веде до лісу і бабу. Але стара відьма не така дурна — вона насторожена.

Василь каже бабі:

— У нас така вінчанка, що треба вам зав’язати очі.

Так, із завитими очима, він прив’язав її до дуба. Сам повернувся до мельника й каже:

— Ну, дідику, ви звільнені од відьом: там, у хащі, їх з’їдять вовки.

Старий зрадів:

— Добре, синку, добре, бо вони би з’їли мені душу. Візьми золотий перстень: коли його натягнеш на середній палець, то можеш вільно перейти ріку — не потрібний буде чорний ворон. Можеш іти по воді, як льодом.

Але Василь не сам. Що йому робити зі слугою? Продався старій бестії, а все-таки зізнався й попередив, що вона задумала. І Василь питає:

— Що тобі пообіцяла мельничка?

— Казала, що я буду собі паном.

— То й будь, — вирішив Василь. — Бери коней, бричку і їдь куди хочеш.

Відпустив слугу. А сам надів перстень на середній палець і перейшов ріку. Йде, йде — та дуже зголоднів. Бачить перед собою велику корчму. Там у дверях висить якась жінка. Та черево кричить Василеві, що мусить зайти. Тільки торкнувся тої жінки, щоб її відсунути, як вона ожила, стала на свої ноги. Але слухайте сюди: що то була за жінка? Його рідна сестриця Марічка, яку поніс вітер. Тут, у зворі, блудники-вітри мали свою корчму. В ній напивалися й гуляли по цілому світу. Але корчма була без дверей. Дівчину й повісили при вході на якомусь пасмі, щоб ніхто не заходив, доки вони вернуться. Тепер Марічка була дуже рада:

— Братику мій любий, ти повернув мені життя, і я тобі віддячу: направлю на дорогу, котрою ти повинен іти за своїм добром.

Дала йому напитися міцного вина, яке пили в тій корчмі вітри. І вказала на купу заліза:

— Ану, як ти чуєшся?

А Василь, як випив із того вина, що пили вітри, дістав велику силу. Взяв у праву руку все залізо і легко підняв.

— Я нічого не чую в руці!

Тоді Марічка на таку вагу набрала в міх свічок.

— Братику, ти звідси увесь час будеш іти ніччю, то пали свічки. Вийдеш на великий-великий вогонь, який не можна буде обійти. Іди через полум’я, нічого не бійся. Як перейдеш, почне вставати сонечко…

— Марічко, а ти?

— Я буду вже там.

Басить усе так і зробив. При свічках добрався до величезного вогню і пройшов крізь полум’я. Але він так змучився, що там нараз упав на траву і міцно заснув. Спав три дні й три ночі. Пробудився й бачить: сходить сонце. А довкола велика краса, як десь у раю. Бачить — хатка з одними дверима. Тої ж миті двері відчинилися і вибігла Марічка-Малі. Вона радо його обняла і обцілувала.

Вийшла з хатки й Марічка-сестричка, а за нею всі брати і сестри, батько й мати. Тоді з хати стався великий палац, а з нього виходять з усім своїм почтом цар з царицею.

— Ну, синку мій любий і дочко моя люба, — каже цар до Василя й Марічки. — У нашій державі панував нечистий дух, в людях була велика злоба. І ви, любі діти, перенесли немало мук. Тепер ми стали вільними, та я вже старий. Передаю своє царство вам.

Василеві й Марічці-Малі справили весілля,

І всі почали жити у веселості.