Хоробрий козлик

Узбецька казка

Під високою скелею, у курінчику з листя та сухого гілля жив собі козлик. Жив і біди не знав, бо поряд дві копички сіна мав. Та одного дня набрів на той курінь волоцюга-вовк.

— Що це в тебе на голові таке біле та блискуче? — спитав вовчисько козлика.

— А це моя шабля. Я нею вовкам та ведмедям голови стинаю.

— А що в тебе на підборідді довге та біле метляється?

— А то моя хустка. Як з’їм вовка чи ведмедя, так хусткою й утруся, — відказав козлик і, бе-е-е-екнувши, нахилив голову, наставив ріжки, кинувся на копицю сіна і в одну мить розметав її. А тоді те саме намірився зробити й зі скелею, але спинився, побачивши, що вовк з переляку тікає, мало ноги не губить.

Біг-біг вовчисько, а назустріч йому ведмідь.

— Кого ти так злякався, вовче? Від кого тікаєш так прудко?

— Від козлика.

— Ну, здивував ти мене, старого! Та його треба було з’їсти та й годі. Ходімо зі мною, я саме снідати хочу.

— Ой, боюсь я, братику-ведмедику. Він так мене настрахав, той козлик, що в мене й досі коліна тремтять.

— Не бійся, дурнику, ось я прив’яжу тебе мотузкою до себе, аби не думав, що я тебе в біді покину.

Прив’язав ведмідь міцну мотузку одним кінцем до своєї шиї, а другим — до вовчої та й подалися вони до козлика.

— Що це в тебе на голові, козлику, таке біле та блискуче? — спитав ведмідь.

— Хіба тобі вовк не казав? Це в мене шабля, я нею голови вовкам та ведмедям стинаю! — відповів козлик.

— А що в тебе на підборідді довге та біле метляється?

— А то моя хустка. Як з’їм вовка чи ведмедя, так хусткою й утруся, — відказав козлик і, бе-е-е-екнувши, нахилив голову, наставив ріжки, кинувся стрімголов на другу копицю сіна і вмить розметав її на всі боки. А тоді помчав проти скелі, щоб і її розтрощити, але спинився, побачивши, як кинувся навтіки ведмідь.

Біжить ведмідь, мало ноги не губить, аж вовчисько за ним не встигає.

— Постій, братику-ведмедику, душить мене мотузка, дихати нема чим.

— Хай краще мотузка задушить, аніж козлик з’їсть!

— Ой, помираю я, братику-ведмедику! — волає вовчисько:

— Краще самому померти, аніж у козлика в пащі! — кричить засапаний ведмідь та ще ходи наддає, бо женеться за ними козлик і щодуху горлає:

— Бе-е-е-е-ке-ке!

Раптом відчув ведмідь, що важко йому стало далі бігти. Озирнувся й бачить: неживого вовчиська тягне він за собою на мотузці. Перекусив ведмідь мотузку та й чкурнув ще швидше далі. А козлик підбіг, завдав собі на плечі вовка та й подався додому.

Підходить козлик до свого курінчика, а в ньому семеро вовків сидять, один на сурнаї грає, решта слухають та підспівують. Побачили вони козлика та ще веселіше заспівали:

Варто нам було чекати —
сам обід прийшов до хати!

Та козлик не розгубився і сказав:

— Ану дайте мені сурнай, я вам краще заспіваю.

Здивувалися вовки, але дали йому сурнай, і козлик заспівав:

Сім вовків на мої роги,
восьмий — мертвий за порогом!
Висмердиться вовчий дух,
гарний буде з вас кожух!

Завмерли вовки з переляку, а тоді пошепки кажуть одному:

— Вийди-но, поглянь, що там за порогом.

Вийшов вовчисько подивитися, а назад не вернувся. Послали другого — і той зник. Третій, четвертий, п’ятий вислизнули по одному з куреня. Двоє останніх вийшли разом і теж кинулися тікати, побачивши мертвого товариша. А козлик за ними вискочив та як закричить:

— Бе-е-е-е-е-ке-ке! Ось я вас наздожену, ось я вас назад верну, забодаю, заколю й кожуха із вас зроблю!


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up