Одні кажуть, що було, інші кажуть — не було. Але десь коло підгір’я Алатау жив старий чоловік зі своєю дружиною. Він полював на птахів та звірів і з того вони жили.
Якось восени в тенета старому потрапив величезний лелека. Кинувся старий по здобич, а лелека несподівано забалакав людською мовою.
— Відпусти мене, діду, — став він благати мисливця. — Я лелечий ватажок і щедро віддячу тобі.
— А звідки ж ти, лелеко?
— Моя оселя по той бік Алатау, зайдеш туди — кожен вкаже мій дім.
Відпустив старий лелеку, і той сказав, відлітаючи:
— Я твоєї доброти ніколи не забуду.
Наближалася весна. Мисливцеві пастки стояли порожні, не попадалися в них ані птахи, ані звірі.
Настав для старого тяжкий час, він і згадав про свого колишнього бранця:
— Піду, мабуть, пошукаю лелеку, може, він зарадить моєму лихові.
Другого дня підвівся старий раненько і подався в путь. Не день і не два минуло, доки опинився дід по той бік хребта Алатау.
І тут він побачив величезні овечі отари, що паслися на гірських схилах.
— Чиї то вівці? — спитав він у вівчарів.
— Лелечині, — відповіли вони й показали, на його прохання, дорогу до оселі їхнього господаря.
Пішов далі старий і незабаром побачив величезний табун коней.
— Чиї це коні? — спитав у пастухів.
— Лелечині, — відказали йому.
— Багатий лелека, — зрадів мисливець. А тоді спитав: — Порадьте, що попрохати в лелеки? Колись він пообіцяв мені дати все, що я забажаю.
— У лелеки є чарівне горня. Тільки скажеш: «Вари, моє горня», — і з нього сиплеться золото. Проси те горня.
Старий подякував і рушив далі. Довго йшов він, поки дістався-таки до лелечиної оселі.
— Мир вам! — привітався старий. — Я прийшов до вас, лелеко, по обіцяний дарунок.
— Проси, що хочеш, — відказав лелека.
— Подаруй мені чарівне горня.
— Навіщо тобі, старий, те горня? Краще я насиплю миску золота, і тобі стане на цілий вік, — умовляв лелека.
Але старий стояв на своєму, і лелека подарував йому чарівне горня.
Подякував старий і подався у зворотну путь. Дні минали за днями, а він ішов, ішов і, нарешті, зупинився в свого давнього приятеля.
Нагляньте, шановний, за цим горням, бо я з ніг падаю, так спати хочеться. Тільки не кажіть: «Вари, моє горня» — бо лихо буде.
Заснув старий, а його приятель не міг пересилити цікавості й сказав: «Вари, моє горня!» І одразу на стіл посипалося золото. Господар сховав чарівне горня, а старому підсунув своє, зовні таке саме.
Прокинувся старий, забрав горня і рушив далі. Ішов ще сім днів і сім ночей і тільки по тому об’явився вдома. Поставив дід посеред столу горня й, скільки мав сили, закричав:
— Вари, моє горня!
Але горня нічого не варило, і золото з нього не сипалося. Старий розлютився на лелеку і вранці знову пішов до нього.
Дочапавши за багато днів до пастухів, що пасли лелечиних коней, старий сказав:
— Обдурив мене лелека. Не варить горня золота. І знов я не знаю, що мені в нього попросити.
— Просіть у лелеки скатертину-годувальницю. Якщо її розіслати й звеліти: «Скатертино, нагодуй!» — на ній одразу з’являться всілякі наїдки та напої.
Пішов старий далі й незабаром дістався до лелечиної хати.
— Що сталося? — здивувався лелека. — Невже тобі горняти мало?
— Ти обдурив мене, лелеко. Дай мені інший подарунок. Я хотів би мати «скатертину-годувальницю».
Лелека виконав і це його прохання.
Пішов старий додому, але по дорозі знову зайшов до приятеля. Трохи під’ївши, старий ліг поспати, попередивши, щоб господар наглянув за скатертиною, але не казав: «Скатертино, нагодуй!»
Щойно старий склепив повіки, як господар проказав чарівні слова і на скатертині з’явилося сімдесят найрізноманітніших наїдків та напоїв. Господар сховав усе і підсунув старому, замість чарівної, звичайну скатертину.
Повернувшись додому, старий розстелив скатертину на столі й гукнув:
— Скатертино, нагодуй!
Але на столі нічого не з’явилося…
— Знову лелека обдурив мене! — сказав старий і другого дня подався до лелеки.
— Може, то не лелека винний, — сказали старому цього разу пастухи. — Може, то якісь твої вороги роблять тобі шкоду. Попроси в лелеки чарівну ломачку.
Переступивши поріг лелечиної оселі, старий сказав:
— Не будемо ні про що згадувати. Що було, те минуло. Цього разу я хочу попрохати в тебе не дуже дорогу річ. Подаруй мені чарівну ломачку.
Лелека не відмовив старому. Забравши подарунок, старий пішов додому і за кілька днів знову спинився у свого приятеля. Лягаючи спати, доручив наглянути за ломачкою і попередив, щоб ніхто не казав: «Бий, ломачко!»
Але щойно старий заснув, господар виніс ломачку в сусідню кімнату й прошепотів: «Бий, ломачко!» Як зірвалася ломачка з місця, як заходилася молотити всіх, хто був у хаті! Прокинувся старий, заскочив до світлиці, а до нього всі з плачем:
— Зупини свою ломаку! Віддамо тобі і горня, і скатертину. Зглянься над нами, бо вона нас до смерті заб’є!
— Спинись, ломачко! — гукнув старий, і ломака вгамувалась.
Господар приніс старому чарівне горня й скатертину, і дід пішов геть із тої злодійської хати.
Живий і здоровий дістався старий додому, застелив стіл чарівною скатертиною й гукнув: «Скатертино, нагодуй!» Ахнула стара, побачивши таку силу наїдків та напоїв. Наїлися вони, напилися. А тоді старий виставив на стіл горня й звелів: «Вари, моє горня!» Зашуміло, забулькало щось у горняті, й посипалося з нього через вінця золото.
Щасливо зажили старий мисливець і його дружина. Але дізнався про ці дива хан і послав до старого візира.
— Віддай ханові горня й скатертину! — зажадав той.
Старий лише гукнув: «Бий, ломачко!»— і довелося візирові накивати п’ятами.
Тоді хан зібрав семитисячне військо й рушив з ним на старого.
— Виходь, старий, на битву, якщо ти не вмер од страху! — закричав хан.
Вийшов старий, поглянув на військо й гукнув стиха: «Бий, ломачко!»
І пішла ломачка танцювати по головах та хребтах ханських вояків! Дременуло військо ханове. А ломачка тим часом і до нього самого добралася. Урепіжила володаря раз та другий — заскиглив хан:
— Зупини, старий, ломаку! Порятуй свого володаря від смерті.
А старий стоїть на порозі та всміхається:
— Оце тобі, щоб не зазіхав на чуже добро.
Так справдилися мрії й бажання старого мисливця та його дружини, і жили вони щасливо до кінця днів своїх.
